Конкурентоспособность

Конкурентоспроможність  країни – це її здатність досягти  й підтримувати високі темпи економічного зростання, що виражаються в постійному прирості рівня ВВП на душу населення. Отже висока конкурентоспроможність сприяє високому рівню і якості життя населення.

Міжнародний інститут менеджменту (Швейцарія) сформулював  сутність конкурентоспроможності на рівні  національної економіки у вигляді  так званих «золотих правил»: стабільне  та передбачуване законодавство; гнучка структура економіки; інвестиції у традиційні та технологічні інфраструктури; стимулювання приватних заощаджень та внутрішніх інвестицій; агресивність експорту та привабливість внутрішнього ринку; якість, гнучкість та прозорість управління та адміністрування; взаємозалежність заробітної плати, продуктивності праці та податків; скорочення розриву між мінімальними та максимальними доходами, зміцнення середнього класу; інвестиції в освіту та підвищення кваліфікації; баланс переваг глобалізації економіки та національних особливостей.

В основі формування конкурентоспроможності країни лежить агрегування різних показників, отриманих  експертним та аналітичним шляхом: макроекономічних показників розвитку національної економіки, показників ефективності функціонування уряду, умов для розвитку підприємництва, розвитку всіх елементів інфраструктури, ефективності зовнішньоекономічної діяльності, рівня життя населення тощо.

Конкурентоспроможність  держави базується на конкурентноздатності національних підприємств і напряму залежить від неї. Тому й не дивно, що у міжнародних рейтингах оцінка конкурентоспроможності нашої держави є дуже низькою.

В Україні після  здобуття незалежності офіційно взяли  на озброєння модель випереджального  розвитку, яка передбачає швидше проходження циклів індустріального розвитку (з використанням досягнень передових країн). Конкретними пріоритетами у розвитку НПК Кабінетом Міністрів України визначено такі сектори:

1. ракетно-космічний та авіаційний комплекси;
2. радіоелектроніка, виробництво засобів зв’язку;
3. сільськогосподарське машинобудування;
4. виготовлення сучасного міського і пасажирського транспорту.

Однак вищеназвані  пріоритети так і не були реалізовані, тому що держава практично однаковою  мірою підтримувала всі галузі економіки.

Отже, сформована структура виробництва тягне Україну до ролі держави з екологонебезпечними гірничо-металургійними підприємствами (30%обсягу промислового виробництва, 45% валютної виручки, хоча тільки 5% сплати у бюджет) і сховища європейських відходів. І політика держави всіляко цьому сприяє.

Непослідовна  державна політика, політична нестабільність, неефективність владних рішень, корупція, бюрократія та багато інших «складових»  середовища для ведення бізнесу  фактично унеможливлюють досягнення Україною високого рівня конкурентоспроможності, оскільки перешкоджають нормальній діяльності бізнесу, який, власне, і є рушієм конкурентоспроможності країни. Практично те саме можна сказати й про забезпечення всередині країни вільної та чесної конкуренції.

Всі вищезазначені  чинники пояснюють, чому Україна досі має низьку інвестиційну привабливість, низький кредитний рейтинг і малопривабливий імідж за кордоном.

Трансформаційні процеси в Україні в останні  роки не сприяли подоланню монополізму  української економіки. Через украй  несприятливі умови для підприємницької діяльності, низьку доступність кредитних ресурсів, високу зарегульованість економіки загальмовано процес утворення нових підприємств, а вже створені — позбавлені змоги вести активну інноваційну діяльність. 

Криза конкурентоспроможності стала одним з провідних чинників загострення соціально– економічних проблем. Аналіз специфіки цієї кризи вказує на її системність, отже, її подолання вимагає застосування важелів розбудови високо мотиваційного соціально–економічного середовища, відмінних від існуючих в сучасній практиці. В умовах кризи єдиним засобом консолідації суб’єктів національної економіки є дотримання державою економічних інтересів усіх суб’єктів господарювання за умов підвищення продуктивності праці. Для цього господарський механізм повинен передбачати безпосередній зв’язок між рівнем доходів громадян, їх купівельною спроможністю, збільшенням бюджетних надходжень і зростанням прибутковості національного виробництва та економії всіх видів ресурсів. Інші шляхи вже виявили свою хибність й неспроможність реально змінити ситуацію.

Складовими конкуренції  як економічного процесу є конкурентне  середовище і конкурентоспроможність підприємств та галузей. Особливістю  економічних реформ в Україні  став надмірний ухил у бік макрореформ  — створення конкурентного середовища засобами приватизації, демонополізації, розукрупнення підприємств, лібералізації цін та торгівлі. Увага ж проблемам розвитку власне підприємств практично не приділялася. Внаслідок цього спроби налагодження конкурентного середовища в Україні не справили очікуваного позитивного впливу на економічну динаміку, а посилення конкурентного тиску внаслідок лібералізації імпорту не сприяло, як правило, зміцненню конкурентоспроможності вітчизняних підприємств та національної економіки в цілому. Це стало на заваді розвитку в Україні конкуренції як цілісного регулюючого економічного процесу. 

З огляду на те, що конкурентоспроможність підприємств  формується в конкурентній боротьбі внаслідок вибору ними адекватної стратегії  діяльності, відсутність стратегії чи помилки у її виборі призводять до неефективного витрачання обмежених виробничих ресурсів, втрати часу як найбільш цінного фактора ринкового успіху. На жаль, стратегія економічної трансформації в Україні не сприяла виробленню більшістю підприємств власних конкурентних стратегій, що призводить до їх програшу у конкурентній боротьбі із зарубіжними компаніями, які вже пройшли етап власного становлення. 

У зв’язку з  тим, що конкурентоспроможність будь–якого суб’єкта ринкових відносин може бути визначена лише в процесі фактичної конкурентної боротьби, питання зміцнення конкурентоспроможності слід розглядати через призму проблеми ефективності конкуренції та конкурентних відносин. Нажаль, роки економічних перетворень фактично стали роками розгортання кризи конкурентоспроможності української економіки. 

Трансформаційні процеси в Україні в останні  роки не сприяли подоланню монополізму  української економіки. Через украй  несприятливі умови для підприємницької  діяльності, низьку доступність кредитних ресурсів, високу зарегульованість економіки загальмовано процес утворення нових підприємств, а вже створені — позбавлені змоги вести активну інноваційну діяльність. 

Криза конкурентоспроможності стала одним з провідних чинників загострення соціально-економічних проблем. Аналіз специфіки цієї кризи вказує на її системність, отже, її подолання вимагає застосування важелів розбудови високомотиваційного соціально-економічного середовища, відмінних від існуючих в сучасній практиці. В умовах кризи єдиним засобом консолідації суб’єктів національної економіки є дотримання державою економічних інтересів усіх суб’єктів господарювання за умов підвищення продуктивності праці. Для цього господарський механізм повинен передбачати безпосередній зв’язок між рівнем доходів громадян, їх купівельною спроможністю, збільшенням бюджетних надходжень і зростанням прибутковості національного виробництва та економії всіх видів ресурсів. Інші шляхи вже виявили свою хибність й неспроможність реально змінити ситуацію. 

Отже, основними умовами розбудови високого рівня конкурентоспроможності національної економіки є такі: 

1. переведення функціонування всіх суб`єктів економіки на ефективну роботу в умовах конкурентного середовища; 
2. забезпечення паритетності міжгалузевого переливу капіталу за рахунок вирівнювання умов капіталотворення на різних сегментах ринку; 
3. залучення «тіньового» сектору до сфери легального обігу фінансових ресурсів і розширення на цій основі власних ресурсів для здійснення підприємницької діяльності; 
4. формування економічної політики з урахуванням пріоритетів національної безпеки; 
5. переорієнтація на внутрішні джерела розвитку з метою зниження залежності від країн–партнерів та міжнародних організацій; 
6. створення стабільної та несуперечливої нормативно–правової бази для впровадження стратегії підвищення конкурентоспроможності національної економіки України.

Для визначення головних статей конкурентоспроможності національної економіки слід проаналізувати її місце в сучасному міжнародному поділі праці.  Історичне дослідження теоретичних основ міжнародної торгівлі чітко підтверджують необхідність розвитку саме сільського господарства, як каталізатора становлення, підтримки та розвитку загаль-них тенденцій економіки країни. Теорія фізіократів, що базувалася на розвитку землеробства, теорія відносних переваг Д. Рікардо, теорія Хекшера — Оліна підтверджують необхідність становлення країни на світовому ринку, враховуючи її спеціалізацію, яка визначається згідно фактороінтенсивності та факторонасиченості. Факторонасиченість — показник, який визначає наскільки в країні присутні фактори виробництва. Фактороінтесивність — показник, який визначає скільки необхідно якого фактору виробництва для виробництва певного товару. Дані показники для України можна визначити наступним чином: згідно природно-кліматичним характеристикам України, базуючим фактором виробництва слід відзначити природні ресурси. Так, на кінець ХХ століття в Україні виявлено і розвідано більше 80 видів корисних копалин: кам’яне вугілля, горючі сланців і торф, проте дефіцит рідких і газоподібних вуглеводнів, понад 2500 родовищ торфу, що зосереджені переважно в Поліссі, що є сировинним ресурсом для паливної промисловості. Найбагатша Україна на рудні металеві корисні копалини, насамперед, руди чорних металів. На її території сконцентровано до 20% світових ресурсів марганцевих руд, найбільше яких видобувається в Нікопольському родовищі. Статистика щодо природних ресурсів України підтверджує можливість розвитку в країні таких галузей економіки, як машинобудування, металурга промисловість, хімічна промисловість.

Земля — один з найбільш універсальних природних  ресурсів, необхідний для всіх галузей  господарства, і одночасно — предмет  та засіб праці. Загальний земельний  фонд України становить близько 603,6 тис. км2, з яких 71,2% становлять сільськогосподарські землі, головним чином сільськогосподарські угіддя, якими зайнято майже 70% території України (у тому числі: рілля — 55,1%, багаторічні насадження — 1,7%, сіножаті і пасовища — 12,5%).  Структура сільськогосподарських угідь значно впливає на регіональні особливості розміщення сировинної бази агропромислового комплексу. Саме

тому вони викликають особливий інтерес. Показник забезпеченості населення сільськогосподарськими угіддями вважають найбільш об’єктивним  при економічних оцінках земельних ресурсів. В Україні він складає 0,8 га на одного жителя, з них 0,65 га становить рілля. За даними показниками Україна займає перше місце в Європі. Проте особливе значення має продуктивність земель, яка залежить від природної родючості ґрунтів. В Україні зосереджено 25% покритих чорноземом площ світу. В той же час у найближчій перспективі значно прогнозується зміна структури землекористування. Найважливішим у цих змінах є зростання чисельності фермерських землеволодінь і подальша приватизація землі, що повинно підтверджуватися відповідним законодавством.

Робоча сила як другий фактор виробництва можна  класифікувати як кваліфікований та некваліфікований. Причому показники  свідчать, що кількість досвідчених  працівників саме в сільськогосподарській сфері на 30% менше ніж в інших, тобто не вистачає елементарних робітників та спеціалістів для розумової підтримки агропромислового комплексу. На жаль, такі фактори виробництва як капітал та технології залишаються не на перших позиціях, що визначають спеціалізацію країни. Відповідно, базовими факторами є природні ресурси, а особливо земельні та робоча сила, що само собою створює умови для розвитку аграрного сектору економіки України, як лідируючого та такого, що підтримає економіку країни, загалом, та сформують конкурентоспроможність національного товаровиробника.

Ряд галузей  економіки України (чорна металургія, сільське господарство, легка та харчова  промисловість та деякі інші), які  сьогодні відіграють в ній пріоритетну  роль, недостатньо вписуються у пріоритети розвитку єдиного ринку ЄС, що може зумовити його дестабілізацію в разі швидкого входження України в європейські структури. Рівень міжнародної конкурентоспроможності основної маси українських підприємств на сьогодні настільки відстає від рівня ЄС, що прийняття єдиних правил конкуренції ЄС викличе в Україні їх неминучий та швидкий крах. Фінансовий стан України не дозволяє, і в найближчий перспективі навряд чи буде дозволяти нести важкий тягар внесків до бюджету ЄС.

Внаслідок розширення СОТ за рахунок України для аграріїв, з одного боку, відкриваються додаткові можливості доступу до зовнішніх ринків; відбувається стимулювання технологічного оновлення та переозброєння національного виробництва відповідно до світових стандартів внаслідок збільшення іноземних інвестицій в АПК; збільшується передбачуваність, прозорість та послідовність економічної політики уряду у сфері сільського господарства, що зменшує ризики ведення бізнесу та стимулює інвестиційну діяльність у секторі; розширення сприяє прискоренню структурних реформ в аграрному секторі; скороченню транспортних та інших витрат на ведення бізнесу с/г виробників (гарантований вільний транзит через територію країн-членів СОТ, зменшення ризиків тощо), що, в решті решт, сприяє підвищенню конкурентноздатності українських с/г товарів. З іншого боку, серед негативних наслідків для аграрного сектору від набуття Україною членства в СОТ , слід відмітити, зменшення рівня граничних тарифів ввізного мита може призвести до тиску імпорту на ті галузі АПК, які не мають переваг щодо рівня собівартості (виробництво цукру), а також на ті, що отримували значну державну підтримку (виробництво м’яса птиці і свинини) і, як результат, можливе звуження внутрішнього ринку збуту для цих товаровиробників.