Головні риси тоталітаризму. Особливості радянського тоталітаризму

Тоталітаризм лівого толку  більш радикальний і ставить  метою докорінне перетворення соціально-економічної  структури суспільства. Відомо, що після  приходу до влади в Росії більшовиків  здійснюється націоналізація підприємств  великих власників і капіталістів. Одержавлення і великого і середнього, і дрібного промислового, і сільськогосподарського виробництва - стає ідеальною ситуацією  в умовах тоталітаризму. Специфіка  і конкретні історичні обставини  різних країн змушують в умовах тоталітарного  режиму вдаватися до тимчасових відступів  тощо (допущення приватного сектора  в усуспільненій економіці і  вкладення іноземного капіталу в  різноманітні галузі господарства). В 20-х роках в СРСР введено нову економічну політику, що допускає приватну власність та іноземний капітал, в сучасних умовах економічні реформи  Ден Сяо Піна в Китаї. В країнах з тоталітарним режимом лівого толку перерозподілом благ між заможними і біднотою досягається забезпечення соціальної рівності між громадянами суспільства. Встановлення комуністичних режимів, що поступово переросли в тоталітарні, сталося якраз не в передових індустріально-розвинених країнах, як вважав Карл Маркс, а в країнах з перехідною економікою і середнім або невисоким рівнем розвитку індустрії. Схильними до тоталітарного режиму виявляються країни, де є незадоволення недемократичною владою тощо. Кінець XX ст. охарактеризувався крахом тоталітарних політичних систем і переходом суспільств до демократичного устрою або принаймні, авторитаризму [3,89-90].

Отже, основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований  терор і переслідування інакомислячих  та ін.

Таким чином, після встановлення тоталітарного режиму атомізація поширюється на широкі прошарки суспільства з допомогою апарату залякування, що включає в себе, крім терору, також і газети, радіо, а проте найпотужніший ефект має розвинена система доносів та кругової поруки, що закріплює таким чином ефект масової тоталітарної пропаганди . Тоталітарна ідея містить в собі основний ціннісний критерій організації тоталітарного суспільства; саме тоталітарної ідеєю відрізняються різні форми тоталітаризму.

РОЗДІЛ ІІ. Радянській тоталітаризм

2.1. Особливості  радянського тоталітаризму

Для того, щоб побачити політичну  різницю між демократією, на якій грунтується ринкове суспільство, і народовладдя радянського зразка, треба розглянути таке поняття як тоталітаризм. Політологи протиставляють тоталітаризм демократії, вважаючи його протилежним за значенням. Під тоталітаризмом розуміють верховенство держави  над суспільством, а під демократією  – верховенство суспільства над  державою.

Комуністи називають народовладдям  нерозривний зв'язок між державою і суспільством. Саме Ленін був  терористом і практичним організатором  політичного механізму, який усім відомий  під неточною назвою радянської влади. Він є родоначальником радянського  комунізму, КПРС і СРСР.

Тоталітарної партії і  наддержави вже не існує, а комуністична ідея ледь жевріє. Утворилась відсторонь у часі, яка сприяє розгляду проблеми без емоцій і політичних пристрастей.

Створений Леніним політичний режим забезпечував цілковите панування  держави над суспільством, тобто  був тоталітарним. Вся повнота  влади зосереджувалась в руках  невеликої купки людей, які могли  використовувати матеріальні й  людські ресурси велетенської країни за власним бажанням. Разом з тим  тоталітарна влада почала заглиблюватися у народну товщу і не могла  існувати без масової підтримки  населення. Підтримка забезпечувалася  розгалуженими силовими структурами, наданням реальних владних повноважень  мільйонам дрібних функціонерів, патерналізмом держави, від якої економічно залежав кожен член суспільства, добре поставлено пропагандою, яка  доходила до всіх[3,43-45].

Механізм тоталітаричної влади сформувався за життя В.Леніна. Його наступники обмежувалися косметичними змінами. Тільки М.Горбачов під впливом  системної кризи, яка безупинно  поглиблювалася, наважився на серйозну реформу політичної влади. Наслідки цієї реформи усім відомі.

Зовнішній зріз радянського  політичного життя становив конституційний режим безпосередньої демократії. Суверенним носієм влади проголошувалися народні  маси. Посланці мас на всіх рівнях, від  місцевого до загальнодержавного, утворили ради. Між з’їздами рад влада  перебувала в руках обраних радами органів – виконавчих комітетів.

Виконкоми ухвалювали закони і здійснювали поточне керівництво, враховуючи накази виборців. Декларувалося, що саме вони, а не партійні інтереси або власна позиція членів виконавчих комітетів, повинні визначати характер їхньої діяльності. Виборці могли  відкликати депутатів у будь-який момент. Це означало, що депутатів тримали  на короткому повідку, не даючи їм того обсягу повноважень, який властивий  представницькій демократії парламентського  типу.

У такій системі влади  названій радянською В. Ленін як 1905 року побачив можливість можливості для встановлення незримої диктатури  власної партії. Складання наказів  виборців, визначення кандидатів у  депутати з’їздів рад та забезпечення їх обрання, контроль за діяльністю депутатів  та їх відкликання в разі потреби  – все це могла здійснювати  структура, яка перебувала поза рамками  безпосередньої демократії. Власне, без  такої зовнішньої сили режим безпосередньої демократії виробився б в анархію  або охлократію (владу натовпу).

Якби зовнішню силу представляли дві або кілька політичних партій, конкурентна боротьба між ними також  паралізувала б таку систему влади. За фасадом безпосередньої демократії обов'язково повинна була приховуватися  диктатура однієї партії. Використовуючи марксистську лексику Ленін назвав “диктатурою пролетаріату”.

Комуністична партія здійснювала  тоталітарний контроль за суспільним життям. Він став можливим внаслідок  інститутів, включно з економікою. Одержання здійснювалося в ході “соціалістичних перетворень” –  націоналізації та спілкування. Засоби виробництва звичайно не переходили після націоналізації під управління нації, а після усуспільнення  – під управління суспільства. Всім управляла держава. В перебігу так званих соціалістичних перетворень відбувалася трансформація радянських громадян у німотні “гвинтика”, цілком  залежні від держави[8,76-80].

Після взяття влади і зниження політичних конкурентів Ленінська  партія почала розгалужуватися на внутрішню  і зовнішню.

Внутрішню партію складала партійно-радянська номенклатура, тобто  начальники всіх рангів в опанованих або створених більшовиками суспільних структурах. До зовнішньої партії належала основна членська маса. Саме вона надавала РКП (б) – ВКП (б) – КПРС оманливого вигляду політичної партії. Фактично ж партія злилася на структуру, яка  пронизувала собою всі управлінські ланки.

Партія керувала майже  всіма ланками суспільного життя  опосередковано через органи радянської влади. Опосередкованість справедливо  вважалася перевагою режиму. Вона дозволяла державній партії розв'язати  принципові питання не беручи на себе безпосередньої відповідальності за поточні  справи. Не зливаючись організаційно, партійні й радянські органи влади  все-таки зливалися на персональному  рівні – кожну відповідальну  посаду в радянському апараті  посідав член партії.

Як і всі інші організаційно  – управлінські структури, партія будувалася на засадах “демократичного централізму”. Це означало безперечне підпорядкування  нижчих структур вищим. Отже партія перетворилася  на ієрархічно побудований інструмент диктатури.

Слід також розрізняти формального і неформального  носія влади. За статутом найвищою інстанцією в партійних ієрархії був з’їзд, а в перервах між з’їздами –  ЦК, проте хід партійних з’їздів  цілком контролювався апаратом, який їх готував і проводив. Центральний  комітет збирався на засідання (пленуми) нечасто, і тому не міг бути осередком  оперативного управління. У березні 1919 року Ленін утворив у ЦК політбюро, рішення якого вважалися рішеннями  ЦК. Кожний член політбюро контролював  певну сферу життя, функцію або територію. Усі разом  здійснювали тоталітарну владу над партією, державою і суспільством.

1917 року більшовики перемогли  своїх політичних суперників  під гаслом “Вся влада –  Радам!”. В. Ленін має тоді  ніким незаперечувані всередині  власної партії права на найвищу  посаду у завойованій країні.

Якраз на посаді голови раднаркому Ленін і почав вибудовувати механізм компартійної диктатури. Партійні комітети оволодівали всіма важелями влади. Усередині парткомів, за винятком центрального, влада концентрувалася в руках  секретарів. У Центральному комітеті за наявності політбюро секретарські посади були технічними. Однак секретарі  формували порядок денний у роботі найвищого партійного органу. Лев  Троцький першим потурбувався про те, щоб посади відповідального секретаря  та обох інших секретарів займали  його люди.

Компартійна диктатура була олігархічною: члени політбюро ЦК мали цілком однакові владні повноваження. Щоправда, засновник партії і держави  був поза конкуренцією. Але й він  зустрівся з викликом Л.Троцького. Обох  тоді в газетах називали “вождями світової революції”[7,85-88].

Щоб послабити позиції  Троцького у політбюро В.Ленін 1922 року здійснив реконструкцію роботи секретаріату. Запроваджувалась посада генерального секретаря ЦК, яку мав  посісти член політбюро. Ця посада задумувалась Леніним як політична, а не технічна. Вона створювалась під Й.Сталіна, непримиренного суперника Троцького. Ленін уже  розраховував точно. Але в розклад  сил на партійному олімпі втрутився  непередбачуваний фактор: йог хвороба.

Отже, історичний досвід засвідчив, що така конструкція влади могла  загрожувати фатальними наслідками не тільки об’єкту панування, тобто  народу, але й безпосередньому  інструменту влади – самій  державній партії, щоб встановити особисту диктатуру в рамках радянського  “народовладдя”, Й.Сталін знищив один мільйон і відправив у концтабори три мільйони комуністів.

2.2. Правова система  України в умовах сталінського  режиму

Характерною рисою правової системи стає пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським. З одного боку, поширюється пряма  дія союзних нормативних актів, а з іншого — відроджується  існуюча в 20-ті роки тенденція запозичення  республіканським законодавством якщо не всього змісту загальносоюзних законодавчих актів, то хоча б їх ідеї.

Лютневий (1935 року) пленум ЦК ВКП(б) прийняв рішення про внесення змін у Конституцію СРСР 1924 року. Вказувалося на необхідність демократизації виборчої системи: заміни нерівних виборів  рівними, багатоступеневих — прямими, відкритих — закритими. Відразу  ж після пленуму відбувся VII з'їзд  ВКП(б), на якому йшлося вже не про  зміни, а про прийняття нової  конституції. Була утворена конституційна  комісія, до складу якої ввійшли також  представники УСРР — П. Любченко, Г. Петровський, В. Чубар та ін. У червні 1936 року проект конституції було опубліковано. В Україні в обговоренні взяло  участь 13 млн. чоловік. VIII з'їзд Рад 5 грудня 1936 року затвердив нову Конституцію  СРСР. Прийняття конституцій союзних  республік відбувалося по загальносоюзному сценарію. 1 січня 1937 року був опублікований  проект Конституції УРСР, а 25 січня 1937 року його було затверджено XIV з'їздом  Рад УРСР. Конституцією УРСР 1937 року було побудовано у повній відповідності  з Конституцією СРСР 1936 року. І хоча обидві Конституції були демократичними за змістом, більшість їх положень носила демагогічний характер. Зокрема, в них  проголошувалося, що в СРСР побудоване соціалістичне суспільство[13,5-6].

Конституція УРСР 1937 року складалася з 146 статей, об'єднаних у 13 розділів. До Конституції УРСР 1937 року вперше увійшло положення про Комуністичну партію, як керівне ядро всіх громадських  і державних організацій. Економічною  основою УРСР визнавалася соціалістична  система господарювання і соціалістична  власність на знаряддя та засоби виробництва, яка мала форму державної або  кооперативної власності. Розділ другий регламентував державний устрій. В ньому було закріплено декларативне право виходу УРСР зі складу СРСР. Практика свідчила, що це положення було фікцією.

В третьому — сьомому  розділах визначалася структура, порядок  утворення, компетенція, основні форми  і методи діяльності, а також підзвітність вищих і місцевих органів державної  влади і державного управління УРСР і Молдавської АРСР.

Інші розділи Конституції  присвячувалися суду і прокуратурі, правам і обов'язкам громадян, виборчій системі тощо. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими  при таємному голосуванні. Категорія "позбавленців", тобто осіб, які  вилучалися з політичного життя  через їх належність до "експлуататорських  верств", ліквідовувалася. Селяни одержували рівні з робітниками права  обирати й бути обраними в усі  органи влади. Виборчі округи в містах треба було формувати не за виробничими  одиницями (завод, фабрика), а, як і на селі, за місцем проживання виборців. Система  функціонування влади стала іншою: з'їзди рад різного рівня замінювались інститутом сесійних засідань місцевих і Верховних (республіки та Союзу) рад. Нові ради набули зовнішніх рис парламентської влади.

Конституція УРСР 1937 року мала статті, які гарантували права  особи і громадянські свободи. Зокрема, проголошувалася свобода друку  і зборів, недоторканність особи, житла і листування, вводився принцип  відкритості судових процесів, підтверджувалися права звинувачених на захист тощо. Як уже зазначалося, в дійсності  ці демократичні норми не діяли, це була лише ширма, яка прикривала тоталітарний режим.

І світова спільнота дійсно була введена в оману. Французький  письменник Ромен Ролан назвав Конституцію  СРСР "мрією людства". Але ніхто  в світі не знав, що ця мрія існувала тільки на папері.

Ліквідація непу призвела до суттєвих змін в цивільно-правовому  регулюванні суспільних відносин. Головними  напрямками розвитку цивільного права були охорона соціалістичної власності та удосконалення договірних відносин.

Характерним для даного періоду  був посилений розвиток договірних відносин. Постанови РНК СРСР про  укладення договорів приймалися щорічно. Ці акти були важливими джерелами  договірного права. Вони окреслювали  загальні форми договірних зв'язків  і визначали конкретний зміст  договорів.