Глобалізація в споживанні та торгівлі

У сучасних умовах величезне  значення для всієї світової економіки і особливо її міжнародного сектора придбала інформація - економічна, фінансова, політична, науково-технічна. Зі зростанням масштабів економічної діяльності, з розширенням загальних рамок світових ринків - товарних, фінансових, фондових, інтелектуальній власності, ринків послуг, компаній і інвестиційних проектів для прийняття рішень, особливо середньострокового і тим більше довгострокового характеру, потрібний все більший обсяг різноманітної інформації. Процеси глобалізації охоплюють і цю специфічну галузь. Виникає не тільки швидко зростаючий світовий ринок інформаційних технологій, але й ринок міжнародної інформації (різні бази даних), яка сама по собі стає цінним, дорогим товаром, і притому таким, що швидко псується і потребує постійного оновлення і поповнення. Нічого подібного, звичайно, не було раніше.

Процеси глобалізації по своєму значенню і наслідкам не обмежуються  лише економічною сферою. Вони впливають  і на інші сторони людського суспільства: культуру, мораль, життєві цінності, мистецтво, політичні і соціальні уявлення і установки мільйонів людей. У системі глобалізованної економіки під егідою ТНК знаходяться і засоби масової інформації: телебачення, можливості якого з появою супутникового зв’язку безмежно розширилися, видавнича діяльність, кіно- і відеовиробництво і багато що інше, навіть спорт (під час першості світу по футболу в червні 2006 р. стали говорити і писати про “глобалізацію футбола”, маючи на увазі залучення до цієї гри все більшого числа країн (африканських, арабських і інші).

В останні два десятиріччя XX ст. спостерігалося зростання інтеграційних  процесів у світі, у ході яких багато країн ставало все більш взаємозалежними й починали вести пошук вирішення проблем, що виходять за межі національних. Ці прагнення до спільного вирішення господарських завдань, до об’єднання зусиль по подоланню труднощів регіонального чи глобального характеру привели ще у першій половині XX ст. до створення кількох десятків міжурядових та неурядових організацій. У другій половині XX ст. їх кількість почала стрімко зростати й становила близько 3 тис. З їх ростом виникла й нова хвиля регіональних торгових угод. Внаслідок у другій половині XX ст. виник так званий “новий регіоналізм”.

Першим представником регіоналізму нового типу було Європейське Співтовариство (ЄС), що виникло більш як 45 років тому і яке з 1993 р. отримало назву Європейський Союз (ЄС). Його створення дало поштовх першій хвилі регіоналізму нового типу, який почав розповсюджуватися по всьому світові. Майже на два десятиліття цей процес загаснув, і його відновлення почалося лише у середині 1980-х років. У процеси нової регіоналізації включилися майже всі “головні діючі” особи на планеті. Канада, Мексика та США сформували Північноамериканську зону вільної торгівлі (NAFTA). США також ініціювали появу “Підприємства американської ініціативи” (EAI - Enterprise for the American’s Initiative), кінцевою метою якого було створення вільної торгової зони на території Північної й Південної Америки. В Азії почала успішно діяти Асоціація держав Південно-Східної Азії (ASEAN), створена у 1967 р., яка включила у себе Азіатський банк розвитку (AsBD), інші союзи та об’єднання.

Подібні процеси мали місце  й на інших континентах. Країни Латинської Америки створили декілька регіональних об’єднань. Серед перших у 1960 р. були створені Латиноамериканська асоціація  вільної торгівлі (LAAFT), яка об’єднала 10 країн Південної Америки й Мексику, а також Центральноамериканський спільний ринок (CACM), у який ввійшли 5 країн Центральної Америки. У 1973 р. сформувався Карибський спільний ринок (CCM), до якого ввійшло спочатку 4 острівні держави, а через рік він приєднав до себе ще 9 держав. У 1980 р. виникла Лати­ноамериканська асоціація інтеграції (LAIA), на базі якої у 1990-і роки було створено Спільний ринок країн Південної Америки (MERCOSUR). Глобалізація як новий етап розвитку інтеграційних процесів у світовій економіці

 

 

2.1 Основні напрями глобалізації та її показники.

 

Глобалізація економічної  діяльності розвивається у наступних основних напрямах:

1.Міжнародна торгівля:

Ø товарами;

Ø послугами;

Ø технологією;

Ø об’єктами інтелектуальної власності.

2. Міжнародний рух факторів виробництва:

Ø капіталу (у вигляді прямих іноземних інвестицій);

Ø робочої сили (у вигляді  стихійних міграцій некваліфікованих і малокваліфіованих робітників і у вигляді “відпливу умів”).

3. Міжнародні фінансові операції:

Ø кредити (приватні, державні, міжнародних організацій);

Ø основні цінні папери (акції, облігації і інші боргові зобов’зання);

Ø похідні фінансові інструменти (ф’ючерси, опціони і інш.);

Ø валютні операції.

При цьому співвідношення як між цими трьома напрямами, так і різними формами в рамках кожного з них в останні роки істотно змінюється.

Для початку варто зупинитись на короткому огляді чотирьох найголовніших аспектах глобалізації.

Торгівля: у сукупності частки країн, що розвиваються у світовій торгівлі збільшилася з 19 відсотків у 1971 році до 39 відсотків у 2009 році. Однак має місце глибоке розходження між найбільшими регіонами. Наприклад, країни Азії з новою індустріальною економікою досягли високих показників, у той час як для Африки в цілому характерні погані результати. Важливе значення має також структура експорту країн. Істотно випереджальними темпами йшов ріст експорту продукції обробної промисловості. Частка первинних продуктів у світовому експорті (таких як продукти харчування і сировина), виробництвом яких нерідко займаються найбідніші країни, скоротилася.

Рух капіталу: служить ілюстрацією  явища, яке нерідко асоціюється  з процесом глобалізації, - різкого зростання припливу приватних капіталів у країни, що розвиваються, протягом більшої частини 90-х років ХХ століття. цей ріст відбувся після періоду особливо вираженого “пересихання” цих потоків у 80-і роки, що б) чисті припливи офіційної “допомоги” чи допомоги з метою розвитку помітно скоротилися з початку 80-х років і що в) структура приватних потоків зазнала радикальних змін. Найбільш важливою категорією стали прямі іноземні інвестиції. Портфельні інвестиції і банківські кредити також збільшилися, однак вони характеризувалися більшою нестійкістю й особливо різко скоротилися слідом за фінансовими кризами.

Варто відмітити передусім  загальну закономірність: всі сфери  міжнародної економіки по темпам зростання випереджають темпи зростання  реального сектора, тобто валового внутрішнього продукту. Звідси зростання  їх питомої ваги (їх частки, або квот) в ВВП: це торкається і торгівлі, і руху капіталу, і фінансових операцій.

Серед вказаних трьох напрямків  швидше всього збільшується об’єм  міжнародних фінансових операцій, потім слідують міжнародний рух капіталу (прямі інвестиції) і, нарешті, міжнародна торгівля. Разом з тим в рамках фінансового напряму особливо стрімко зростають валютні операції і об’єм міжнародних операцій з цінними паперами (включаючи похідні фінансові інструменти), процес, що відображає все більшу сек’юритизацію сучасних фінансових ринків (і внутрішніх і міжнародних).

Що стосується прямих іноземних  інвестицій, то їх зростання перевершує темпи зростання міжнародної  торгівлі, в якій випереджальними (в порівнянні з товарами) темпами збільшується торгівля послугами, технологією, об’єктами інтелектуальної власності.

Ці тенденції знаходять відображення і в інформаційному полі глобалізованної економіки, в якому все більше місце займає фінансова інформація, і у випереджальному зростанні активів фінансових інститутів (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів), і в кадрових потребах міжнародної економіки, і в сфері очікувань, які частково зміщаються у бік найбільш жвавих, мінливих і тому найменше передбачуваних фінансових ринків. Нарівні з раціональними очікуваннями тут виникає чимало ірраціональних, які мають реальний вплив на ці ринки.

Як і в інших економічних  явищах, слідом за характеристикою  їх якісної природи встає питання  про їх кількісні параметри. У  цьому випадку мова йде про  те, як “виміряти” глобалізацію економічної  діяльності, як визначити її міру, динаміку її у часі.

Передусім тут треба розрізнювати два питання. Перше з них - це параметри, по яких можна судити про рівень глобалізації всієї світової економіки. Друге питання - це міра відкритості економіки окремої країни або групи країн, рівень її або їх участь в глобальних економічних процесах.

Самими простими і очевидними показниками в цьому значенні є темпи зростання міжнародної  торгівлі, які за останнє десятиріччя в 2 рази перевищували темпи зростання виробництва; прямі іноземні інвестиції в ті ж роки росли в 3 рази більш високими темпами, а міжнародні операції з акціями - в 10 раз.

Більш суворий і по можливості формалізований підхід вимагає використання ряду абсолютних і особливо відносних величин. Перші характеризують загальні масштаби зростання зовнішньоекономічних операцій. Другі дозволяють порівняти їх з темпами зростання таких базових економічних показників, як валовий внутрішній продукт, національний прибуток чи об’єм інвестицій (як в цілому, так і по сферах господарства або галузях).

У кожному випадку особливо важливим стає поняття “квота”, тобто  відношення зовнішньоекономічних показників до загальноекономічних, що дозволяє судити про міру глобалізації (всього світу або окремої країни).

Рівень, або міра, глобалізації світової економіки загалом слід визначати такими показниками, як:

1) обсяг інтернаціоналізованого (міжнародного) виробництва товарів  і послуг і темпи його зростання  в порівнянні з об’ємом і  темпами зростання усього валового  продукту в світі;

2) об’єм і динаміка  прямих іноземних інвестицій  в порівнянні з об’ємом і динамікою всіх інвестицій (і внутрішніх і міжнародних);

3) об’єм і динаміка  міжнародної централізації капіталу (у вигляді злиття і поглинання  компаній в різних країнах) в порівнянні із загальними даними про централізацію капіталу (включаючи злиття і поглинання в середині країни);

4) об’єм і динаміка  великих, складних комплексних  міжнародних інвестиційних проектів (проектне фінансування) в порівнянні  із загальними масштабами подібних  проектів (і внутрішніх і міжнародних), наскільки дозволяє існуюча статистика;

5) об’єм всієї міжнародної  торгівлі товарами і послугами і темпи її зростання в порівнянні з валовим продуктом (в тому й іншому випадку необхідно розглядати товари і послуги не лише в їх сукупності, але і роздільно, оскільки інтернаціоналізація товарного виробництва і обігу внаслідок природних причин істотно вище, ніж в сфері послуг);

6) дані про міжнародні операції з патентами, ліцензіями, ноу-хау;

7) об’єм, і динаміка  міжнародних операцій банків  і інших кредитних установ  в порівнянні із загальним  об'ємом і динамікою всіх їх операцій;

8) об’єм і динаміка  міжнародних фондових ринків  в порівнянні із загальними розмірами цих ринків і темпами їх зростання (портфельні інвестиції: загальні і міжнародні), при цьому доцільно розрізнювати основні сегменти цих ринків: облігації і інші боргові зобов’язання (державні і приватні), акції, похідні цінні папери (ф’ючерси, опціони), операції своп і репо;

9) об’єм і динаміка  валютних ринків в порівнянні із загальними масштабами грошових ринків.

Значення кожного з  цих показників, очевидно, нерівнозначно, і тому доцільно додати кожному з них певну вагу, віддаючи пріоритет сфері виробництва, науково-технічному прогресу, потім сфері обігу і, нарешті, фінансовій сфері як найбільш рухомій і такій, яка найбільш піддається глобалізації, але в той же час і занадто незалежній і частково відірваній від реального сектора економіки. Питома вага кожного з вказаних чинників могла б виглядати (зрозуміло, умовно ) таким чином:

 

1. 15%

 

2. 15% сфера виробництва  - 48%

 

3. 10%

 

4. 8%

 

5. 30% - сфера обігу - 30% (товари  – 25%, послуги – 5%)

 

6. 10% - сфера обміну технологіями - 10%

 

7. 4%

 

8. 4% фінансова сфера - 12%

 

9. 4%

 

100%

На основі відповідних  даних і з урахуванням їх ваги можна було б визначити загальний  індекс глобалізації в сучасній світовій економіці, його динаміку і подальші тенденції.

В принципі, на базі таких  же показників можна розрахувати  індекс глобалізації відносно окремих  країн і регіонів, ступінь їх інтеграції в світову економіку.

При цьому, однак, потрібно враховувати  деякі істотні обставини і  застереження. Процеси глобалізації розгортаються перш за все і в  найбільшій мірі в межах промислово розвинених країн, що входять в Організацію економічної співпраці і розвитку (ОЕСР, 29 країн), і разом з ними - в групі нових індустріальних країн. Країни, що розвиваються беруть участь в цьому процесі в меншій мірі, а так звані найменш розвинені країни майже зовсім не беруть участь в ньому. У зв’язку з цим середні загальносвітові показники зменшують рівень і значення глобалізації для одних країн і перебільшують його для інших. Тому представляється доцільним розглядати дане явище передусім стосовно розвинених країн.

Необхідно також враховувати (що переважно не робиться) не лише пряму, безпосередню, але й непряму участь пов’язаних підприємств, компаній, галузей і сфер господарства в міжнародній економічній діяльності, а отже, і в її глобалізації. Існує, наприклад, прямий товарний експорт, який відбивається в митній статистиці і на її основі в показниках експортних квот. Нарівні з цим існує непрямий експорт у вигляді постачання товарів і послуг для підприємства, що експортує свою продукцію, або для торгової експортної фірми.

Так, на основі розгалужених міжгалузевих зв’язків (а чим вище рівень економічного розвитку країни, тим складніше і ланцюжки цих зв’язків) у зовнішньоекономічну діяльність виявляється залученої значно більша частина національної економіки, чим про це можна судити лише по експортним квотам, які засновані на прямому експорті.

Те ж саме відноситься  і до прямих іноземних інвестицій. І експорт, і імпорт цих інвестицій звичайно виявляються пов’язаними  і з внутрішньою інвестиційною  активністю, яка необхідна для  обслуговування іноземних (тим більше змішаних – joint ventures) компаній в даній  країні, або в зв’язку з діяльністю власних компаній за кордоном.

У всіх подібних випадках вступає в дію ефект так званого мультиплікатора, який вперше був описаний Дж. М. Кейнсом, зокрема, зовнішньоторгівельного і інвестиційного мультиплікатора. Такого роду мультиплікатор, хоч і в специфічних формах, діє і на фінансових ринках. Так, наприклад, зовнішні кредитні операції банків стимулюють міжбанківські операції на внутрішньому ринку. Це ж відноситься і до фондових ринків, міжнародні і внутрішні сегменти які тісно пов’язані один з одним. Що ж до валютних і внутрішніх грошових ринків окремих країн, то в умовах вільного обігу більшості валют вони представляють, по суті, єдині ринки.