Форми і методи організації виробництва

У 20-ті роки в Радянській Росії економічне районування досліджувалося у зв’язку з планом «ГОЕЛРО». Формування й розвиток економічний районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві районотвірні засади – економічна та енергетична, а зв’язки усередині районів та між ними здійснювалися за допомогою транспортних магістралей [12, с. 354].

Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початково порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв – енерговиробничі цикли. Після здобуття Україною незалежності, її поділ на 3 економічних райони (Південний, Південно-Західний та Донецько-Придніпровський), які входили до СРСР, став недоцільним через їх великі розміри. Багатьма авторами за цей час були розроблені нові сітки економічних районів:  Ф. Заставний пропонує 9 (Додаток В.3) [8, с. 234], а О. Шаблій – 6. В. Поповкін поділяє Україну на 5 макрорайонів та 10 мезорайонів, О. Масляк, а також РОПС України пропонує 9 економічних районів [6, с. 238]. Більшість країн світу за основу управління територією бере економічне районування.

 

 

 

 

 

Висновки до розділу 3

1. Категорія «територіальний поділ праці» виступає важливою умовою аналізу різних форм організації продуктивних сил в масштабі регіонів, окремих країн і в об'єднаннях держав світу. Цей об'єктивний процес є основою для встановлення промислових відношень в системі народного господарства, відношення між цілим і його частинами. На основі вивчення територіального поділу праці розкривається дія закономірностей розміщення продуктивних сил, спеціалізації господарства та комплексно-пропорційного розвитку регіонів.

2. Важливим є вирішення питання про ранг бюджетотворної територіальної соціально-економічної системи (ТСЕС) другого рівня та теоретико-методологічних та практичних проблем виділення економічних районів. Щодо вказаних питань, то, вирішення першого з них повинно враховувати як національний, так і світовий досвід формування загальнодержавного й місцевого бюджетів, адміністративно-територіального поділу територій країн, а також загальноекономічні закономірності функціонування продуктивних сил на різних стадіях циклу виробництва. Зокрема, з точки зору раціонального та економічно, соціальне й екологічно ефективного використання сукупного ресурсного потенціалу територій, масштабний ранг нинішньої області, як основної бюджетоформуючої ланки другого рівня, на етапі сталого економічного зростання може стати просто недостатнім. Вирішення другого питання є можливим через постійне вдосконалення схеми районування України з урахуванням традицій районування нових здобутків економічної та географічної науки, а також сучасних тенденцій розвитку і розміщення продуктивних сил.

 Економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району [7, с. 124]. Економічний принцип районування полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка, завдяки сполученню природних особливостей, культурної спадщини та населення з його навичками виробничої діяльності, являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства країни. Це можна трактувати і як засаду «економічної цілісності», що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                         Висновки

 

В нових ринкових умовах господарювання підприємство несе повну  відповідальність за результати своєї  роботи. А це вимагає від них  адекватної зміни в підготовці спеціалістів. Основна мета підприємства - це є забезпечення споживача необхідною йому продукцією або послугами в задані терміни, необхідної якості з мінімальними затратами для виробника. При вирішенні цієї проблеми в умовах ринкової економіки головним є споживач. Щоб вижити підприємству повинно постійно думати про якість своєї продукції і зниження затрат на її виробництво. Це завдання керівних працівників і спеціалістів підприємства визначає стратегію і тактику організації виробництва.

При розробці і реалізації виробничої політики, яка має своєю метою пристосування підприємства до вимог ринку, керівникам і спеціалістам підприємства необхідно тримати в полі зору широкий круг запитань, які стосуються не тільки сфери виробництва. Вони мають собі визнати - що виробництво - це тільки частина процесу, який весь час оновлюється. Розвивати виробництво, збільшувати його потужність, тобто добре організовувати комплекс всіх робіт на підприємстві можна тільки тоді, коли добре знаєш умови ринку, тобто те, що від тебе чекають.

Особливість організації  виробництва - це взаємозв'язок елементів виробництва і вибір таких методів і умов їх використання, які в найбільшій мірі відповідають меті виробництва.

Завдання організації  виробництва:

- поглиблення спеціалізації;

- вдосконалення форм  організації виробництва;

- швидка (гнучка) переорієнтація виробництва на інші види продукції;

- забезпечення безперервності  і ритмічності виробничого процесу;

- вдосконалення організації  праці і виробництва в просторі  і часі;

- створення логістичної  системи.

 

У результаті написання роботи були дослідження основні форми організації виробництва:

- концентрація;

- спеціалізація;

- кооперування;

- комбінування.

Районоутворююче значення мають також основні форми  територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в народногосподарський комплекс економічного району. Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини. В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.

Таким чином, у даній  роботі:

• вивчено теоретико-методологічні засади з питань територіальної організації виробництва;
• досліджено основні форми організації виробництва;
• визначино вплив ТПП на структуру господарства. 

 

 

Список використаних джерел

1. Указ Президента України «Про концепцію державної регіональної політики» від 25 травня 2001 року № 341/2001//Офіційний вісник України. – 2001. - № 22. - с. 22-28.
2. Безгулий В.В., Козинець С.В., “Регіональна економіка України і світу”: Посібник. - К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – 216 с.
3. Богорад О.Д., Невелєв О.М. Регіональна економіка: словник-довідник / НДІ соціально-економічних проблем міста (НДІСЕП). – К.: НДІСЕП, 2004. - 346 с.
4. В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюк В.Ф.Семенова Регіональна економіка. - 6-е вид., випр. - К.: Т-во “Знання”, 2004. – 350 с.
5. Гладкий О.В. Формування агломераційного ефекту та його вплив на розвиток локальних територіально-виробничих комплексів // Український географічний журнал. – 2007. - № 2. – с. 42-49.
6. Жук М.М., Круль В.П. “Розміщенняпродуктивних сил і економіка регіонів України”:Навчальний посібник. - Чернівці: Рута 2002. – 293 с.
7. Заболоцький Б.Ф. “Розміщення продуктивних сил України”: Національна макроекономіка: Посібник. - К.: Академвидавництво, 2002. – 368 с.
8. Заставний Ф.Д. “Географія України” - Львів: Світ, 2003. – 360 с.
9. Нагірна В.П. Системні зміни у господарстві України та їх вплив на територіальну структуру виробництва і розселення населення // Український географічний журнал. – 2008. - № 3. – с. 38-44.
10. Нагірна В.П. Територіальна структура господарства і розселення населення: ретроспектива і сучасні реалії // Український географічний журнал. – 2009. - № 2. – с. 36-41
11. Олійник Я.Б. Економіко-екологічні проблеми територіальної організації виробництва і природокористування / Київський ун-т ім.Тараса Шевченка / П.П. Борщевський. - К.: Лібра, 1996. – 208 с.
12. Папп В.В. Структуризація економіки України та її регіонів у контексті євроінтеграційних процесів / Проблеми розвитку прикордонних територій та їх участь в інтеграційних процесах: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. - Луцьк: РВВ "Вежа", 2008. - 428 с.
13. Розміщення продуктивних сил України: Підручник/За ред. Є.Ф.Качана. - К.: Вища шк., 1998. – 375 с.
14. Розміщення продуктивних сил: Посібник / Тарангул Л.Л., Горленко І.О., Євтушенко Г.І. - К., 2000 - 264 с.
15. Ткаченко О. Територіальна організація суспільства // Краєзнав.,географ., туризм. – 2005. - № 40. - с. 3-4.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток А. 1

Порівняльна характеристика традиційного та інноваційного типів виробництва ( за І.О. Горленко)

Показник   і характеристика	Тип виробництва
	Традиційний (екстенсивний)	Інноваційний (інтенсивний)
Тривалість   виробничого циклу	Місяці (з тенденцією   до збільшення)	Дні (з тенденцією   до зменшення)
Час перебудови (переналадки) виробництва	Дні	Хвилини
Строки виконання замовлень	З точністю до тижня	З точністю до 1 дня і за потреби до однієї години
Рівень якості   продукції	80—90%	100%
Поставки матеріалів   і напівфабрикатів	В обсязі місячної   потреби	В обсязі потреби   на годину
Величина оновлення   асортименту	10—20%	30—40%
Розподіл праці	Домінує вертикальна спеціалізація	Поглиблюються диверсифікаційні процеси
Інформація	Розглядається як допоміжний засіб	Все більше служить чинником виробництва
Обробка інформації	Ручна, механізована, базується на поділі праці	Із застосуванням мікрокомп’ютерів та інформаційних мереж
Виробниче   устаткування	Зростання стандартних розмірів та одиничних потужностей	Зростання економічності за зменшення розмірів та енергоємності
Реакція виробничих систем на зміну   попиту ринку	Повільна	Швидка
Домінуючий тип виробництва	Масове, потокове та великосерійне	Індивідуальне та дрібносерійне
Переважаючий тип автоматизації	Комплексна коопераційна автоматизація виробництва	Гнучка автоматизація виробництва
Система управління	Зростання кількості рівнів управління і функціональних органів, переважання ієрархічної побудови	Зростання інтеграції рівнів управління і функціональних органів, поглиблення горизонтальних зв’язків
Пріоритетні галузі	Нові сектори економіки, що зароджуються і формуються автомобільна галузь, літакобудування, тракторобудування, виробництво споживчих товарів тривалого користування, виробництво синтетичних і нафтохімічних продуктів	Електронна промисловість обчислювальна техніка, програмні продукти, телекомунікаційні засоби, робототехніка, нові керамічні матеріали, оптичні волоконні системи, інформаційні послуги

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток Б. 2

Матеріали таблиці згідно В.Г. Васильковим

 

 

 

 

 

Додаток В. 3

 

Економічне районування  України (за Ф.Д.Заставним)