Форми і методи організації виробництва

Тип виробництва — це класифікаційна категорія комплексної характеристики організаційно-технічного рівня виробництва, яка зумовлена широтою номенклатури, регулярністю, стабільністю та обсягом випуску продукції, а також формою руху виробів по робочих місцях.

Тип виробництва визначає структуру підприємства і цехів, характер завантаження робочих місць та руху предметів праці в процесі виробництва. Кожний тип виробництва має свої особливості організації виробництва, праці, технологічних процесів і устаткування, що застосовуються, складу і кваліфікації кадрів, а також матеріально-технічного забезпечення. Конкретний організаційний тип виробництва визначає особливості формування системи планування, обліку та оперативного управління процессами

Розрізняють три основні типи виробництва: одиничне, серійне, масове. Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою виробів, малим обсягом їх випуску на робочих місцях, які не мають певної спеціалізації. Серійному виробництву властива обмежена номенклатура виробів, що виготовляються періодично повторюваними партіями, і порівняно великий обсяг випуску. 

Масове виробництво характеризується вузькою номенклатурою і великим обсягом випуску виробів, що виготовляються безперервно протягом тривалого часу. Порівняльна техніко-економічна характеристика організаційних типів виробництва наведена в Додатку Б.2.  Для одиничного типу виробництва характерне розроблення укрупнених технологічних процесів і нормативів, у яких зазначаються міжцеховий технологічний маршрут та необхідне устаткування. Уточнення і доопрацювання технологічних процесів здійснюється в цехах і на робочих місцях, що потребує високої універсальної кваліфікації робітників. Устаткування, інструмент і пристосування переважно універсальні. За серійного типу виробництва вироби випускаються серіями, деталі обробляються партіями з певною, заздалегідь установленою періодичністю.  У разі повторного виготовлення однотипних виробів економічно доцільним є використання поряд з універсальним і спеціалізованого устаткування, пристосувань та інструментів, що підвищує спеціалізацію робочих місць. В умовах серійного виробництва для підвищення продуктивності праці, скорочення тривалості виробничого циклу широко застосовуються верстати-автомати, маніпулятори, верстати з ЧПУ, які швидко переналагоджуються. У серійному виробництві досить детально розробляється технологічний процес, що дає змогу знижувати допуски на обробку, підвищувати точність заготовок.      Залежно від різноманітності номенклатури продукції, величини партії виробів, періодичності її запуску, рівня спеціалізації робочих місць виробництво розрізняють дрібно-, середьо- і великосерійне, для кожного з яких встановлені певні числові значення коефіцієнта закріплення операції.  
Для дрібносерійного виробництва, що характеризується випуском продукції в невеликій кількості та різноманітної номенклатури,  40 £ Кзо; коефіцієнт закріплення операцій становить 20.

 Середньосерійний тип виробництва характеризується тим, що предмети праці обробляються стабільними партіями з певною періодичністю, застосовується спеціальне й універсальне устаткування, коефіцієнт закріплення операції обмежується діапазоном 10< Кз < 20. 

Великосерійне виробництво спеціалізується на випуску порівняно вузької номенклатури виробів у великій кількості, вироби обробляються великими партіями, застосовується спеціальне і спеціалізоване устаткування, тому коефіцієнт  10. Таке виробництво характерне для багатьох процесів у машинобудуванні, для взуттєвих  і швейних підприємств. Для масового виробництва характерні обмежена номенклатура продукції і масштабність її вироблення (телевізори, холодильники, пральні машини, трактори, автомобілі, годинники). Використовується спеціальне устаткування, інструмент і технологічне оснащення. Широко застосовуються верстати-автомати, маніпулятори, автоматичні лінії. Технологічний процес розробляється докладно на кожну операцію з зазначенням інструменту, режимів роботи устаткування, норм затрат часу, матеріалів. Робітники виконують обмежене коло операцій і мають вузьку спеціалізацію, що зумовлює коефіцієнт закріплення операцій, який дорівнює Кзо = 1. Устаткування розташовується за ходом технологічного процесу, застосовується паралельний метод сполучення операцій, що веде до значного скорочення тривалості виробничого циклу, зменшення незавершеного виробництва, підвищення продуктивності праці та зниження витрат на виготовлення продукції.      

Тип виробництва істотно впливає на особливості діяльності підприємства, його економічні показники, виробничу структуру, характер технологічних процесів, їх оснащення, форми організації виробництва і праці, систему планування, контролю та оперативного управління.  Зростання конкуренції потребує від менеджерів усіх рівнів пошуку нових можливостей гнучкого пристосування виробничих процесів до зміни попиту на продукцію, швидкої реакції на замовлені властивості товарів, що їх бажають придбати споживачі різних груп. Організація сучасного виробництва має сталу тенденцію переходу на серійний тип виробництва з випуском товарів невеликими партіями, що дає змогу найоптимальніше використовувати ресурси в умовах ринкової відносної невизначеності.

2.2.  Методи організації виробництва

Однією з особливостей теоретико-методологічних знань є можливість отримання їх за допомогою наукових методів дослідження. 
Оптимальний варіант територіальної організації виробництва визначається сукупним аналізом групи наукових методів.

У наукових дослідженнях територіальної організації народного господарства викорис-товується широкий спектр загально-наукових і спеціальних, традиційних та новітніх методів. Найважливішими з них є: системного підходу, структурного аналізу, економіко-статистичний, економіко-математичного моделювання, балансовий, картографічний, районної плані-ровки, техніко-економічних розрахунків.

Системний підхід – це шлях поділу складних об’єктів і явищ дійсності на підсистеми (аналіз) і наступне їх об’єднання (синтез). Даний метод дав можливість комплексного вивчення структури господарства та внутрішніх взаємо-зв’язків, його елементів (галузей та ланок) доповнити вивченням їх взаємодії. Системний підхід – це всебічний аналіз, який використовує принцип взаємопов’язаності всіх об’єктів, явищ і процесів та етапності їх дослідження: від поставленої мети, визначення завдань до формулювання наукової гіпотези вивчення особливостей оптимального варіанта розміщення виробництва. Застосування принципів системного аналізу дає можливість розглядати кожну велику економічну проблему як особливу, певним чином структуризовану систему у взаємодії з іншими.

Структурний аналіз об’єктів та процесів полягає у виділенні окремих аспектів їх структури: 
– функціонального, який є сукупністю зв’язків між складовими системи, її елементами; 
– галузевого (компонентний), який характеризує склад, сукупність і співвідношення галузей, видів діяльності, інтеграцій, що складають певну систему; 
– територіального, який відображає співвідношення і взаємне розміщення різних форм тери-торіального зосередження господарської діяльності людини (зон, районів, вузлів, центрів, пунктів тощо); 
– організаційно-управлінського, який визначає ієрархічність упорядкування систем органів управління життєдіяльністю людей на відповідній території; а також економічної, екологічної, соціальної діяльності населення в межах певних галузей, міжгалузевих виробничих комплексів (МВК) тощо.

Економіко-математичне моделювання використовується для моделювання тих чи інших об’єктів та процесів економічного простору. В основу даного методу покладено системний підхід. Він допомагає з’ясувати, як характер просторової організації компонентів, особливості їх функціонування формують цілісні територіальні утворення – соціально-економічні комплекси. Будується економіко-математична модель, яка певною мірою відповідає оригіналу. Результати, одержані під час вивчення моделі, переносяться на реальний план. 

Найчастіше використовується два види моделей – балансові, які будуються у вигляді системи шахових таблиць, та оптимізаційні, які подаються у графічній або табличній формі.  
Для вибору оптимального варіанту розміщення підприємств галузі можна використати найпростішу економіко-математичну модель транспортної задачі: (Сі+ЕнКі+t+j)* Хij,   

Де Сі + ЕнКі – приведені витрати на виготовлення продукції в і-му пункті або районі розміщення; t i j – витрати на транспортування одиниці продукції з і-го пункту виробництва в j-й пункт споживання; Хij – шуканий обсяг постачання продукції з і-го пункту виробництва в j-й пункт споживання.

Використання економіко-математичних моделей і сучасних ЕОМ дозволяє з мінімальними затратами праці і часу обробляти великі об’єми даних, вибирати оптимальне рішення відповідно до поставленої мети. 

Економіко-статистичні методи дозволяють вивчати просторово-економічні об’єкти та явища в їхньому взаємозв’язку й динаміці. З-поміж них найпомітнішими є обчислення індексів і середніх величин, кореляційний аналіз, групування, типізації, графоаналітичний метод.

Картографічний метод збагачує інформацією про розміщення продуктивних сил, бо карта є її джерелом. Вона дозволяє наочно уявити особливості розміщення. Завдяки використанню карт, картосхем, картограм, картодіаграм свідомо сприймаються та запам’ятовуються не тільки особливості розміщення, але й статистичні матеріали, які характеризують рівні розвитку галузей і регіонів.  

Районна планіровка – це особливий комплексний метод, що застосовується при проектуванні розміщення виробництва на рівні регіону (а не окремого підприємства) у поєднанні його з містобудуванням. Він, у свою чергу, використовує методи математичного моделювання, картографічний і інші та є методом аналізу території.

Балансовий – найпоширеніший у плануванні територіального господарства. У передпланових дослідженнях широко використовуються системи матеріальних, фінансових та інших балансів. Розробляються баланси трудових ресурсів, грошових доходів і видатків населення, які узгоджуються з товарними фондами, територіальні баланси потужностей будівельних організацій, баланси місцевих будівельних матеріалів, виробів металообробної промисловості міжгалузевого використання та ін. Баланси поділяються на звітні й планові. Науково-дослідні заклади постійно проводять спеціальні дослідження з удосконалення регіональної системи балансів. Особливе значення мають розробки звітних міжгалузевих балансів виробництва, розподілу і споживання продукції в областях та економічних районах [2, с. 121].

При обґрунтуванні РПС застосовуються техніко-економічні розрахунки економічної ефективності. У деяких методах, названих вище, широко використовуються розрахунки, які спрямовані на визначення економічної ефективності прив’язки тих чи інших об’єктів до певної території.

Усі наукові методи тісно взаємопов’язані і доповнюють один одного. 
Критерієм ефективності розміщення і територіальної організації продуктивних сил завжди вважались витрати. Ефективність витрат поділяється на загальну та порівняльну. Загальна ефективність народного господарства визна-чається методом співставлення одержаного приросту новоствореної вартості (національного доходу) із затраченими капіталовкладеннями. Порівняльна ефективність розраховується при виборі найвигіднішого варіанту розміщення об’єкта серед усіх інших наявних об’єктів. Показники ефективності такі: питомі капітало-вкладення, трудоємність, фондоємність, матеріалоємність, рентабельність, терміни окупності витрат, собівартість продукції, продуктивність праці, виробничі витрати.           Техніко-економічні показники аналізу територіальної організації господарства розраховують шляхом визначення розмірів відповідних витрат на виробництво одиниці продукції. Витрати окремих ресурсів і випуск нової продукції доцільно визначати у вартісному або натуральному обчисленні: 
1)  матеріалоємність виробництва: Мм=Вм/Пр, 
де: Вм– витрати матеріалів, тис. грн.;  
Пр– річний випуск продукції, шт.; 
2)  енергоємність виробництва: Ем=Ве/Пр, 
де: Ве– витрати енергії, кВт /год.;   
3) трудоємність виробництва: Тм=Зп/Пр, 
де: Зп– затрати праці, людино/год;  
4)  водоємність виробництва: Вм = Вв/Пр, 

де: Вв– витрати води, л.;  
5) фондоємність виробництва: Фм=Вф/Пр, 
де: Вф– вартість основних фондів, грн.;  
6)  капіталоємність виробництва: Км=Вкв/Пр, 
де: Вкв – вартість капітальних вкладень на спорудження об’єкта;  
7)  транспортабельність продукції: Тп=Впр/Пр, 
де: Впр– витрати на перевезення продукції;  
8)  собівартість продукції:  С=Вс+Вм+Во, 
де: Вс і Вм – вартість сировини, матеріалів, палива, енергії та інших предметів праці та амортизаційних відрахувань, грн.;  
Во – витрати на оплату праці і реалізацію продукції, грн. 

2.3 Форми суспільної організації виробництва

Первинною ланкою виробничої сфери є підприємство. Особливості підприємств, взаємозв'язки між ними, їх розміщення значною мірою визначаються формами суспільної організації виробництва. Таких форм виділяють чотири: концентрація, спеціалізація, кооперування та комбінування.

Концентрація — це зосередження виробництва на великих підприємствах. Зростання концентрації виробництва відбувається за рахунок розширення діючих підприємств, будівництва нових великих підприємств або об'єднання декількох малих. Економічний ефект при цій формі організації виробництва забезпечується за рахунок зменшення затрат на одиницю продукції, збільшення фінансових можливостей для модернізації підприємства і т. ін. Так використання потужніших у 2-3 рази енергоблоків електростанцій призводить до збільшення продуктивності праці (кількості виробленої продукції за одиницю часу) одного робітника у 2-2,5 рази. Однак надмірна концентрація призводить до негативних наслідків через зростання відстані перевезень як сировини, так і готової продукції.

Спеціалізація — це випуск підприємством однорідної продукції. За формою вона може бути предметною і подетальною. В умовах подетальної спеціалізації на окремих підприємствах випускають частини, вузли або деталі для готового складного виробу. Предметна спеціалізація полягає у випуску підприємством готової продукції (телевізорів, автобусів, верстатів). На глибше спеціалізованих виробництвах краще використовуються знаряддя праці й сировина, підвищується кваліфікація робітників і продуктивність праці, а тому продукція стає дешевою. Спеціалізація виробництва вимагає кооперування [3, с. 312].

Кооперування — це організація виробничих зв'язків між підприємствами для випуску певної продукції. Найрозвинутіше кооперування у галузях, що виробляють складну продукцію, особливо у машинобудуванні. На автомобільних заводах 40-60% загального обсягу продукції становить та, що надходить із суміжних підприємств.