Фінансові ринки ринки та особливості формування їх сучасної моделі

Актуальність. На сьогодні в нашій державі певною мірою відбулась стабілізація економіки, але як і раніше залишилась велика кількість не вирішених проблем в економіці країни, одним із цих питань являється питання, що стосується фінансових ринків, проблема їх розвитку досить важлива та актуальна, адже забезпечення стабільного функціонування фінансового ринку забезпечить підвищення рівня економіки.

Мета. Метою виконання даної курсової роботи було вивчення сучасного стану фінансових ринків, дослідження та оцінка основних аспектів його функціонування в Україні та за кордоном.

Завдання. Для досягнення поставленої мети та повноцінного розкриття теми даної роботи необхідно виконати ряд завдань:

• дослідити теоретичні засади функціонування фінансових ринків;
• провести оцінку системи регулювання фінансового ринку;
• вивчити особливості формування сучасної моделі фінансового ринку;
• визначити роль фінансового ринку України в світовій фінансовій системі;
• вивчити існуючі моделі фінансових ринків України;
• охарактеризувати сучасний стан фінансово-економічного розвитку держави;
• дослідити та провести оцінку впливу на формування фінансового ринку України пострадянських держав; 
• визначити вплив політики влади на розвиток економіки країни.

Теоретичною основою для  написання роботи слугували праці  вітчизняних та зарубіжних науковців, таких як: Азаренкова Г.М., Архієреєв С.І., Зінченко Я.В., Васюренко О.В., Просяник В.М., та інші видатні вчені.  Структурно курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСОВИХ РИНКІВ В  УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ

1.1. Сутність, функції та  роль фінансового ринку в умовах формування ринкової економіки.

Сучасна  економіка  розвинутих  країн  має  ринковий  характер, оскільки  саме  ринкова  система  виявилась  найбільш  ефективною  та гнучкою для вирішення економічних проблем. Слід зазначити, що засади ринкової економіки набували сучасних цивілізованих форм протягом тривалого часу  і не одне століття. Ринок з притаманним йому конкурентним середовищем створює надійну основу товарного виробництва і дозволяє найбільш раціонально і повно забезпечити постійно зростаючі потреби суспільства в умовах рідкісних і обмежених економічних  ресурсів. Ринок – це  система  економічних  відносин  між суб’єктами з приводу купівлі-продажу товарів та послуг. Головними економічними  суб’єктами  в  ринкових  відносинах  є  держава (уряд), підприємства (фірми) – господарюючі суб’єкти та домогосподарства. Держава  як  суб’єкт  ринкового  господарства  діє  через  систему державних установ та бюджетних організацій, що виконують функцію державного регулювання економіки. Держава займається виробництвом суспільних благ, які надаються споживачам безкоштовно. До таких благ належать: безпека, досягнення фундаментальної науки, послуги державної соціальної  та виробничої інфраструктури. Результати діяльності держави як виробника суспільних благ проявляються в підвищенні  продуктивності  господарюючих  суб’єктів  та  зниженні  витратна  споживання  домогосподарств. Специфікою  кінцевих  результатів діяльності держави є те, що на відміну від суб’єктів господарювання держава не ставить за мету максимізацію прибутку. Для виробництва суспільних благ держава закуповує у суб’єктів господарювання товари, виготовлені  підприємствами. Витрати  на  придбання  зазначених товарів разом з витратами на заробітну плату державним службовцям включаються до складу державних витрат, джерелом покриття яких, як правило, є податки, що сплачуються домогосподарствами та господарюючими суб’єктами. Окрім поточних витрат на виробництво суспільних благ, держава здійснює інвестиційну діяльність. Однією з найважливіших економічних функцій держави в особі її центрального банку, в Україні – Національного банку України, є створення пропозиції грошей, необхідних для задоволення потреб домогосподарств, суб’єктів господарювання  і  самої держави. Таким чином, економічна активність держави проявляється  в  закупівлі необхідних товарів, робіт та послуг, зборі податків та пропозиції грошей. Суб’єкти господарювання мають на меті виробництво та реалізацію товарів, робіт, послуг з метою отримання прибутку як кінцевого фінансового результату діяльності. Діяльність підприємств  у  загальному вигляді в умовах ринку зводиться до придбання факторів виробництва, реалізації власної виробленої продукції, підтримці та розвитку виробничої бази  і, як наслідок, здійснення розширеного відтворення.               Отже, економічна активність даного суб’єкта ринкових відносин зводиться до формування попиту на фактори виробництва (засоби виробництва та робочу силу), пропозиції товарів, робіт та послуг, а також інвестування. Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин слід розглядати як економічну одиницю, що складається з одного та більше представників населення  країни, які  ведуть  спільне  господарство, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб. Домогосподарства є власниками  всіх факторів виробництва, що  знаходяться  в приватній власності. Отриманий дохід домашні господарства розподіляють між поточним споживанням  та зберіганням. Дж.М. Кейнс у своїй роботі “Загальна теорія зайнятості, відсотка та грошей” зауважив, що “схильність людей витрачати (як я її називаю) знаходиться під дією багатьох факторів, таких як: розподіл доходу, їх нормальне відношення до майбутнього і – можливо, меншою мірою – ставка відсотка. Але, схоже, переважає психологічний закон, який полягає в тому, що із зростанням сукупного доходу сукупне споживання також зростатиме, але дещо меншою мірою”. Різниця між обсягами доходів та споживання і формує заощадження. Відповідно економічна активність домогосподарств проявляється в пропозиції факторів виробництва, споживанні частини доходу шляхом  придбання необхідних благ  та  зберіганні  іншої частини доходу у вигляді цінних паперів і нерухомості. Крім того, на формування ринкових відносин у межах країни певний вплив може мати і так званий іноземний сектор, що проявляється через взаємний обмін товарами та послугами, капіталом та національними валютами. Окрім зазначених видів економічної активності суб’єктів ринкових  відносин, кожен  з них  взаємодіє  з  іншими  через  кредитування. Функціонуючи в економічних системах різних країн, ринок проявляється досить специфічно. Це пов’язано з тим, що в різних країнах різ на питома вага ринкових відносин, існують свої підходи до методів їх регулювання, певні національні традиції тощо. Таким  чином, ринок  опиняється  на  перехресті  доріг, по  яких в один бік від продавця до покупця рухаються ресурси, продукція, товари, послуги, а в інший – рухаються грошові потоки від покупців до продавців як оплата за придбані товари. У функціональному розумінні сучасний ринок поняття більш глибоке, комплексне і являє собою систему ринків, серед яких важлива роль належить фінансовому ринку. Грошові  ресурси  країни  постійно  переміщуються  від  власників  заощаджень до позичальників та  інвесторів [1].    Грошовим оборотом взаємопов’язуються основні ринки, через які формуються  більшість грошових  відносин  між  економічними суб’єктами. Основними ринками є: ринок товарів, на якому безпосередньо  відбувається  реалізація  суб’єктами  господарювання  вироблених товарів, робіт, послуг; ринок ресурсів, на якому суб’єкти господарювання купують матеріальні та трудові ресурси; фінансовий ринок, де відбувається реалізація вільних грошових коштів; світовий ринок, через  який  здійснюється  зв’язок  внутрішньої  економічної  системи  із економічними системами інших країн. Усі розрахунки і платежі, які становлять грошовий оборот, можна сформувати  в декілька  великих  потоків  залежно  від  їх призначення в процесі  суспільного  відтворення. Збалансування грошових потоків за умов чистого експорту здійснюється шляхом розміщення одержаних коштів на іноземних ринках через механізм фінансових операцій. Тоді посилюється відтік капіталу з внутрішнього фінансового ринку  і відновлюється його збалансованість. Отже, через  механізм  урівноваження  чистого  імпорту  надходженням капіталу  і чистого  експорту  відтоком  капіталу досягається збалансованість  грошових  потоків, які  пов’язують  національну  економіку  з  іноземними  ринками, та  збалансованість  усього  грошового обороту країни. Загальна збалансованість грошового обороту вимагає вирівнювання, перш  за  все, національного доходу  і  національного продукту. Для цього повинні балансуватись і всі пов’язані між собою грошові потоки. За функціональною  ознакою  або згідно  з економічним призначенням об’єктів виділяють такі види ринків:

• ринок товарів та послуг (ринок продовольчих та ринок непродово-

льчих товарів, а також ринок послуг);

• ринок факторів виробництва (ринок праці, ринок засобів виробниц-

тва, сировинний ринок);

• фінансовий ринок (фондовий ринок, грошовий ринок, ринок похід-

них фінансових інструментів);

• інформаційний ринок (ринок інтелектуальної продукції).

Безперечно, що в умовах формування ринкових відносин більш важливого значення набуває фінансовий ринок. Об’єктивною передумовою існування фінансового ринку є розбіжність потреби у фінансових ресурсах в того чи іншого суб’єкта ринкових відносин із наявними власними джерелами фінансування. Фінансовий ринок не просто виконує функцію обміну тимчасово вільних грошових коштів на певні фінансові активи, але  і обслуговує товарні ринки та ринки сфери послуг, формує і забезпечує товарно-грошові відносини в багатьох аспектах їх прояву. В загальному вигляді фінансовий ринок відображає попит та пропозицію на фінансові ресурси. Саме  на  ринку  фінансових  ресурсів, або  фінансовому  ринку, відбувається перелив коштів, при якому вони переміщуються від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує інвестицій. При цьому, як правило, кошти спрямовуються від тих, хто не може їх ефективно використати, до  тих, хто  використовує  їх  продуктивно. Це  сприяє  нетільки підвищенню продуктивності та ефективності економіки в цілому, а й поліпшенню економічного добробуту кожного члена суспільства. На фінансовому ринку  ті учасники ринку, що мають  вільні фінансові ресурси, передають їх на різних умовах іншим учасникам, які опосередковано через  суб’єктів ринку  або безпосередньо використовують залучені ресурси для фінансування різних галузей економіки, забезпечення потреб населення та потреб Державного бюджету. Фінансові ресурси надаються на умовах позики або на умовах дольової участі, коли інвестор набуває прав власності на придбані за інвестовані кошти матеріальні чи нематеріальні активи. З огляду на те, що поняття “фінансовий ринок” є дуже широким, оскільки базується не тільки на фінансових потоках, але  і на певних стосунках, що формуються в результаті трансформації відносин власності з приводу об’єкта купівлі-продажу, виникають певні непорозуміння при визначенні сутності категорії фінансового ринку. Так досить часто, в науковій  літературі фінансовий  ринок ототожнюють  із  грошовим або кредитним ринком, інвестиційним ринком, ринком цінних паперів, ринком фінансових послуг. Враховуючи вищезазначене, для проведення  ґрунтовного  дослідження  стану  та  перспектив  розвитку фінансового ринку України, на нашу думку, необхідно визначити спочатку саму категорію “фінансовий ринок”. Проведене нами дослідження дозволяє зробити висновок, що на сьогодні серед науковців не  існує єдиного підходу щодо визначення сутності та структури фінансового ринку. Існує цілий ряд різноманітних розбіжностей як у теоретиків, що опікуються макроекономічними проблемами розвитку економіки, так і у вчених фінансистів. У зв’язку з цим ми проаналізували основні визначення, що наводяться в навчальній та науковій літературі зо даного питання. Так, на думку Б.А. Райзберга: “Фінансовий ринок відображає попит та пропозицію фінансових ресурсів, тобто грошей, валюти, акцій, облігацій та інших цінних паперів” .Дане визначення є не зовсім повним, оскільки  фінансовий  ринок  не  тільки  відображає  попит  та пропозицію фінансових  ресурсів, але  і формує певні  відносини між покупцем та продавцем з приводу фінансових ресурсів, працює на основі певного механізму. Ряд авторів, таких як: В.М. Опарін, В.М. Шелудько, В.П. Ходаківська, В.В. Бєляєв вважають, що фінансовий ринок – це сукупність певних  відносин, пов’язаних  з  купівлею-продажем  специфічного товару. На думку В.М. Опаріна, “Фінансовий ринок – це сукупність обмінно-перерозподільних відносин, пов’язаних з процесами купівлі-продажу фінансових ресурсів, необхідних для здійснення виробничої та фінансової діяльності” [8]. В.М. Шелудько вважає, що фінансовий  ринок – це “система  економічних та  правових  відносин, пов’язаних із купівлею-продажем або випуском та обігом фінансових активів” [8,9]. В.П. Ходаківська та В.В. Бєляєв розглядають фінансовий ринок як “всю систему економічних відносин, що виникають між його  прямими  учасниками  при  формуванні  попиту  і  пропозиції  на специфічні послуги – фінансові послуги, пов’язані з процесом купівлі-продажу, розподілу  та перерозподілу фінансових  активів, які  знаходяться у  власності економічних  суб’єктів національної, регіональної та світової економіки” [9]. На  мою  думку, наведені  визначення  безперечно  відображають саме  поняття  ринку  з  точки  зору  сукупності  економічних  відносин з приводу купівлі-продажу специфічних товарів, але з точки зору самих товарів виникають певні розбіжності. Так у визначенні В.М. Опаріна товаром є фінансові ресурси, у визначенні В.М. Шелудько товар - це фінансові активи, а у визначенні В.П. Ходаківської та В.В. Бєляєва, товаром є специфічні послуги – фінансові. Стосовно того, що на фінансовому ринку товаром є фінансовий актив, можна погодитись з тієї позиції, що фінансовий актив розглядається не з точки зору положень (стандартів) бухгалтерського обліку, а з точки зору “Керівництва із статистики державних фінансів” Міжнародного валютного фонду (редакція 2001 року), що максимально гармонізовано із “Системою національних рахунків” (редакція 1993 року). Згідно з даними документів фінансові активи розподіляються  за принципом резидентності  за секторами економіки, в яких працюють резиденти. В узагальненому вигляді, виходячи з розподілу  за резидентами, розглядають фінансові активи  внутрішні (валюта  та  депозити, цінні папери, крім акцій, кредити та позики, акції та інші форми участі в капіталі, страхові технічні резерви, похідні фінансові інструменти, інша дебіторська заборгованість), зовнішні (валюта та депозити, цінні папери, крім акцій, кредити та позики, акції та інші форми участі в капіталі, страхові  технічні резерви, похідні фінансові  інструменти, інша дебіторська заборгованість), а також монетарне золото та СПЗ. Безумовно в такій класифікації фінансові активи є об’єктами фінансового ринку, оскільки охоплюють як банківський сектор, так і ринок капіталу. На наш погляд, товаром на фінансовому ринку все-таки є фінансові ресурси, тобто – грошові фонди, які створюються в процесі розподілу, перерозподілу та використання  валового  внутрішнього  продукту, що створюється протягом певного часу в національній економіці країни. Ще одна група науковців розглядає фінансовий ринок з точки зору сукупності специфічних фінансових  інститутів [2].

1.2. Фінансові ринки як складова фінансової системи країни.

Фінансовий ринок –  це складова фінансової системи держави, яка може успішно розвиватися і функціонувати лише в ринкових умовах. Розвиток фінансового ринку значною мірою відображає гнучкість фінансової системи та швидкість, з якою вона може пристосовуватися до змін в економічному та політичному житті країни, а також до різноманітних процесів, які відбуваються за її межами. Розвинуті фінансові ринки стимулюють і посилюють фінансові потоки в економіці та зменшують суспільні витрати, зокрема й кожного учасника ринку. Слід  зазначити, що  в  останні  роки  і  науковці, і  фінансисти-аналітики відзначають, що однією з причин суттєвого зростання темпів економічного розвитку в світі є саме значне зростання потоку товарів, послуг та капіталу. При цьому важливим аспектом світових інтеграційних процесів  є  інтегрований  ринок  світових  заощаджень  і  запозичень, тобто по суті фінансовий ринок. Як зазначалось у доповіді Міжнародного  валютного  фонду “Перспективи  розвитку  світової  економіки” у цій галузі особливо примітним є те, що за останні декілька років відбулися зміни в характері кредиторів та позичальників. Корпорації зазвичай є позичальниками на чистій основі. Фінансова система держави є відображенням форм і методів конкретного використання фінансів в економіці і відповідною до задіяної моделі економіки та значною мірою визначається нею. Так, у державі тоталітарного типу фінансова система є спрощеною і дещо примітивною. Не всі її ланки достатньо розвинуті, а основною ланкою, як правило, є Державний  бюджет, через  який  безпосередньо  відбувається перерозподіл фінансових ресурсів у державі. У державах  із ринковою економікою фінансові системи найчастіше розглядаються  з  точки  зору  сукупності фінансових  ринків, фінансових  інститутів, фінансових  інструментів, і  відповідно, досить важлива  роль  належить  саме фінансовому  ринку, оскільки  саме  він знаходиться в центрі перерозподілу тимчасово вільних фінансових ресурсів, і перетворює їх на фінансові активи, здатні приносити певний дохід власнику. У державах із перехідною економікою фінансові системи  характеризуються  тим, що  окремі  їхні  ланки  перебувають  на стадії  формування. Це  стосується, насамперед, фінансового  ринку, державного боргу, страхових і резервних фондів.                Отже, до першого блоку, на наш погляд, необхідно віднести такі визначення фінансової системи. На думку О.Р. Романенко: “Фінансова система – це сукупність відокремлених, але взаємопов’язаних між собою сфер фінансових відносин, що мають особливості в мобілізації та використанні фінансових ресурсів, відповідний апарат управління та забезпечення”. При цьому зазначається, що фінансову систему можна розглядати за внутрішньою та організаційною будовою. Внутрішня  будова  фінансової  системи  включає  в  себе  загальнодержавні фінанси (Державний  і  місцевий  бюджети, державні  цільові  фонди, державний кредит, фінанси державного сектора), фінанси суб’єктів господарювання (фінанси комерційних підприємств і організацій, фінанси некомерційних установ  і організацій) та фінанси домогосподарств (сімейні фінанси). Сфери фінансових відносин відповідно включають: “фінанси суб’єктів господарювання (рівень мікроекономіки), державні фінанси (рівень макроекономіки), міжнародні фінанси (рівень світового господарства), фінансовий ринок та страхування. Останні (фінансовий ринок та страхування) є забезпечувальними сферами. Стосовно організаційної основи функціонування фінансової системи, то вона розглядається як “фінансовий апарат – сукупність фінансових установ, на які покладено управління фінансовою системою держави, …як і в будь-якій іншій державі, здійснюють органи державної влади і управління”. Тобто фінансова система держави представлена такими органами державної влади  і управління: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, органи місцевого самоврядування, Міністерство фінансів, Державне казначейство, Державна податкова адміністрація України, Рахункова палата Верховної Ради України, Національний  банк України, Державна  комісія  з цінних паперів  та фондового  ринку, фондова біржа, фінансові  посередники, Пенсійний фонд, інші фонди соціального страхування. Як бачимо, ключовими є саме органи державної влади, які виконують контролюючі та регулюючі функції, але не забезпечують основного, що повинно формуватись в умовах ринкової економіки, а саме – ринкового механізму формування попиту та пропозиції на тимчасово вільні фінансові ресурси. Найбільш повно, як на нашу думку, визначення фінансової системи з точки зору першого підходу розглядається як сукупність різноманітних  видів  фондів  фінансових  ресурсів, сконцентрованих у розпорядженні держави, нефінансового сектора економіки (господарських суб’єктів), окремих фінансових інститутів і населення (домогосподарств) для виконання покладених на них функцій, а також – для задоволення економічних та соціальних потреб. Структура фінансової  системи – динамічна  і  не може  розглядатися  в статичному вигляді. У процесі економічного розвитку вона може доповнюватися або деякі її ланки можуть відмирати. Як  зазначають  автори, чільне місце у фінансовій  системі посідають фінанси нефінансового  сектора економіки, тобто фінанси підприємницьких  структур. Вони  обслуговують  створення  валового внутрішнього продукту – основного джерела фінансових ресурсів. До цієї ланки належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Фінанси виробничої сфери можуть поділятися, залежно від форми власності, як на державні, акціонерні, колективні, індивідуальні, орендні, спільні тощо, так і залежно від виду діяльності, на машинобудування, будівництво, транспорт, сільське господарство тощо. До цієї ланки належать  також фінанси  так  званої невиробничої сфери, яка поділяється на фінанси освіти, охорони здоров’я, культури, науки, оборони й інших підрозділів. Характерною особливістю створення й використання фондів та фінансових ресурсів у цьому разі є наявність, наряду із власними джерелами, бюджетного фінансування. У  нефінансовому  секторі економіки провідне  місце належить підприємствам  державної  форми  власності. З  розвитком  ринкових реформ питома вага підприємств недержавної форми власності зростатиме. Державні фінанси можна визначити як сукупність фондів фінансових  ресурсів  загальнодержавного  призначення. За  своєю  структурою  це  дуже  складна  та  багатопланова  ланка  фінансової  системи. Державні  фінанси  охоплюють: державний  та  місцеві  бюджети; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте й майнове страхування. Провідне місце в державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об’єднуються у зведеному бюджеті держави. Зведений  бюджет – це  сукупність  усіх  бюджетів  держави, що входять до бюджетної системи. Принципи побудови бюджетної системи регулюються  бюджетним  законодавством  і  залежать, насамперед, від  її  адміністративно-територіального  поділу. Відносини  між різними складовими бюджетної системи визначаються рівнем розвитку демократичних засад у державі. Зведений бюджет України включає Державний бюджет України, бюджет Автономної Республіки Крим і місцеві бюджети. Державному бюджету належить центральне місце  в  системі  державних фінансів. Він охоплює всі сфери економічної діяльності держави. За своєю сутністю бюджет характеризує фінансове становище держави. Проте бюджет – дуже складна економічна категорія, до якої не можна підходити однозначно, як і використовувати його показники без детального аналізу структури бюджетної системи держави. Централізовані та децентралізовані фонди України цільового призначення включають: Пенсійний фонд, Фонд  соціального  страхування,Фонд сприяння зайнятості, Фонд конверсії, Валютний фонд, позабюджетні фонди місцевих  органів  самоврядування. Вони певною мірою доповнюють Державний бюджет, проте специфіка  їх полягає у тому, що ці фонди мають строго цільове призначення і на інші цілі не використовуються. По суті, перелічені фонди  є новою складовою  державних  фінансів  України, яка  перебуває  на  стадії становлення. Державний кредит є заборгованістю держави перед своїми громадянами  та  господарськими  структурами, іноземними  кредиторами. Його величина свідчить про раціональність і ефективність фінансової політики держави  та регулюється  законодавством. Значний борг дає підстави для висновку, що держава живе за рахунок майбутніх поколінь. Велика  сума  боргу негативно впливає на  видаткову частину бюджету, оскільки вимагає витрат на обслуговування. Страхові та резервні фонди відіграють специфічну роль у фінансовій системі. Вони є сукупністю фондів фінансових ресурсів, основне призначення  яких – покрити  втрати, що  виникли  з  непередбачених причин, або фінансового забезпечення заходів, які не були включені в плани фінансування, але є важливими для держави. Страхові фонди створюються за рахунок страхових внесків юридичних та фізичних осіб і перебувають у розпорядженні страхових організацій і страхових компаній різних форм власності. Страхові фонди й резерви – об’єктивне явище в економіці держави, що пов’язане з наявністю ризиків у господарській діяльності та суспільному житті. Наявність страхових і резервних фондів фінансових ресурсів дає можливість  локалізувати  втрати  економіки  та  окремих  громадян, пов’язані  з  фактами  стихійного  лиха  і  непередбачених  обставин. Страхові фонди можуть використовуватися також як інвестиційний та кредитний ресурси в економіці до настання страхового випадку. Резервні фонди як на рівні держави, так і на рівні господарських структур, сприяють підвищенню ефективності господарської діяльності.     Фінансовий ринок – ланка фінансової системи, яка створює і використовує фонди фінансових ресурсів у тих випадках, коли інші ланки фінансової системи не можуть діяти ефективно. Фінансовий ринок включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг. У більш широкому розумінні за організаційною побудовою фінансова система постає як сукупність взаємопов’язаних  і взаємодіючих частин, елементів, що беруть безпосередню участь у фінансовій діяльності або сприяють її здійсненню. Узагальнюючи точки зору, що віддзеркалюють домінанту інституціонального підходу, слід зазначити, що фінансова  система – це  сукупність фінансових  інститутів  та ринків, що оперують різними фінансовими інструментами, за допомогою яких здійснюються операції з фінансовими ресурсами. Фінансовий ринок поділяють на дві ланки: ринок грошей і ринок капіталів. При цьому ринок грошей є сферою, де безпосередньо можна купити гроші, і функціонування даного ринку забезпечується, насамперед, кредитною  системою – сукупністю  кредитних  установ, які здійснюють концентрацію тимчасово вільних грошових коштів та їх надання в кредит [3].

1.3. Особливості державного  регулювання фінансового ринку в Україні та його перспективи.

Ефективне функціонування фінансового ринку в умовах ринкової економіки повинно базуватись на чітко розроблених засадах державного  регулювання  відносин, що  складаються  в межах  даного  ринку серед його учасників. Саме держава повинна визначати і контролювати  правові  основи  ринкових  відносин, насамперед  права  власності, установлювати базові правила економічних стосунків учасників ринку. Слід  зазначити, що  державне  регулювання  фінансового  ринку і грошового обігу – одне з найважливіших і водночас складних завдань держави. Розвиток  ефективно  діючого  фінансового  ринку, здатного мобілізовувати та перерозподіляти інвестиційні ресурси, є найважливішим завданням регулювання національної економіки. Роль фінансового ринку у фінансово-економічній ситуації країни досить важлива і тому постійно є в центрі уваги головних гілок влади – Верховної Ради  України, Президента  України, Кабінету Міністрів  України  та інших  владних  структур. Враховуючи  ту  ситуацію, що  фінансовий ринок в Україні останнім часом набирає більше обертів, виникає все більш сильна необхідність у чіткому регулюванні та контролі діяльності його учасників. Необхідність  державного  регулювання  фінансового  ринку  обумовлена такими причинами:

• на фінансовому ринку реалізуються національні  інтереси держави,

які необхідно розглядати як комплекс економічних пріоритетів  роз-

витку країни;

• на  фінансовому  ринку  переплітаються  інтереси  різних  учасників,

а саме – держави, суб’єктів  господарювання та домогосподарств.

Ці інтереси можуть зайти  в певні суперечності, і відповідно для забезпечення стабільності функціонування як фінансового ринку, так і фінансової системи країни в цілому, необхідна наявність певного регулювання, яке б врівноважувало інтереси всіх учасників;

• головною  дійовою  особою  на фінансовому  ринку, як  зазначалось вище, є саме домогосподарства, що мають найбільшу частку в чистих  заощадженнях  серед  інших  інституційних  секторів  економіки.

Населення в основному не володіє достатнім обсягом знань у сфері фінансових відносин, і відповідно виникає необхідність  в  правовому  захисті  інтересів  інвесторів  на фінансовому ринку, що може забезпечити лише держава. Слід зазначити, що держава, з одного боку, здійснює регулювання фінансового ринку, а, з іншого боку, є суб’єктом економічних відносин, що формуються на фінансовому ринку, оскільки держава може здійснювати емісію державних цінних паперів, зокрема облігацій  внутрішньої  державної  позики, та  виходити  із  зазначеними цінними паперами на ринок з метою мобілізації необхідних фінансових ресурсів. Усі  сегменти  фінансового  ринку  дуже  тісно  взаємозалежні. Найменші зміни на одному з них відразу відображаються на інших. Так, наприклад, продаж центральним банком державних облігацій (опе рація  на  ринку  капіталу) веде  до  звуження  грошової  бази, що  робить гроші більш дорогими, і у свою чергу, викликає підвищення процентних ставок по кредитах, тобто приводить до змін на грошовому ринку. В Україні безпосередньо державне регулювання фінансового ринку здійснюють декілька державних установ, а саме – Національний банк України здійснює регулювання грошового ринку, до складу якого, як вже було зазначено вище, нами віднесено валютний ринок, депозитний ринок, кредитний ринок; Державна комісія з цінних паперів та  фондового  ринку  виконує  функції  регулювання  ринку  капіталу, який включає ринок боргових цінних паперів та ринок акцій, а також ринку похідних фінансових інструментів, щодо діяльності небанківських фінансових установ на фінансовому ринку, то  їх регулювання покладено на Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг  України (Держфінпослуг). До  сфери державного  регулювання Держфінпослуг належать: ринок страхових послуг, ринок фінансових послуг, які надаються недержавними пенсійними фондами, кредитними спілками, ломбардами, лізинговими компаніями тощо. Якщо розглядати всі регулюючі органи, які мають повноваження щодо регулювання та контролю, то їх перелік значно ширший. Міністерство  фінансів  України  є  головним  органом  у  системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації єдиної  державної  фінансової, бюджетної, податкової, митної  політики, політики  у  сфері  державного  внутрішнього  фінансового  контролю, випуску та проведення лотерей, розроблення та виробництва голографічних захисних елементів. На  сучасному  етапі Міністерство фінансів України  в  контексті функціонування  фінансового  ринку здійснює  в установленому порядку  випуск  облігацій  внутрішньої  і  зовнішньої державної  позики, казначейських  зобов’язань  та  інших державних цінних  паперів, передбачених законодавством, визначає обсяг їх емісії за строком погашення  у  межах  загального  обсягу  емісії; бере  участь  у  проведенні державної  експертизи  проектів, фінансування  яких  здійснюється  за рахунок кредитів, що залучаються державою або під державні гарантії; підготовці  пропозицій  щодо  основних  засад  грошово-кредитної політики України, поліпшення  стану розрахунків  і  платежів; розробленні заходів, спрямованих на формування та реалізацію інвестиційної політики. Тобто фактично на сьогодні Міністерство фінансів виконує функції, пов’язані з випуском державних цінних паперів країни.  Державне  регулювання  ринку  капіталу здійснюється з метою:

• реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цін-

них паперів та їх похідних інструментів;

• створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасника-

ми ринку капіталу та похідних фінансових інструментів фінансових

ресурсів з урахуванням  інтересів суспільства;

• одержання учасниками ринку необхідної інформації про умови ви-

пуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської

діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та

іншої інформації, що впливає  на ціноутворення на ринку цінних па-

перів;

• забезпечення однакових можливостей для доступу емітентів, інвес-

торів  і посередників на ринки капіталу та похідних фінансових

інструментів;

• гарантування прав власності на цінні папери;
• інтеграції в європейський та світовий фондові ринки;
• запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовіс-

ної конкуренції на ринку цінних паперів;

• контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів.

Державне регулювання  ринку капіталу здійснюється шляхом: поперше, прийняття законодавчих  актів з питань  діяльності  учасників ринку цінних паперів; регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов’язків учасників ринку цінних паперів; по-друге, ліцензування професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю  за  такою діяльністю; по-третє, реєстрації випусків цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів; по-четверте, контролю за дотриманням емітентами умов реєстрації та розміщення цінних  паперів; по-п’яте, створення  системи  захисту  прав  інвесторів і контролю за дотриманням цих прав; по-шосте, контролю за достовірністю інформації, що надається учасниками ринку, за системами ціноутворення, за діяльністю  осіб, які обслуговують  випуск  та обіг цінних паперів. Згідно  із  Законом  України “Про  Національний  банк  України”. Національний банк є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління. Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності  грошової  одиниці  України. На  виконання  своєї  основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) цінової стабільності. Національний банк України є регулюючим та контролюючим органом  грошового  ринку. Банківське  регулювання – одна  із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають  загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства. На Національний банк покладено контролюючу функцію, яка проявляється в банківському  нагляді – системі  контролю  та  активних  впорядкованих  дій, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність, законодавства України  і  встановлених нормативів, з метою забезпечення  стабільності  банківської  системи  та  захисту  інтересів вкладників та кредиторів банку. Саме на Національний банк покладено відповідальність  за проведення  в країні  грошово-кредитної  політики – комплексу заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на  регулювання  економічного  зростання, стримування  інфляції  та забезпечення  стабільності  грошової  одиниці  України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Основними засадами грошово-кредитної політики є комплекс змінних індикаторів фінансової сфери, що дають можливість Національному банку України за допомогою інструментів (засобів та методів) грошово-кредитної політики здійснювати регулювання грошового обігу та кредитування економіки з метою забезпечення стабільності грошової одиниці України як монетарної передумови для економічного зростання і підтримки  високого  рівня  зайнятості  населення. Відповідно  Національний банк здійснює регулювання обсягу грошової маси в країні через визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків; процентну  політику; рефінансування  комерційних  банків; управління золотовалютними резервами; операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), зокрема з казначейськими зобов’язаннями, на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу; емісія власних боргових зобов’язань та операції з ними. Отже, Національний банк України є основним регулюючим та контролюючим органом грошового ринку країни [4,5].