Фінансові посередники як інститути розвитку

    Основні показники діяльності страхових компаній⁹

ВИСНОВКИ

    Узагальнюючи вищезазначене, можна сказати, що фінансове посередництво послідовно розвивається разом із поглибленням розподілу праці у сфері обслуговування потреб економічних контрагентів щодо збереження та примноження первісної вартості фінансових і матеріальних активів, поступово виокремлюючись у самостійний вид економічної діяльності.

    Фінансове посередництво означає професійну діяльність банківських і небанківських фінансових установ щодо задоволення економічних потреб клієнтів шляхом надання їм відповідних фінансових послуг. Сукупність банківських і небанківських фінансових установ як економічних одиниць сектору фінансових корпорацій прийнято називати фінансовими посередниками. Їхнє призначення полягає в поєднанні економічних інтересів постачальників (інвесторів) і споживачів (реципієнтів) фінансового капіталу шляхом впровадження відповідних фінансових послуг. А головним завданням фінансових посередників є спрямування руху капіталу до найефективніших його споживачів.

    У вітчизняній літературі найпоширенішим є поділ фінансових посередників на дві групи:

    - банківські установи;

    - небанківські фінансово-кредитні  установи, які інколи називають ще спеціалізованими фінансово-кредитними установами чи пара банками.

    В американській літературі фінансових посередників заведено поділяти на три групи:

    - депозитні інституції;

    - договірні ощадні інституції;

      - інвестиційні посередники.

    Інституційна роль фінансових посередників у ринковому середовищі, як продуцентів фінансових послуг і дистриб’юторів фінансових активів, проявляється у виконанні ними перелічених нижче функцій.

    1. Акумуляція заощаджень індивідуальних інвесторів у єдиний пул і наступне диверсифіковане вкладення накопиченого капіталу в різні проекти з перспективною капіталізацією. Необхідна диверсифікація забезпечується шляхом об’єднання вільних коштів розрізнених інвесторів для купівлі інших різноманітних ринкових активів. У результаті окремий інвестор отримує відповідну частку коленого з цих набутих ринкових активів. Індивідуальні заощадження з інвестиційними намірами є особливим видом заощаджень, і для багатьох непрофесіональних учасників ринку звернення до інституційних фінансових консультантів є переважною формою участі в масштабних проектах.

    2. Підвищення ліквідності фінансових вкладень шляхом професіонального портфельного управління довіреними й набутими активами. Фінансові посередники пропонують клієнтам активи, які фактично є диверсифікованими портфелями активів. Не потребує доказів той факт, що можливості індивідуального інвестування вужчі, ніж інституційного, при цьому ліквідність і ризики вкладень також різняться. В довгостроковому плані посередники універсально забезпечують ліквідність вкладень, регулюють інтереси інвесторів і компаній, що діють на відкритому ринку.

    3. Забезпечення рівноваги на ринку капіталів через погодження пропозиції та попиту на фінансові ресурси. За рахунок масштабів діяльності й портфельного управління активами посередники гармонізують відносини між постачальниками і споживачами капіталу, ліквідують дисбаланс між пропозицією та попитом на вільні кошти, забезпечуючи при цьому ефективний розподіл і перерозподіл ресурсів на первинному та вторинному ринках.

    4. Перерозподіл і зниження фінансових ризиків. Інституційні посередники при купівлі чи продажу фінансових активів, власне, торгують ризиками, перерозподіляючи їх між консервативними й агресивними учасниками ринку, між менш схильними і більш схильними до ризику економічними суб’єктами. Зниження ризику відбувається шляхом диверсифікації портфеля активів і професіонального управління ними.

    5. Специфікація прав власності клієнтів-довірителів (виняткова функція фінансових посередників). Звертаючись до посередників, довірителі формують досить прозоре поле своїх інвестиційних намірів, і ринок синергічно теж набуває прозорих і організованих ознак функціонування. Фактично при цьому відбувається легалізація прихованого (не задіяного) капіталу та його спрямування в організоване «фінансове русло».

    З огляду на зазначене, для широкого впровадження послуг фінансових посередників у вітчизняних умовах необхідно: а) стимулювати цільову сегментацію формування клієнтського попиту щодо управління довіреними коштами, а згодом і його задоволення шляхом індивідуального чи обмежено-групового обслуговування; б) проводити консультаційно-пояснювальну роботу серед потенційних клієнтів із метою акцентування їхньої уваги на перевагах інституційної форми розміщення вільних коштів; в) стимулювати конкуренцію між банківськими й небанківськими структурами шляхом забезпечення рівних умов їхньої діяльності; г) забезпечити кількісний та якісний «прорив» фінансового сервісу через застосування нових фінансових послуг і продуктів; д) посилити регулятивні вимоги до нагляду за посередницькою діяльністю з боку держави й саморегулювальних організацій із метою захисту прав власності, уникнення фінансового шахрайства та обмеження можливості побудови фінансових пірамід; е) перманентно збільшити обсяги гарантійного відшкодування втрат клієнтських коштів за форс-мажорних обставин у банківській і небанківській сферах. 
 
 
 
 

    Список  літератури:

    1. Корнєєв В.В. Модифікація фінансового посередництва в Україні. // Фінанси України. – 2008. - №1 – С. 77-85.

    2. Ільченко-Сюйва Л.В. Небанківські фінансові установи: досвід європейського союзу та можливості України. // Економіка та держава. – 2008. – №11 – С. 76-78.

    3. Бєлінський П., Другов О. Розвиток системи фінансових посередників України в умовах посилення глобалізаційних процесів. // Вісник НБУ. – 2008. – С. 30-33.

    4. Ільченко-Сюйва Л.В. До проблеми використання потенціалу кредитних спілок у забезпеченні економічного зростання: сучасна практика і реалії України. – Економіка та держава. – 2009. – №1 – С. 66-69.

    5. Страховий ринок України: інформаційно-аналітичний довідник. Альманах. – 2009. – С.11, 81-83.

    6. Коваленко В.І. Гроші та кредит: Навчальний посібник – К.:. Центр навчальної літератури, 2009. – 320 с.

    7. Фінансові посередники як інститути розвитку: [монографія] / В.В. Корнєєв. – К.: Основа, 2007. – 186 с.