Фінансові посередники як інститути розвитку

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД:

« КИЇВСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА » 

Кафедра макроекономіки та державного управління 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат з дисципліни «Національна економіка»

на тему:

«Фінансові посередники як інститути розвитку»

                                                                                           Виконала: студентка

     Ленська Олена

     10 групи, 3 курсу,

спеціальності 6504

                                                                                           Перевірив:

                                                                                           Малий І.Й. 
 
 

Київ 2010

    ЗМІСТ

    Вступ…………………………………………………………….....1

    1. Сутність та класифікація фінансових посередників….………2

    2. Функції фінансових посередників….........................................5

    3. Інститути спільного інвестування.…….....................................8

    4. Страхові компанії і недержавні пенсійні фонди…………….11

    Висновки………………………………………………………….14

    Список  літератури.........................................................................17 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ВСТУП

    Фінансові ринки еволюціонують як ринки фінансових послуг. Зазначена трансформація спонукає до вивчення економіки як клієнтоорієнтованої системи, де одним з основних товарів виступає фінансова послуга. При цьому фінансові посередники – банки і небанківські установи є інституційними учасниками ринку і структурують спектр фінансових послуг відповідно до потреб економічних контрагентів.

    Послуги фінансових посередників об’єктивно зумовлюються диверсифікацією можливостей акумуляції/розміщення капіталу і поглибленням спеціалізації в діяльності суб’єктів господарювання. Двоєдність пропозиції і затребуваності фінансової послуги визначає «імпульс» розвитку інституту посередництва у сучасному економічному середовищі. Тенденція інтермедіації – використання учасниками ринку послуг фінансових посередників набуває все більшого поширення.

    Роль фінансових посередників як інститутів розвитку показана у рефераті через наскрізний аналіз виконання ними притаманних економічних функцій при обслуговуванні потреб клієнтів. Фінансові посередники розглядаються поєднано як: а) продуценти-ініціатори фінансових послуг під час задоволення сервісного попиту клієнтів; б) центри обміну фінансовими послугами, де ринкові контрагенти – продавці і покупці фінансових активів облаштовують свої потреби розміщення надлишкового та залучення необхідного капіталу. Посередники, у свою чергу, також можуть бути споживачами послуг, тобто клієнтами інших аналогічних структур. Основні завдання, які поставлені і вирішені у рефераті, спрямовані на: обґрунтування зростаючої ролі фінансового посередництва для формування клієнтоорієнтованої економіки; розкриття змісту функцій і діяльності фінансових посередників для інфраструктурного забезпечення економіки.

    Наведені у роботі статистичні дані слугують кількісним каркасом розкриття змісту основного тексту, а посилання на першоджерела апелюють до безмежного пласту фінансової інформації.

    1. Сутність та класифікація фінансових посередників

    Диверсифікація можливостей акумуляції та розміщення капіталу одночасно з поглибленням спеціалізації в діяльності економічних суб’єктів об’єктивно посилюють роль професіонального посередництва на фінансовому ринку. В системі національного рахівництва (СНР) наголошується, що основним видом діяльності представників фінансового сектора є фінансове посередництво або сприяння фінансовому посередництву.

    Історично фінансове посередництво виникає з моменту розподілу праці у сфері обслуговування потреб збереження майна та прав власності, переміщення матеріальних і фінансових потоків, і поступово виокремлюється у самостійний вид бізнесу. Оскільки сприяння розвиткові будь-яких структур, запозичення чи залучення капіталу, його наступне інвестування (вкладення) з перспективною капіталізацією потребує спеціальних знань, послуги фінансових посередників є об’єктивно необхідними. Без фінансового посередництва можлива загроза операційного звуження ринку і натуралізація господарського життя (коли має місце безпосередній товарний взаємообмін без грошового компоненту, тобто бартеризація та інші квазірозрахунки). Окрім цього, при надмірній індивідуалізації економічної поведінки завжди зростають ризики неоптимального використання ресурсів, які частково знерухомлюються, що призводить до стиснення ринку.

    Термін «посередництво» (англ. «intermediation») у загальному виді означає допомогу третьої особи (сторони), пов’язаної з іншими відповідною угодою. Щодо змістовно-структурної характеристики терміну «фінансове посередництво», слід зазначити, що в економічній термінології зустрічаються різні погляди фахівців щодо тлумачення цього поняття. У національній практиці на офіційному рівні термін «фінансові посередники» вживається з першої половини 90-х рр., коли відповідні державні органи влади розгортали діяльність з інфраструктурного забезпечення тогочасної сертифікатної приватизації. Проте проблема понятійного визначення і структуризації фінансового посередництва залишається актуальною і сьогодні.

    Узагальнення точок зору багатьох дослідників щодо сутності та значення фінансового посередництва дає змогу скласти його змістову характеристику.

    Фінансове посередництво означає професійну діяльність банківських і небанківських фінансових установ щодо задоволення економічних потреб клієнтів шляхом надання їм відповідних фінансових послуг¹. Сукупність банківських і небанківських фінансових установ як економічних одиниць сектору фінансових корпорацій (у термінології системи національного рахівництва) прийнято називати фінансовими посередниками. Вони виступають не тільки як поєднувальна сервісна ланка в супроводженні кругообігу капіталу, а й як ринкові фінансові інститути, котрі і сприяють актам купівлі/продажу, й самі придбавають фінансові активи для подальшого їх продажу.

    Таким чином, фінансові посередники виступають продуцентами фінансових послуг і одночасно дистриб’юторами фінансових ресурсів при переміщенні останніх між учасниками ринку. Їхнє призначення полягає в поєднанні економічних інтересів постачальників (інвесторів) і споживачів (реципієнтів) фінансового капіталу шляхом впровадження відповідних фінансових послуг. А головним завданням фінансових посередників є спрямування руху капіталу до найефективніших його споживачів. При цьому основою функціонування посередницьких структур є як реалізація прямих кредитно-інвестиційних угод, тобто безпосереднє фінансування клієнтів, так і заміна прямого (безпосереднього) фінансування непрямим через випуск власних вторинних зобов’язань.

    Класифікація видів фінансових посередників не є типовою для різних країн і багато в чому залежить від загального рівня економічного розвитку та практичних потреб учасників ринку, є продуктом економічної історії, тяжіє до національних традицій ведення бізнесу, ділової психології, рівня фінансової культури та інших чинників. Унаслідок цього мають місце відмінності у трактуванні та представленні структури фінансового посередництва. У міжнародному середовищі застосовується класифікація видів фінансових посередників з огляду на пропоновані ними фінансові послуги. Вона диференціює посередників за певними напрямками: а) депозитні установи (банки, кредитні товариства-спілки); б) контрактно-ощадні установи (страхові компанії, пенсійні фонди, ощадні асоціації); в) інвестиційні установи (інвестиційні банки, установи ICI тощо)². В американській практиці крім депозитних і недепозитних посередницьких установ вирізняються також фінансові установи федерального уряду. Тому при структуризації посередництва враховуються американські особливості ведення фінансового бізнесу – значна лібералізація та високоліквідний фондовий ринок. Натомість, у континентальній Європі та Японії умови фінансування розвитку більш жорсткі, рестрикційні; наголос робиться переважно на банківському обслуговуванні клієнтських потреб, тому посередницький сервіс тут часто розуміється як банківський.

    Доцільним вбачається представити види фінансових посередників і з урахуванням національної української практики. В Україні фінансовими посередниками є: 1) банківські установи: універсальні банки, спеціалізовані банки (інвестиційні, іпотечні, ощадні, клірингові); 2) небанківські установи: інститути спільного інвестування (ICI), страхові компанії та пенсійні фонди, компанії з управління активами ICI та пенсійних фондів, кредитні спілки, інші структури. Відмінності в інституційному позиціонуванні на вітчизняному ринку зазначених видів посередників дають змогу говорити саме про їх інституційну класифікацію.

    2. Функції фінансових посередників

    Фінансові посередники є інституційними (а не індивідуальними) учасниками фінансового ринку, які структурують спектр фінансових послуг відповідно до рівня розвитку фінансової системи держави. У цьому значенні інституційні учасники, на противагу індивідуальним, є колективними учасниками, котрі здійснюють різні види професійної діяльності з фінансовими активами та розподіляють прибуток між засновниками й довірителями відповідно до правових норм і конкретної угоди. Інституційний учасник опікується капіталом своїх клієнтів, шукає оптимальні (з точки зору порівняння ризику й дохідності) варіанти розміщення капіталу – в цьому головна перевага його фінансової поведінки. Індивідуальний учасник розпоряджається своїми коштами самостійно, й отриманий прибуток повністю належить йому. Також діяльність інституційних учасників, на відміну від індивідуальних, обов’язково ліцензується.

    Роль фінансових посередників як інститутів розвитку проявляється у виконанні наступних функцій.

    1. Консолідація (акумуляція) збережень індивідуальних інвесторів у єдиний пул і наступне диверсифіковане вкладення накопиченого капіталу в різні проекти з перспективною капіталізацією. Необхідна диверсифікація забезпечується шляхом об’єднання вільних коштів розрізнених інвесторів для купівлі інших різноманітних ринкових активів. У результаті окремий інвестор отримує відповідну частку кожного з цих набутих ринкових активів. Індивідуальні збереження з інвестиційними намірами є особливим видом збережень і для багатьох непрофесіональних учасників ринку звернення до інституційних фінансових консультантів є переважною формою участі в масштабних проектах.

    2. Підвищення ліквідності ринків шляхом професіонального портфельного управління довіреними і набутими активами. Фінансові посередники пропонують клієнтам активи, які фактично є диверсифікованими портфелями активів. Не потребує доказів факт, що можливості індивідуального інвестування вужчі, ніж інституційного, при цьому ліквідність і ризики вкладень також різняться. Посередницьке сприяння прискоренню процесів укладення угод купівлі-продажу дозволяє інвесторам і кредиторам швидко розмістити фінансові ресурси, а реципієнти коштів вирішують власну проблему залучення додаткового капіталу.

    В довгостроковому плані посередники універсально забезпечують ліквідність вкладень, регулюють інтереси домогосподарств і компаній, що діють на відкритому ринку. Ліквідні ринки пов’язуються зі швидким встановленням рівноваги цін. Більш висока ліквідність ринку, яка забезпечується діяльністю посередників, виступає, у свою чергу, передумовою подальшого поглиблення розподілу праці і диверсифікації фінансових інструментів. Підвищення ліквідності ринків є також формою їх саморегулювання.

    3. Забезпечення рівноваги на ринку через погодження пропозицій і попиту на фінансові ресурси. За рахунок масштабів діяльності і портфельного управління активами посередники гармонізують відносини між постачальниками і споживачами капіталу, ліквідують дисбаланс між пропозицією і попитом на вільні кошти, забезпечуючи при цьому ефективний розподіл і перерозподіл ресурсів на первинному і вторинному ринках. Попит і пропозиція за таких умов врівноважуються як у просторі, так і в часі.

    Співвідношення між різними фінансовими ресурсами підприємств: внутрішніми (нерозподілений прибуток і амортизація) та зовнішніми (кредити, емісія цінних паперів) є завжди варіативним, що пояснюється циклічними факторами економічної динаміки. Але зростання потреб екзогенного фінансування господарюючих суб’єктів відмічається разом з ускладненням економічних взаємозв’язків. Практично постійна у сучасних умовах недостатність внутрішніх ресурсів підприємств вимагає розширеного використання фінансових інструментів залучення капіталу та відповідних послуг посередницьких установ.

    Нові вимоги і зобов’язання, які утворюють посередники в процесі своєї діяльності, набувають форми товару на фінансових ринках. Наприклад, професіональна організація андеррайтингу як задоволення потреб клієнтів із гарантованого розміщення їх активів є виключною прерогативою інституційної форми посередництва.

    4. Перерозподіл і зниження фінансових ризиків. Інституційні посередники під час купівлі чи продажу фінансових активів власне торгують ризиками, перерозподіляючи їх між консервативними і агресивними учасниками ринку – між менш схильними і більш схильними до ризику економічними суб’єктами. Зниження ризику відбувається шляхом диверсифікації портфеля активів і професіонального управління ними.

    5. Винятковою функцією фінансових посередників є специфікація прав власності клієнтів-довірителів. Останні, звертаючись до посередників, формують відносно прозоре поле своїх інвестиційних намірів, і ринок синергічно теж набуває прозорих і організованих ознак функціонування³.