Економіка та організація інноваційної діяльності

       Існує певна, стала залежність між новизною, оригінальністю ідей, проектів і рівнем можливих ризиків, пов'язаних із їх реалізацією. Тому венчурне інвестування, як правило, бере на себе важкий тягар втілення нових проектів, створюючи для цього чи нові підприємства, або інвестуючи в діючі, за умов, що вони здатні втілити інноваційні проекти. Венчурне фінансування здійснюється без наявності серйозної застави, гарантій, що більш характерно для традиційного банківського кредитування. Для венчурного бізнесмена дуже важливо відчуття атмосфери максимально можливої відкритості, взаєморозуміння і довіри між венчурним інвестором і власником ідеї, проекту. Тільки така атмосфера дозволяє виробити такі правила, підходи в бізнесі, які рівномірно розподіляють спільні ризики і, тим самим, знижують поріг можливого провалу, невдачі в реалізації проекту. При наявності відкритості і ясності мети між всіма учасниками проекту, формуються необхідні передумови для їхньої паритетної участі як у прибутках, так і у можливих збитках.

       Виникає питання про джерела венчурного капіталу. Загальновідомо, що венчурне фінансування з'явилося у 50 роки минулого століття й одержало свій бурхливий розвиток у 70-90 роки ХХ ст. насамперед у США, а також у цілому ряді європейських країн (Англія, Нідерланди, Франція, Німеччина й ін.). Бурхливий розвиток спостерігається також у Японії, Тайвані, Сінгапурі, Індії. У середині 90 років у Європі нараховувалося більш ніж 500 венчурних фондів, трастів і компаній. Як відомо, піонерами венчурного фінансування були Артур Доля, Франклін Джонс, Том Перкінс. Сучасні гіганти технологічно передового бізнесу - Intel, Microsoft, Apple Computers, DEC виникли і перетворилися в лідерів глобальної економіки завдяки інноваційному відчуттю венчурних бізнесменів.

       Технологічний вибух у 70-90 років призвів до появи на фінансовому ринку венчурного інвестування, додавши йому особливу силу і розмах. Потреба в таких капіталах значно вплинула на структуру традиційного банківського ринку. Багато найбільших світових банків стали ініціаторами нетрадиційного фінансового менеджменту, що пов'язаний з управлінням венчурним капіталом.

       Починаючи з 80 років ХХ ст. багато найвідоміших банків світу (наприклад ING, ABM-Amro) створюють  спеціалізовані департаменти, фонди  і компанії, що активно працюють на ринку ризикованого інвестування. Так у Голландії й Англії 30% і 20% венчурного капіталу надають банки. За 10 останніх років зростання саме банківського венчурного капіталу склало приблизно 500 %.

       Банківські  капітали серйозно грають на ринку  венчурного інвестування. Наприклад, у  Англії, інвестиційний банк BZW створив цілу групу венчурного інвестування, у центрі якої один з найбільших банківських фондів BZW Private Eguity. Не відстають від банків пенсійні і благодійні фонди, страхові компанії, офшорні фірми і приватні інвестори.

       За  підрахунками фахівців прибутковість венчурного капіталу складає приблизно 35-40%. Величезний вплив на рівень його прибутковості робить розвиненість фондового ринку, його прозорість, наявність різноманітних фінансових інструментів.

       Сучасні банки активно інвестують у різноманітні, в тому числі й у ризиковані фінансові інструменти, що дозволяє їм істотно підвищити ліквідність своїх активів, прибутковість. В умовах глобальної економіки банки вимушені створювати складну систему фінансових організацій, що у різний спосіб зв'язані з венчурним бізнесом - від фондів, компаній, що працюють на ринку нових ідей, задумів, віртуальних проектів, де ризики максимальні, до інвестиційних фондів, що працюють з добре відомими компаніями і фірмами.

       Розвинутий  фондовий ринок створює додаткові можливості для диверсифікації інвестиційних ризиків. Крім того, фондовий ринок дозволяє швидко, точно і максимально ефективно реалізувати „розкручену” компанію, куди спочатку було вкладено венчурний капітал, і продати її в момент найвищої курсової вартості її акцій.

       Венчурний капіталіст, що стоїть на чолі фонду  або компанії, не вкладає власні кошти в компанії, акції яких він  здобуває. Венчурний капіталіст - це посередник між синдикованими (колективними) інвесторами й підприємцем. У  цьому полягає одна із самих принципових особливостей цього типу інвестування. З одного боку, венчурний капіталіст самостійно ухвалює рішення щодо виборі того або іншого об'єкта для внесення інвестицій, бере участь у роботі ради директорів і всіляко сприяє росту й розширенню бізнесу цієї компанії. З іншого боку - остаточне рішення про виробництво інвестицій приймає інвестиційний комітет, що представляє інтереси інвесторів. В остаточному підсумку, одержуваний венчурним інвестором прибуток належить тільки інвесторам, а не йому особисто. Він має право розраховувати тільки на частину цього прибутку.

       Організаційна структура типового венчурного інституту  виглядає в такий спосіб. Він може бути утворений або як самостійна компанія, або існувати як незареєстрованне утворення як обмежене партнерство (щось начебто "повного" або "командитного" товариства, використаю російську юридичну термінологію). У деяких країнах під терміном "фонд" (fund) розуміють скоріше асоціацію партнерів, а не компанію, як таку. Директори й управлінський персонал фонду можуть бути найняті як самим фондом, так і окремою "керуючою компанією" (management company) або керуючої (fund manager), що робить свої послуги фонду. Керуюча компанія, як правило, має право на щорічну компенсацію (management charge), звичайно складову до 2,5% від первісних зобов'язань інвесторів (іnvestor's іnіtіal commіtments). Крім того, що управляє компанія або приватні особи, співробітники управлінського штату, так само як і генеральному партнері (general partner) можуть розраховувати на так званий "carrіed іnterest" - відсоток від прибутку фонду, що звичайно досягає 20%. Найчастіше цей відсоток не виплачується доти, поки інвесторам не будуть повністю відшкодовані суми їхніх інвестицій у фонд, і, крім того, заздалегідь обговорений повернення на їхній інвестиції (hurdle).

       У випадку створення обмеженого партнерства (lіmіted partnershіp) засновники фонду й  інвестори є партнерами з обмеженою  відповідальністю (lіmіted partners). Генеральний  партнер у цьому випадку відповідає за керування фондом або здійснює функції контролю за роботою керуючого. Обмежене партнерство вільно від оподатковування (tax transparent). Це означає, що воно не є об'єктом оподатковування, а його учасники повинні платити всі ті ж податки, які вони заплатили б, якби приналежний їм доход або прибуток надходили безпосередньо від тих компаній, куди вони самостійно вкладали свої засоби.

       Створення нових венчурних фондів, незважаючи на більш ніж тридцятирічний досвід діяльності венчурного капіталу, продовжує  залишатися досить складною проблемою для всього миру, насамперед - внаслідок недосконалості національних законодавств як нових, так і розвинених ринків капіталу. У деяких країнах Європи, зокрема у Великобританії, Нідерландах, Франції й ін., національні законодавства досить пристосовані для створення й функціонування венчурних структур. В інших інвесторам доводиться використати закордонні юридичні структури. І, проте , практично повсюдно прийнята практика - реєстрація як фондів, так і керуючих компаній в офшорних зонах. Це дозволяє максимально спростити процедуру оформлення й допомагає уникати складних питань, пов'язаних з подвійним оподатковуванням доходів і прибутку. 

3. Джерела фінансування інновацій.

       Активізація інноваційної діяльності підприємств  в умовах ринкової економіки пов'язана передусім з пошуком джерел і форм інвестування, які мають забезпечити баланс між інноваційними витратами та фінансовими можливостями.

       Успішність  економічної діяльності в інноваційній сфері останнім часом дедалі тісніше  ставиться у залежність від ступеня  залучення кредитних ресурсів банківських  установ до системи фінансового  забезпечення відтворювальних процесів.

       Таким чином, банки стають одними з учасників інноваційного процесу, забезпечуючи не тільки його фінансування, а й зв'язок між усіма учасниками — державою, інвестиційно-інноваційними фондами, науково-технічними установами та споживачами. Проте існуючі механізми кредитування і надто високі ставки за кредити в Україні не сприяють надходженню фінансових ресурсів у сферу інновацій.

       Водночас  реальна поточна ситуація є такою, що довгострокові кредити, які мають  бути основними підоймами стимулювання інноваційної діяльності суб'єктів  господарювання, становлять небезпечно малу частку в загальному обсязі кредитних вкладень у національну економіку.

       Серед суттєвих чинників, що обмежують довгострокове  інноваційне кредитування, слід назвати  такі: високий рівень відсоткових  ставок за банківські кредити; великий кредитний ризик, ризик зміни відсоткових ставок, ризик незбалансованої ліквідності; переважно поточний та короткостроковий характер банківських пасивів; низька ліквідність об'єктів застави, що можуть бути передані для забезпечення інноваційного кредиту; зацікавленість банків у кредитуванні господарських операцій із швидкою оборотністю грошових потоків; обмежена можливість рефінансування в НБУ.

       Одним з перспективних джерел фінансування інноваційної діяльності на підприємствах, наприклад, хімічної галузі можуть бути також кошти іноземних інвесторів. їх використання має ряд переваг порівняно з позичковим капіталом та іншими видами фінансово-кредитного забезпечення. Так, на відміну від позик і кредитів, не збільшуючи зовнішнього боргу держави, вони сприяють одержанню коштів для розвитку виробництва, зацікавлюючи в цьому безпосередньо іноземного інвестора. Вивезення прибутків, зароблених інвесторами завдяки їхнім внескам та участі у виробництві, є набагато меншою небезпекою, ніж повернення кредитів з відсотками.

       Важливим  інструментом стимулювання розвитку виробництва  вважається надання державних гарантій за іноземними кредитними лініями, що значно полегшує вихід підприємств  на ринок капіталів. Існують два  діаметрально протилежні погляди на державні гарантії за іноземними кредитами:

• без таких гарантій неможливо підтримати вітчизняне виробництво через слабкість банківської системи України;
• необхідно зовсім відмовитися від іноземних кредитів чи накласти на них мораторій до стабілізації економічної й політичної ситуації.

       Гарантії  уряду забезпечують легший доступ до одержання кредитних коштів, тому вони є однією з форм субсидіювання  підприємств. Обсяг цієї субсидії можна  оцінити виходячи зі зниження витрат підприємства на сплату відсотків за банківський кредит. У разі неповернення підприємством кредиту обсяг субсидії дорівнює сумі бюджетних витрат на його погашення й обслуговування. Такі випадки в умовах ринкової економіки практично виключені завдяки використанню процедури банкрутства.

       Тобто, на перший погляд, надання державних гарантій при одержанні кредитів чи державної допомоги на їх обслуговування не порушує дії ринкового механізму: держава просто допомагає підприємствам отримати кредит на ринкових умовах. Однак з народногосподарського погляду це означає фінансування проектів, які без участі держави не були б здійснені через високі витрати чи недостатню надійність. При обмеженості кредитних коштів це призводить до заміни (витіснення) рентабельних інвестицій.

       Таким чином, втручання держави створює  певні перешкоди для фінансування більш прибуткових проектів, а отже, спотворює умови конкуренції і знижує загальну ефективність народного господарства.

       Надання державних гарантій, як правило, базується  на прийнятій системі пріоритетів. Вибіркова підтримка певних секторів економіки призводить до зміни відносних цін, а отже, і структури виробництва, яка в результаті такого втручання перестає відповідати пріоритету споживачів.

       Досвід  промислово розвинених країн свідчить про те, що надання державних гарантій, порівняно з іншими формами субсидіювання, виявляється доцільним лише тоді, коли завдяки гарантіям на ринку залишаються ті підприємства, що мають шанси зберегти свою рентабельність протягом тривалого часу.

       Надання державних гарантій, порівняно з  іншими формами субсидіювання підприємств, має дві важливі переваги:

• держава одержує можливість надавати підтримку підприємствам без використання бюджетних коштів;
• для підприємств необхідність повернення кредитів стає стимулом до максимально ефективного використання залучених коштів.

       Однак в Україні реалії такі, що кредити  під гарантію уряду не тільки не мають зазначених переваг, але навіть становлять серйозну економічну проблему, пов'язану з борговими зобов'язаннями держави.

       У процедурі надання гарантій беруть участь як мінімум 11 установ (міністерства економіки, фінансів, зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі, Фонд держмайна, банк-агент, назване Національне агентство, галузеві управління Кабінету Міністрів, центральний орган виконавчої влади відповідної галузі, незалежна організація, що здійснює цінову експертизу, інші інститути).

       Збільшення  кількості учасників експертизи збільшує витрати на її проведення, але аж ніяк не підвищує ступеня  обґрунтованості вибору інноваційного  проекту.

       Одним з найважливіших аргументів при  виборі інноваційних проектів є їх відповідність пріоритетним напрямкам використання іноземних кредитів і розвитку економіки. Так, дотепер немає глибокого економічного обґрунтування пріоритетів на основі аналізу порівняльних переваг і реальних можливостей їх використання, а також тенденцій розвитку субсидованих галузей в інших країнах.