Економічний розвиток. Його сутність, цілі та принципи

  Об'єктивними  передумовами дуального розвитку  в національних і міжнародних  масштабах є:

• співіснування в менш розвинутих країнах традиційного та сучасного секторів економіки, наявність у цих державах, з одного боку, багатої й освіченої еліти та маси неосвіченого, маргінального населення — з іншого, а в рамках світової економіки — взаємодія в одній системі потужних і багатих промислових націй та слабких і бідних найменш розвинутих аграрних країн;
• циклічність економічного розвитку спонукає до постійного відтворення відносин дуалізму на різних рівнях економічних структур, що надає йому іманентного статусу. Звичайно ж, у цій системі змінюються суб'єкти, вони можуть переходити з однієї сфери до іншої, мінятися місцями, але фактор дуалізму в різних формах залишається присутнім у загальній структурі економічного розвитку;
• розрив між різними елементами системи не лише не скорочується, а й зростає, що поглиблює дуальність економічного розвитку. Вона елімінується соціальною політикою окремих держав та заходами з демократизації міжнародних економічних відносин;
• дуальний розвиток підтримується своєрідним економічним егоїзмом, що проявляється в незаінтересованості вищих ієрархічних структур у господарському і соціально-політичному розпитку нижчих, у створенні явних чи прихованих перешкод для цього.

  Неокласична теорія вільного ринку. Неокласики пропонують вирішувати проблеми економічного зростання і розвитку шляхом:

• створення сучасного ринкового середовища, де досягається максимальний ступінь економічної свободи для суб'єктів господарської діяльності та для вільного обігу ресурсів;
• здійснення широких програм приватизації державної й комунальної власності, заохочення приватної ініціативи, розвитку малого і середнього бізнесу;

  Теорія ендогенного зростання. Нова теорія зростання (ендогенне зростання) була викликана до життя невирішеністю гострих проблем економічного розвитку в країнах, що розвиваються, а останнім часом і в нових незалежних державах, з одного боку, та явною недосконалістю неокласичної концепції вільного ринку — з іншого.

  Головна особливість  моделі ендогенного зростання  полягає в орієнтації насамперед на внутрішні чинники і механізми господарського розвитку, які у своїй сукупності здатні забезпечити саморозвиток і самовідтворення цілісних національно-державних економічних систем.

  Інноваційна теорія економічного розвитку. Особливе місце в інноваційній концепції економічного розвитку посіло розроблене Й.Шумпетером поняття «нововведення» чи «інновації». Інновація – це стрибок від старої виробничої функції до нової.

  Фундаментальна значущість  інноваційних технологічних змін  для розвитку суспільства розкрита в концепції техніко-економічної парадигми, за якою технологічні зміни відбуваються відносно швидко й випереджають зміни в інституційній структурі держави [1,c. 433].

 

 

 

 

 

 

2.Економічне зростання

Економічне  зростання – це зміна результатів функціонування економіки і спожитих (використаних) ресурсів. Кінцевою метою економічного зростання є споживання. Воно розглядається макроекономічною наукою як складова частина й одна з найважливіших характеристик економічного розвитку країни.

Економічне зростання – це просте збільшення реального ВВП нації (країни) в одному періоді порівняно з іншим. Воно показує зростаючі можливості країни в реалізації своїх виробничих можливостей. Таким чином, економічне зростання є вужчим поняттям, ніж економічний розвиток. Але очевидно, що повноцінний економічний розвиток практично неможливий без економічного зростання. Економічне зростання є органічним складовим елементом економічного розвитку. Але якщо економічне зростання – виключно кількісний господарський розвиток, то економічний розвиток передбачає саме якісне економічне зростання з глибокими структурними змінами у відносинах власності, в системі суспільного поділу праці й зайнятості, в політиці доходів та соціальній сфері тощо. Економічне зростання є оборотним процесом, тобто після нього рано чи пізно наступає спад. Про оборотність економічного розвитку не можна так однозначно стверджувати, бо технічний прогрес, поява нових економічних форм свідчать про настання якісних змін у господарському розвитку при кількісних витратах у виробництві товарів та послуг. Це особливо характерно для сучасних перехідних економік. [1, cт. 80-81]

Економічне  зростання буває позитивним, якщо реальні (порівнянні) обсяги ВВП в  аналізованому періоді перевищують  його рівень у базисному році. В  іншому випадку приходиться характеризувати “зростання” як негативне.

Економічне  зростання означає:

• збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в абсолютних вимірниках за певний проміжок часу;
• збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в розрахунку на душу населення;
• збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в розрахунку на одного зайнятого.

          Незалежно від того, яке із наведених визначень обране для аналізу, економічне зростання завжди вимірюється річними темпами зростання за формулою:

 

Т = 

 

де Y1 та Yо– відповідно, реальний ВВП (ЧВП або НД) у поточному та базисному роках.

Розрізняють екстенсивне  й інтенсивне економічне зростання. Екстенсивний тип зростання, здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених  до процесу виробництва ресурсів. Інтенсивний тип — це такий, який здійснюється шляхом ефективнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва. [12]

Основними показниками  економічного зростання є:

- реальний ВНП,

- структура  реального ВНП,

- реальний ВНП  на душу населення,

- темпи економічного  зростання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Особливості  економічного розвитку на сучасному  етапі

Економічний розвиток України є не лише важливою ознакою  піднесення держави, він також має  сприяти її оптимальному позиціюванню у світі.

  Прихід до влади нових сил викликав певні сподівання на покращення економічної ситуації у країні, в першу чергу за рахунок довіри господарських структур та міжнародних економічних суб'єктів. Хоча фактории постійної політичної нестабільності, здійснюють на економічний розвиток країни значний негативний вплив [11, c. 6].

  На основі  загальних підходів до можливостей  розвитку економічної кризи можна  констатувати, що для розгортання  останньої в економіці України  є значний потенціал. При цьому,  на відміну від країн зі стабільним економічним та політичним розвитком, де найбільш значний вплив на економічну ситуацію здійснюють зовнішні чинники, в Україні існує високий ризик виникнення економічної кризи безпосередньо за рахунок внутрішніх причин. Домінування внутрішніх кризових чинників над зовнішніми, зокрема, обумовлюються низьким рівнем інтегрованості країни у міжнародні економічні відносини, що створює певний бар'єр проти розповсюдження на неї світових економічних криз.

         Економічний розвиток держав у XXI столітті детермінується

ведучою роллю  науково-технічного прогресу й інтелектуалізацією

основних складових  виробництва у всіх сферах економіки. На частину

нових або удосконалених  технологій, продукції, обладнання, що

містять нові знання або рішення, у розвинутих країнах приходиться

від 70 до 85% приросту валового внутрішнього продукту. Інновації

перетворюється  в одну з найважливіших сфер, які  визначають

перспективи економічного й культурного розвитку будь-якої країни.

Інтенсивність інноваційної діяльності сьогодні багато в чому впливає

на рівень економічного розвитку: у глобальній економічній  конкуренції

виграють країни, що забезпечують сприятливі умови для  інноваційної

діяльності.

           За даними Державного комітету статистики України, за 2000 рік (на

теперішній час ситуація аж ніяк не покращала) підприємства й організації

уклали ледь більше 270 ліцензійних договорів. А  у країні серед

зареєстрованих  об’єктів господарської діяльності близько 8,5 тисячі

великих і середніх, а також понад 35 тисяч малих  підприємств!

Переважно інноваційна  діяльність ведеться в таких галузях

промисловості, як нафтопереробна, медична, чорна металургія,

машинобудування. Але найсумніше те, що вітчизняна продукція

оновляється в  середньому лише раз на п’ять років, а на цілком нову,

вперше освоєну  в Україні, припадає лише 4,1 відсотка серед усіх

інновацій. А  це свідчить, що технічний рівень нашої  продукції

здебільшого не відповідає вимогам сучасного ринку.

Певною мірою це відіграло роль і в тому, що Україна посідає лише

95-те місце  за індексом залучення прямих  іноземних інвестицій. Чи може

втішити нас  те, що попереду колишні радянські  республіки –

Азербайджан, Вірменія, Естонія, Казахстан, Латвія, Литва, Грузія,

Киргизія, Таджикистан, Білорусь, а за нами лише – Узбекистан (100-те

місце).

       Нескінченна й алогічна реорганізація системи державного

управління  інноваційними процесами призвела до того, що в Україні

політично, організаційно  й навіть морально втрачено готовність

використовувати свої чесноти, здобуті за минулі роки. Фахівці були і є.

Але найголовнішого – системи впровадження їх у світовий ринок, не

створено. Те саме можна сказати й про інших  професіоналів: зварників,

матеріалознавців, працівників нафтогазової, космічної та багатьох інших

галузей. Українська економіка втратила на цьому мільярди доларів. За

роки незалежності в Україні було ухвалено близько  двохсот державних

програм із різних напрямів розвитку. До виконання багатьох із них

держава, на жаль, так і не перейшла.

Підготовлено  створення нового центрального органу управління –

Національного агентства інноваційного розвитку. Здається, залишилося

недовго чекати класичного переходу від кількості  управлінських структур

до створення  якісної державної інноваційної програми. Дослідники

вітчизняних економічних  проблем вважають, що пропонується цілком

нова структура, побудована на інших принципах, відмінна від тих, що

існували й  діяли раніше. Передбачається інакший  алгоритм розвитку

інноваційної  політики. Для його створення зібрано воєдино квінтесенцію

досвіду європейців, американців, а також менеджерів азійсько-

тихоокеанського регіону. Можливо це вдихне нове життя  у вітчизняні

інноваційні принципи. Інноваційна програма, що має три  основні напрями

– промисловий, науковий і регіональний, могла б стати складовою

національної  доктрини розвитку України, яка визначає майбутнє держави

в цілому. [13]

 

                                               Глобалізація

Глобалізація  економічного розвитку випливає з глибокої взаємозалежності складових частин світового господарства, з його єдності та цілісності, що посилюється в умовах широкого розгортання інтернаціоналізації виробництва й обігу, інтенсифікації інтеграційних процесів. Відбувається суперечливий процес глобального синтезу світового масштабу, який втягує у свій вир практично всі країни світу. Цей розвиток не є односпрямованим, лінійним, який передбачає створення єдиної й монолітної міжнародної економічної системи. Поряд із глобальною інтеграцією проявляються дезінтеграційні тенденції, і не лише у світовому масштабі, а й у межах окремих країн.

Глобалізація - процес перетворення світової економіки  в єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили і знань, поступальний розвиток інтернаціоналізації. [12]

Глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосферно-космічної цивілізації. Звідси випливають якісні та кількісні ознаки і показники, що характеризують розгортання даного процесу.

Серед найголовніших  слід назвати зростаючу взаємозалежність економік різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в основі яких — посилення відкритості  національних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці. Водночас підвищується загроза глобальної ядерної катастрофи, настання парникового ефекту, втручання в природу людини шляхом генної інженерії, клонування тощо. Окремі нації та держави поступово передають свої функції суб'єктів міжнародних відносин і міжнародного права зовнішньому контролю наднаціональних органів.

Розгортання процесу  глобалізації вирізняється суперечливим впливом на національні економіки  та на весь перебіг сучасного світового  господарського розвитку.

 

З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів, їхньої більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з іншого —глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпулювання величезними фінансовими й інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн із низькими і середніми доходами.