Економічні стратегії

• план майбутнього будується на базі минулого досвіду, тому вплив екстраполяції (“раціональних” очікувань) може бути надто потужним;
• реальна стратегія неодмінно відрізняється від запланованої, оскільки гнучко реагує на зміни у середовищі своєї реалізації;
• організація мусить одночасно реагувати на зміни всередині себе і в зовнішньому середовищі, протистоячи як внутрішнім, так і зовнішнім чинникам;
• можливості організації часто не збігаються з намірами, які продиктовані під впливом певних позасистемних сил (амбіціями керівника підприємства, тиском міжнародних фінансових організацій чи завищеними очікуваннями суспільства);
• відбувається злиття економічних та позаекономічних чинників, які розвиваються на різній методологічній базі;
• засоби реалізації стратегії повинні мати конкретну сфокусованість – і одночасно впливати на реалізацію системних змін;
• цілеспрямованість та заданість напрямів стратегії поєднується із потребою в гнучкості та інноваційності стратегічних завдань та економічної тактики;
• централізоване планування, яке виходить з єдиного центру (дирекції підприємства чи уряду країни) поєднується з децентралізованим виконанням (підрозділами підприємства, органами держвлади і суб’єктами господарювання).

Поряд з перерахованими об’єктивними перешкодами, які утруднюють забезпечення ефективності економічної стратегії, існує також низка типових “суб’єктивних” причин – поширених помилок у розробці та реалізації стратегії. Принагідно зазначимо, що найбільший живильний грунт для узагальнення та аналізу таких помилок представлений практикою економічної політики у перехідних економіках. Серед таких перешкод слід виділити наступні.

1. Неадекватність  методологічної бази. Вдосконалення методологічної бази державної активності в перехідних економіках видається особливо важливим з огляду на те, що, як показав досвід, економічні системи такого типу значно чутливіші до заходів державної політики. Зокрема під час розробки та реалізації стратегій економічної стабілізації в Україні не було враховано накопиченого досвіду регулювання нестабільних економічних систем, відбулось некритичне застосування теоретичної та практичної бази, надбаної на теренах розвинених економік і малопридатної для перехідного періоду. У підготовці заходів щодо виходу економіки з трансформаційної кризи та переходу до економічного зростання необхідна переорієнтація методологічних засад економічної політики на теорії нестабільних економік, а джерелом практичного досвіду повинні виступати практика політики держави у перехідних економіках, насамперед у країнах СНД та власний досвід України.

2. Недотримання  балансу економічних стратегії  і тактики. Якщо завдання державної стратегії трактуються занадто вузько, відбувається змішування стратегії і тактики. У цьому разі може бути досягнутий тимчасовий локальний стабілізаційний ефект, такий як мінімізація темпів інфляції, балансування бюджету, досягнення стабільності валютного курсу тощо, але підтримка стабільності в стратегічному плані, як і забезпечення економічного зростання, будуть значно утруднені. Відбувається своєрідне „розтягування” стратегії за окремими напрямами її реалізації, що унеможливлює цілісну оцінку її ефективності. Як буде викладено далі, суперечність між стратегією і тактикою останнім часом набула в Україні значної гостроти. Її конкретним виявом став розрив між завданнями інноваційно орієнтованого прискореного зростання, побудови соціально орієнтованої економіки і потребами дотримання поточного фіскального та платіжного балансів. Внаслідок цього в Україні дотепер не розроблено дієздатної концепції переходу від грошово-фіскальної стабілізації до економічного зростання, а позитивні тенденції, які спостерігаються з кінця 1999 р., мають скоріше спонтанний, залежний здебільшого від зовнішніх чинників характер.

3. Змішування цілей  та засобів реформ. Ступінь успішності ринкової трансформації часто починає оцінюватися за ступенем розвитку окремих ринкових економічних форм та відносин. Тоді досягнення одних стратегічних завдань стає на заваді виконання інших, що загалом заважає переслідувати стратегічну мету. Досить рельєфно таке змішування можна побачити на прикладі постановки завдань фіскального збалансування. Схожа ситуація спостерігається також стосовно спроб налагодження платіжної дисципліни у паливно-енергетичному комплексі, зменшення бартеризації економіки, розвитку малого і середнього бізнесу тощо. На сучасному етапі вельми показовим є приклад визначення як стратегічного пріоритету вступ України до СОТ, який відбувається без детального аналізу його комплексного впливу на стан соціально-економічної системи. Перелік таких прикладів може бути продовжений.

4. Короткострокові  горизонти. З огляду на те, що стратегічні цілі суспільства виходять далеко за межі короткострокових програм, існує загроза їхнього ігнорування чинними політичними силами. Часта зміна українських урядів стала на заваді спадковості економічної політики держави. Досить наочним прикладом стала доля розробленої під керівництвом уряду В. Пустовойтенка програми "Україна-2010", яка, попри всю її недосконалість, була вагомою спробою здійснення стратегічного планування української економічної політики. Пізніш її долю розділила також програма “Реформи заради добробуту” В. Ющенка. Зосередженість уряду на вирішенні конкретних короткотермінових завдань за відсутності визнаних стратегічних орієнтирів робить його значно зручнішим об'єктом для атак представників корпоративних груп.

Динамічність структури, набору суб’єктів та об’єктів економічної  стратегії привертають увагу  до меж ефективності економічної  політики держави у ринковій економіці  або ступеня регулюючого впливу держави на ті чи інші складові економічної системи, за якого державна економічна стратегія зберігає свою ефективність. Через те, що ці межі визначаються насамперед здатністю економічної системи до саморегулювання, в умовах нестабільної економіки вони значно змінюються.

Очевидно, що гранична межа державної активності, нижче якої втручання держави недостатньо для забезпечення ефективності економічної стратегії, визначена необхідністю підтримки ринкового середовища. Отже, держава повинна забезпечувати базові ринкові параметри відповідно до відомих положень про “відмови ринку”, контролювати дотримання господарського, цивільного та кримінального права, забезпечувати цілісність території тощо. Чим більш дієздатними є приватні економічні суб’єкти, тим більш нижчою може бути межа державної активності.

Визначити верхню межу, за якою економічна політика держави втрачає свою ефективність, значно важче. Кожна з країн має власний рівень цього показника. До того ж зі зміною етапів економічних перетворень ця межа істотно зміщується. Високий рівень державного втручання спроможний сприяти швидкій побудові розвиненої структури економічних суб'єктів за невеликий проміжок часу. У перехідних економіках "шокова терапія" була успішною не в усіх країнах, а стратегія поступових змін не обов’язково спричиняла стагнацію.

На думку автора, верхня межа ефективності економічної стратегії  держави залежить від наявності  та ефективності використання державних  ресурсів, визначених стратегічних завдань і пріоритетів, здатності інституційної структури суспільства забезпечувати єдність приватних економічних стратегій та економічної стратегії держави.

Викладені основні принципи стратегічної ефективності дозволяють трактувати ефективність як забезпечення оптимального функціонування суб'єкта за рахунок раціонального використання ресурсів об'єкта. Економічна стратегія є нерозривною цілісністю ланцюга – від стратегічного задуму до його практичного втілення. Тому неефективність реалізації заходів у сфері економічної політики – проблема не інституту реалізації, а передусім інституту, відповідального за вироблення таких заходів. Кінцевим критерієм ефективності стратегії є саме її виконуваність. Ефективна стратегія – це та, яка передбачає важелі власного виконання та виключає можливість невиконання, за винятком обмеженого переліку форсмажорних обставин чи волюнтаристських політичних зрушень. Зі свого боку, відсутність у неефективній стратегії діючих механізмів її реалізації є свого роду “вбудованим запобіжником” для захисту національної економіки від некоректних політичних рішень, прийнятих під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх сил.

 

 

Висновки

 

Державна політика, особливо – в економічній сфері, завжди була предметом жвавих публічних  обговорень. У висловлюваннях з її приводу, як правило, цілком вільно почуваються  представники практично усіх професій – від журналіста та лікаря –  до слюсаря чи тракториста. Як правило, обсяг оцінок та рекомендацій, висловлюваних  у цих дискусіях, є обернено пропорційним дійсній обізнаності дискутуючих. Парадоксально, але чи не найстриманіше висловлюються з приводу економічної політики самі економісти.

Це не повинне викликати  особливого здивування. Адже економічну політику зазвичай прийнято розглядати як дещо зовнішнє по відношенню до основних закономірностей, за якими існує  та діє економічна система, як збурення, які вносять дії уряду, що керується  позаекономічними міркуваннями, до збалансованих  об’єктивних економічних процесів. Якщо окремі інструменти економічної  політики, які спираються на притаманні ринковим механізмам важелі, насамперед у грошово-кредитній чи бюджетно-податковій сферах, і є предметом розгляду економічної теорії чи спеціалізованих  відгалужень економічної науки, економічна політика як цілісна система  не розглядається як предмет економічного дослідження, тому вивчається, як правило, теорією державного управління, політологією, іншими неекономічними напрямами суспільної науки.

Між тим суб’єкти та об’єкти  економічної політики є частинами  суспільної системи, а її інструментарій підпорядкований внутрішнім закономірностям  останньої. Відтак цілком доречним видається  розглядати економічну політику як невід’ємну складову процесу суспільного відтворення, яка має об’єктивні закони розвитку, що можуть бути визначені та описані, виходячи з характеристик суспільної системи, в якій ця політика здійснюється.

Стратегія завжди посідала особливе місце в політиці. Підносячись  до прогнозів та передбачень, вона набуває  ореолу таємничості та харизматичності. Досить часто в буденній свідомості стратегія асоціюється з визначенням певних „надцілей”, встановлення яких уже як таке нібито забезпечує вирішення переважної більшості проблем, які постають у повсякденній діяльності. У перші роки ринкових трансформацій популярним серед пострадянських політиків було запитання: „Скажіть нам, яке суспільство ми будуємо?” Видавалося, що саме відсутність чіткої відповіді і є головною перешкодою успішного прогресу пострадянських суспільств та економік. Нині у схожому статусі перебуває питання геополітичної орієнтації : „Скажіть нам, куди ми рухаємося?”

Практика засвідчує, що визначення самих лише стратегічних цілей та орієнтирів замало для того, щоб  сформувати стратегію прийнятну, зрозумілу, а головне – яку реально  реалізувати. Стратегія виявляється  складною системою цілей, напрямів, завдань, інструментів та заходів, які лише в  цілісному поєднанні спроможні  перетворити амбіційні бажання  на керівництво до практичної дії.

Як провідна складова економічної  політики економічна стратегія підпорядковується  внутрішнім закономірностям, ресурсному потенціалу та обмеженням суспільної системи, в якій вона знаходить свою реалізацію. Цілком очевидно, що тільки стратегія, яка враховує ці закономірності та потенціал, має підстави досягти  цілі. Отже, для того, щоб набути належної ефективності у досягненні поставлених  стратегічних цілей, економічна стратегія  має стати предметом детального наукового дослідження, а її розробка – здійснюватися на науково обґрунтованих  засадах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  літератури

 

1. Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації: Монографія / За ред. д-ра екон. наук, проф. Д. Г. Лук’яненка. — К.: КНЕУ, 2001. — 538 с.

2. Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика : Монографія / Жаліло Я. - К. : НІСД, 2003.- 368 c.

3. Політичне прогнозування: теорія, методологія, практика / В.П. Горбатенко / Ін-т держ. і права ім. В.М.Корецького НАН України. – К.: Генеза, 2006. – 395 с.

4. Навчальний посібник : Державне регулювання економіки. Швайка Л. А. - К.: Знання, 2006. - 435 c.

5. http://zakon.nau.ua/doc

6. http://politics.ellib.org.ua