Економічні стратегії

Завдання державної економічної стратегії визначаються особливостями соціально-економічної системи і являють собою гнучкий набір довгострокових цілей економічної політики, сприйнятних для економічних суб’єктів різного рівня. У сучасній ринковій економіці до таких цілей відноситься забезпечення стійкого збалансованого економічного зростання, високої зайнятості, ефективної структури виробничого потенціалу та аллокації ресурсів, справедливого розподілу доходів і майна, стабільності грошової системи, зовнішньоекономічної рівноваги, економіко-правового середовища тощо. Набір пріоритетів державної економічної стратегії формується залежно від конкретного стану соціально-економічної системи.

Завданнями економічної тактики є визначення потенційних можливостей та закономірностей реакції об'єкта на тактичні заходи, розробка відповідних способів та найефективніших засобів впливу, власне здійснення цих заходів. Очевидно, що суб'єкт та об'єкт економічної тактики держави являють собою конкретизацію суб'єкта й об'єкта економічної стратегії. Суб'єктами економічної тактики держави виступають окремі державні органи й установи, а також недержавні інститути, яким може бути делеговано частину функцій тактичного регулювання. Об'єктом є середовище діяльності інших економічних суб'єктів, вплив на які здійснюється через зміну економічних параметрів, що використовуються цими суб'єктами як джерело регуляторної інформації при формуванні їхньої діяльності (опосередковані заходи), або через власне вплив на їхні дії (прямі заходи).

Сутністю співвідношення стратегії і тактики є співвідношення змісту та форми одного явища - державного регулювання економічної системи. Між тим у той час як стратегія  будується під значним впливом політичних та ідеологічних настанов, тактика, перебуваючи у безпосередній залежності від системних особливостей свого об'єкта, може виявляти значну самостійність.

Економічна стратегія  в діалектичному взаємозв'язку з  економічною тактикою складають  економічну політику держави. Економічну політику держави можна визначити як діяльність органів державної влади й управління з визначення стратегічної мети, напрямів, завдань і пріоритетів, засобів економічної тактики для їхнього досягнення, а також застосування цих засобів.

В економічній політиці виділяють  як складові грошово-кредитну, фінансову, бюджетно-податкову, промислову, інституційну, зовнішньоекономічну, соціальну політики. Кожна з них являє собою застосування комплексу адміністративних, інституційних, економічних інструментів. До перших відносять ліцензування, квотування, раціонування, прямий контроль над цінами, доходами, валютними курсами, позичковим процентом тощо. Інституційні інструменти включають зміни форм власності, господарське законодавство, дію систем узгодження економічної політики, встановлення договірних відносин між економічними суб'єктами, забезпечення зворотного зв'язку для органів державної влади. Економічні - це заходи щодо податкового, бюджетного, грошово-кредитного, тарифного, валютного та інших видів регулювання.

2. Вплив глобалізації на формування економічної стратегії держави

Останніми роками важливою характеристикою середовища, в якому  формуються й реалізуються економічні стратегії суб’єктів різного  рівня, стає становлення та розвиток глобальної економіки. Глобалізація веде до формування єдиного середовища здійснення виробничо-господарських, фінансових та управлінських операцій, яке керується умовами кон’юнктури глобального рівня. Це певною мірою розмиває межі національних суспільних систем та може суттєво порушувати принцип їхньої органічності.

Серед основних джерел глобалізації науковці виділяють:

• лібералізацію міжнародної торгівлі (в чому чи не визначальну роль відіграло поширення умов ГАТТ/СОТ, за якими нині здійснюється близько 95 % усіх світових торговельних оборотів), що обумовила стрімке зростання обсягів та диверсифікацію географії міжнародних потоків товарів і послуг;
• лібералізацію міжнародних фінансових потоків, розвиток надпотужних транснаціональних корпорацій, формування глобального фінансового ринку;
• технологічний прогрес у сфері транспорту, електроніки, телекомунікацій, інших галузях;
• розвиток і вдосконалення засобів комунікації, що сприяло інтенсифікації інформаційного обміну, підвищенню прозорості інформаційних потоків, усуненню перешкод на його шляху, а також уніфікації соціально-культурного простору;
• посилення мобільності населення, підтримане як технологічним прогресом, так і посиленням інформаційно-культурного обміну.

Попри очевидну об’єктивну суть глобалізації, через недостатню інституційну врегульованість вона досить часто підпадає під суб’єктивні політичні впливи та використовується як засіб задоволення групових чи регіональних політико-економічних інтересів. Тому на даному етапі глобалізація набула низки специфічних рис.

По-перше, вільні потоки товарів, капіталів та інформації забезпечують більш детальне структурування світової економіки та поглиблення міжнародного поділу праці. Відтак базові ринкові категорії попиту та пропозиції виходять за національні межі й набувають глобального звучання. Отже, зменшується їхній зв’язок з чинниками національної економічної системи, що, в свою чергу, створює передумови для фрагментування національних економічних систем відповідно до новоутворених зон економічного впливу та відтворювальних ланцюгів надвеликих корпорацій.

Таким чином, один з  визначальних парадоксів сучасного  етапу глобалізації полягає в  поєднанні тенденцій економічної  інтеграції в глобальних масштабах  з тенденціями економічної дезінтеграції  на рівнях національних економік. Це вносить  збурення в суб’єктність економічної  стратегії на національному рівні.

По-друге, якщо країни “третього світу” вже давно органічно включені до організаційних схем транснаціонального капіталу, країни з перехідною економікою, які володіють значними територіями, потенційно містким ринком, багатими природними ресурсами, кваліфікованою робочою силою та перспективним геостратегічним потенціалом, лише нещодавно потрапили до поля уваги ТНК. Отже, ще однією важливою особливістю сучасного етапу глобалізації є початок нової фази перерозподілу сфер впливу найбільших ТНК з метою використання ресурсного потенціалу постсоціалістичних країн.

По-третє, національні уряди дедалі частіше мають вирішувати проблему посилення впливу транснаціонального капіталу, що збільшує невизначеність застосування механізмів макроекономічного регулювання, в той час як традиційні методи державного управління втрачають свою дієвість. Таким чином, глобалізація знижує дієздатність як національних урядів, так і складових національного громадянського суспільства. Відповідно відбувається зростання ролі та відповідальності щодо забезпечення відтворювальних, інтегруючих, соціальних, стимулюючих та регулюючих функцій національної економічної системи як такої, що діє на основі об’єктивних закономірностей. Відтак важливою передумовою успішного включення країни у сучасний етап глобалізації є наявність у її національній економіці стійких економічних суб’єктів, спроможних ефективно будувати свою стратегію у глобальному економічному середовищі, керуючись власними економічними інтересами, а узгодженість цих інтересів з національними набуває першочергового значення для забезпечення національного суверенітету країни.

По-четверте, глобальні економічні організації на сучасному етапі не виконують належним чином функції врегулювання процесів глобалізації та часто обмежують поширення її позитивного ефекту. За визнанням експертів, ці організації, по суті, є недемократичним способом просування ліберальних глобалістських принципів, нехай навіть “демократичного зразка”, через умови надання кредитів, недопущення до світового правового поля тощо. Вони часто нехтують різноманітністю суспільних систем, нав’язуючи типові схеми економічної політики, вироблені, як правило, на базі цінностей та закономірностей розвинених ліберальних економік, чим порушують цілісність національних стратегій. До того ж діяльності цих організацій притаманний значний бюрократизм.

По-п’яте, поряд з перехідними економіками, які змогли швидше здійснити трансформаційні процеси та наблизилися до умов, що застосовуються для розвинених економік, існує значна група постсоціалістичних країн, які не підпадають під характеристики традиційних країн, що розвиваються, а відтак – не “вписуються” до програм розвитку, передбачених Світовим банком, СОТ тощо. Для більшості країн, що розвиваються, характерні низький вихідний рівень та досить вузький перелік галузей виробничої, а відтак – і експортної спеціалізації. Тому головний інтерес цих економік полягає у максимальній лібералізації доступу до платоспроможних ринків розвинених країн за можливої лібералізації непріоритетних галузей. На відміну від наведених вище країни з перехідною економікою характеризуються наявною розгалуженою, проте застарілою виробничою структурою, яка “зав’язана” на численні виробничі та фінансові відносини і є джерелом коштів до державного бюджету та доходів мільйонів працівників. Тому поряд з безперечною зацікавленістю у спрощенні входу на світові ринки ці країни також надають великого значення захисту національних ринків та мінімізації економічної та соціальної ціни внутрішніх структурних перетворень. З огляду на колишню неринкову структуру економік цих країн, застосування щодо них традиційних критеріїв вельми утруднене, що фактично унеможливлює коректне розв’язання торговельних суперечок. Фактично поява перехідних економік з їхньою стійкою специфікою вимагає суттєвої модернізації міжнародних економічних угод та інституцій.

Перераховані особливості  ведуть до подальшого розшарування суспільств як на національному, так і на міжнародному рівнях, поглиблення диференціації  доходів всередині країн та добробуту окремих націй. Збільшуючи рівень доходів країн, корпорації яких здатні ефективно здійснювати ресурсний менеджмент у глобальному масштабі, поглиблення міжнародного поділу праці водночас спричинює збільшення відставання рівня розвитку на іншому “полюсі” світової економічної системи. При цьому аналіз засвідчує, що джерелом диференціації є не власне процес глобалізації, який, як було зазначено вище, має об’єктивний та нейтральний характер, а неспроможність економічної системи скористатися з його позитивних рис. Отже, найважливішою суперечністю сучасного етапу глобалізації є те, що вона відіграє позитивну роль для тих країн та соціальних груп, які оволоділи основними її підоймами, та посилює рівень експлуатації інших суб’єктів світової економічної системи.

За умов розвитку транснаціоналізації капіталу рівень впливовості стратегій провідних ТНК світу значно зростає порівняно зі стратегіями багатьох національних урядів. Враховуючи міждержавний характер практично всіх угод, що регулюють сферу міжнародної торгівлі, доводиться визнавати, що ці угоди стосуються лише умов, які створюються для національних компаній та імпортерів, проте не є обов’язковими для виконання великими корпораціями. Посідаючи часто монопольне становище на регіональних ринках, ТНК, річні обороти яких у декілька разів перевищують ВВП багатьох країн світу, в змозі диктувати свої умови, які можуть розходитися з вимогами міжнародних угод, у тому числі - ГАТТ/СОТ.

Навряд чи потребує додаткових коментарів також діяльність Міжнародного валютного фонду та Світового банку, які супроводжують  надання кредитної підтримки  тим чи іншим країнам комплексом вимог щодо їхньої внутрішньої економічної  політики. З нашої точки зору, саме в контексті геополітичного тиску слід розглядати й заходи США, пов’язані із звинуваченням України  щодо недотримання міжнародних правових норм з питань інтелектуальної власності  чи торгівлі озброєнням.

Канонічна економічна теорія стверджує: економічна політика малої відкритої економіки практично  повною мірою диктується динамікою  на світових ринках товарів і капіталів. Оскільки зростання обсягів зовнішньої торгівлі є одним із визначальних чинників забезпечення відкритості, варто констатувати, що в повоєнний період різко скоротилася кількість країн, спроможних здійснювати самостійну економічну політику. Багато з країн, які офіційно декларують принципи вільної торгівлі (насамперед США), на ділі докладають максимум зусиль для того, щоб забезпечити максимально сприятливі умови для свого національного капіталу і виробництва, оминаючи лібералізаційні вимоги. У той же час країни, які з різних об’єктивних та суб’єктивних причин не спромоглися знайти таких “обхідних шляхів”, відчувають значне обмеження дієвості своєї економічної політики.

3. Оцінка ефективності економічної стратегії

Тривалий період невдач, соціальних та економічних втрат, заплутаний клубок соціально-економічних проблем, притаманних  Україні на рубежі століть, украй  загострив суспільну потребу в розробці коректних критеріїв оцінки стратегії національного соціально-економічного розвитку з точки зору її спроможності до досягнення поставлених цілей. Визначення ключових ознак та чинників ефективності економічної стратегії держави дозволить:

• забезпечити кваліфікованість підходів потенційних розробників стратегії;
• забезпечити кваліфікованість “споживачів” пропозицій щодо стратегій розвитку України: органів державної влади, засобів масової інформації, населення тощо;
• ідентифікувати відверто популістські варіанти стратегій та ті, що

слугують насамперед корпоративним інтересам;

• виокремити конструктивні пропозиції та максимально врахувати їх у формуванні державної стратегії економічного розвитку.

У класичному розумінні показником ефективності прийнято вважати відношення результатів до затрат. Отже, насамперед слід встановити, що варто вважати результатом стратегії. На нашу думку, згідно з визначенням поняття стратегії, таким результатом не можуть бути певні рівні макроекономічних параметрів (темпи зростання чи обсяги ВВП, рівень інфляції, зайнятість тощо). Вони скоріше відносяться до сфери результатів заходів економічної тактики. Як системоутворюючий елемент економічна стратегія має своїм результатом певні системні зрушення, видозміну системоутворюючих параметрів. У теорії менеджменту, наприклад, діяльність визнається стратегічною, коли вона містить потенціал зміни балансу влад між елементами системи, змінюючи взаємозалежність різних складових системи.