Економічні потреби суспільства та їх структура

    Використання  в народному ткацтві нових  видів сировини розширило можливість творчих пошуків народних майстрів і водночас певним чином змінило усталені естетично-художні якості тканин: стурктуру, фактуру, колорит. Тонкість і рівномірність прядіння фабричних ниток робить домоткані вироби легшими, м’якішими, еластичнішими, але позбавляє своєрідності тієї природної краси, яка притаманна виробам з домашньої пряжі – дещо уніфікує їхній зовнішній вигляд. Нові матеріали дали поштовх корекції існуючих стереотипів, формуванню нових традицій.

    Вони  дали можливість по іншому трактувати декор у тканих виробах, він став значно яскравішим, насиченішим.

    В кінці ХІХ ст. на Гуцульщині активізувався  також процес витіснення традиційних методів фарбування місцевими рослинами, тваринними і мінеральними барвниками (які давали насичені, м’які, пастельні, нелиняючі кольори) – аніліновими фарбами. Вони дозволяли отримати значно яскравіші, відкриті, зате менш світлостійкі кольори. Фарбування пряжі такими хімічними барвниками відповідно змінило і кольорову гаму тканих виробів.

    Характерно, що пряжу промислового виробництва, як і анілінові барвники, частіше  застосовували сільські ткачі з  осередків, наближених до міст і торговельних шляхів, ніж мешканців віддалених гірських сіл. Останні стійкіше дотримувалися застосування домашньої ткацької сировини, усталених методів фарбування і стереотипів художнього вирішення тканин. Сільські ткачі, які виготовляли вироби для власних потреб, односельчан, і значно рідше на продаж, в художньому відношенні в основному наслідували кращі зразки своїх попередників.Місцеві ремісники виготовляли тканини здебільшого з пряжі промислового виробництва або ж сировини замовника.

    Вони  дотримувалися в основному лише для більшості сіл принципів декору. Вже тоді у творчості ремісників з’явилися перші паростки уніфікації, які в майбутньому набули подальшого розвитку.

    На  кінець ХІХ ст. припадає також активізація  домашнього ткацького промислу. Важливу роль у цьому загалом прогресивному процесі відіграли посередники – комерсанти, дрібні торговельні фірми (підприємства), які здебільшого постачали ткачам сировину (фабричну пряжу, барвники) в обмін на домоткані вироби. Вони забезпечували селян працею і заробітком. Однак поступово комерсанти стали знижувати ціни і за безцінь скуповувати домоткані та ремісничі вироби для подальшого вигідного перепродажу й збагачення. Крім цього вони нерідко нав’язували ткачам не властиві для місцевих осередків зразки виробів, часто-густо спрощених за композиціями та лаконічних за кольором для полегшення їх виробництва. Це дозволяло підвищувати продуктивність праці, але згубно позначалося на традиціях гуцульського ткацтва.

    Певним  чином протистояли цим негативним явищам, занепадові народного ткацтва  в кінці ХІХ ст. заходи українськох  інтелігенції Галичини. Для підтримки традицій народного ткацтва і подальшого його розвитку у Косові. Організовано було ткацьке товариство – об’єднання ремісників-ткачів. При цьому з 1883 року існувала професійна школа і майстерні – “верстати” у якій працювало п’ять учителів і 26 учнів.

    Важливу роль у популяризації народного, в тому числі і гуцульського мистецтва, зокрема, ткацького промислу мали промислові і сільськогосподарські виставки в Перемишлі, Кракові (1870), Відні (1873), Коломиї (1880, 1888), Львові (1877, 1894, 1905), Тернополі (1885, 1887), Косові (1904). На цих виставках були широко представлені твори високого художнього рівня найталановитіших на той час майстрів з Гуцульщини та Покуття.

    На  рубежі ХІХ-ХХ ст. помітилися й інші прояви новаторського розвитку традицій. Особливо це простежується на матеріалі  таких найхарактерніших і найбільш поширених дотепер гуцульських  виробів, як килими та ліжники. Зокрема на грунті місцевого ткацтва (загальнопоширених вузьких узорних верет, “залавників”, “налавників”, “полавників”, “півкилимків”, “килимів”, “коверців”, “коверчиків”), а також під певним впливом давніх килимарських осередків Буковини і Західного Поділля на Гуцульщині розпочалось більш масове виготовлення килимів.  Дослідниця народного ткацтва С. Й. Сидорович вказує на існування широких килимів у 70 рр. ХІХ ст. лише в багатих міщанських родинах Косова, Кутів, Вижниці, сіл Яворова та інші і висловлює припущення, що їх мали виготовляти мандрівні ткачі з с. Вашківці (Чернівецької області).

    Український етнограф Федір Вовков у кінці  ХІХ – на початку ХХ ст. констатував, що килимами в гуцульських хатах застеляли лавки.

    Художні особливості гуцульських домотканих килимових виробів початку ХХ ст. базуються на опробованих віками принципах декору, спільних для багатьох традиційних узорних тканин-переміток, скатертин, ліжників, верет та ін. Для них характерні стрічкові композиції з членуванням усієї площини виробу на непарну кількість – три, п’ять, сім – основних широких горизонтальних смуг, побудованих здебільшого за схемою закритого рядка. В центрі кожної з них розташованого велику фігуру ромба зі східчастими контурами або виступаючими на зовнішній стороні гачкоподібними відростками, обрамленого іноді в складніші за конфігурацією шести-, восьмигранні медальйони.

    Як  засвідчують архівні матеріали, в 1910-х роках у передмісті Косова – Москалівці та в селі Монастирському існували вже невеликі приватні ткацькі  й килимарські майстерні. У 1920-х роках їх було вже більше десяти. Тут виробляли типові гуцульські вироби: килими, лижники, верети тощо. Найбільш відомі на той час підприємцями, які займалися килимарством у Косові були Іван Іжблюк, Юрій Романів, Катерина Медвідчук, Ігнат Грушковський, Іван Станкевич, Фогель Бенціон та Фреліх Мендель. На околиці Косова, в Москалівці ткацьким і килимарським промислом займалися Ілько Фокшей, Микола Лелет, Михайло Мартинюк, Юрко Кошак. Їхня заслуга полягає в започаткуванні гуцульського килимарського промислу.

    Серед серійної комерційної продукції  косівських майстерень вигідно вирізнялися ткані й килимові вироби художньо-промислового об’єднання “Гуцульське мистецтво”.Ручне промислове виробництво килимів в даний час повільно розвивається в старовинних центрах народного ткацтва і грунтується на використанні місцевих традицій. На Гуцульщині ще подекуди існують невеличкі осередки і окремі ткачі, які продовжуються справу батьків, збагачуючи мистецтво ткання новими формами і наповнюючи його сучасним змістом. Узорні килими ручного виготовлення в більшій мірі відзначаються яскраво вираженою самобутністю неповторною красою орнаментів і кольорів, добротністю технічного виконання. Але не завжди сучасні килими відповідають тим канонам, які були притаманні істинно гуцульському килиму.

    Не  рідко можна зустріти вплив східного стилю ткання,але не завжди цей синтез вдалий. Сьогодні на килимарських фабриках Гуцульщини спостерігається відсутність серійної продукції. Лише деякі поодинокі майстри ткачі створюють художні авторські твори. Килимарство в Україні поволі занепадає. Припинили своє існування фабрики художніх виробів, зменшується кількість досвідчених ткачів.

    Проблема  постає в тому, що не можуть працювати  фабрики та майстри одиночки в  сучасних умовах, в знаки дається  нестача коштів на утримання цього промислу.

    Талановиті  майстри-художники відходять у  вічність, а в молоді немає потреби займатися розвитком цього промислу, бо ринок заполонили килими, привезені з різних країн, які є дешевими, не рідко вишуканими в композиційному та колористичному плані.

    Відрадним є те, що на Гуцульщині існують такі школи, які працюють в тому плані, щоб відродити цей давній промисел і випустити нових майстрів-художників, які б не зважаючи на проблеми сьогодення, творили нові досконалі твори килимового мистецтва, відроджували старовинні техніки ткання.

    В даний час в м. Косові творчо працює талановита художниця-ткаля, випускниця Вижницького училища, згодом Львівської Академії мистецтв Вікторія Жаворонкова. Вона створює ескізи сучасних гуцульських килимів. Під її керівництвом працюють студенти інституту.

    Про їхні досягнення свідчать численні виставки в м. Косові. Зокрема в даний час плідно працює в галузі килимарства недавня випускниця ККПДМ Риптик Софія. Її роботи відзначаються свіжістю кольорів та гармонійним поєднанням форм.

    Також на Косівщині працюють в галузі килимарства  ряд майстів, які виконують традиційні гуцульські килими, в залежності від наявності сировини. Це Марія Юріївна Боєчко, жителька Косова, Сливка Параска Броніславівна, жителька с. Вербовець, Воротняк Андрій, Кіщук Ольга, Копержук І. С. м. Косів.

    Також неможливо не згадати художника-ткача, який свою творчість присвятив Гуцульщині, Михайла Біласа. Глибина творчих задумів і потенціал художника вражає глядача. Ткані килими автора – зразки виробів високої професійної культури.

    Білас хоча не є уродженцем Гуцульського краю, але його творчість складають саме гуцульські мотиви, колористика надзвичайно красива, яскрава.Отже актуальним і вкрай важливим завданням сьогодення є збереження і примноження традицій цього унікального промислу, справжнього художнього надбання українського народу.

Художньо-стильові особливості килима

     Етнічна спадщина сучасного ткацтва Карпат найбільшою мірою виявляється в особливостях декорування і побутового застосування народних килимів. В основі ткання килимів Карпатського регіону, як і всіх інших видів народних тканин, лежить домашнє ремесло. Про килимові вироби українців Карпат збереглося дуже мало відомостей, це переважно окремі згадки, які зустрічаються в народному фольклорі, записах весільних і похоронних обрядів, різноманітних ритуалів.Наявні зразки килимових виробі дозволяють припускати, що вони поширені були тут і раніше. На початку 60-х років ХІХ ст. А. С. Афанасьєв-Чужбинський вказував на “множество ковров и ковриков, прибитых и поставленных где только представляется возможным”, зазначив подібність внутрішнього оздоблення житла буковинських горян і молдаван.“Килимові вироби (безворсові ) здавна, принаймні у XVII-XVIII ст., виготовляли в підвенно-східних районих Українських Карпат.Вони мають назви – “верети”, “верітки”, “верені”, “килимки”, “півкилимки”, “покрівці”, “налавники”, “залавники” тощо. Ці вироби подібні до однотипних тканин Полісся, Київщини, Полтавщини, Поділля та Буковини, де поряд з вище згаданими мають назви “скорци”, “паратари”, запозичені, очевидно, у молдаван і румунів, у яких однотипні килимові вироби мають назви “скоарцэ”, “пэретар алес”³”

     Порівняльний  аналіз килимового ткання Карпатського регіону та інших більше розвинених центрів цього ремесла на Україні  показує, що до середини ХІХ ст. не мало такого активного розвитку та повсюдного поширення. Це до певної міри зумовлено специфічними соціально-економічними та побутовими умовами місцевого населення.

     Художні особливості килимів даного регіону  формувалися на традиційних, спільних для інших тканин (переміток, скатертей, ліжників, узорних верет) принципах орнаментально-композиційного і кольорового рішень.

     Килимові  вироби у вигляді вузьких доріжок, що є своєрідною перехідною формою від верет до килимів, здавна побутували на Гуцульщині, південно-східній закарпатській  частині Бойківщини і прилеглих  гірських місцевостей. Про існування  килимових виробів в минулому в північно-західній частині Українських  Карпат документальних відомостей немає.

       Про використання килимів у 70-х роках  ХІХ ст. для декорування стін житла  переважно багатих міщанських родин  Косова, Кутів, Вижниці згадує С.Й. Сидорович і висловлює припущення, що їх ткали мандрівні буковинські ткачі з багатьох відомих на той час сусідніх осередків килимарства Західного Поділля та Буковини.

       В кінці ХІХ ст. вироби такого типу ткалися в деяких гірських місцевостях  Гуцульщини і Закарпаття. Про художні  якості народних килимавих виробів  кінця ХІХ – початку ХХ ст. можна судити тільки на основі зразків, збережених де-не-де в гірських селах Закарпатської, Чернівецької та Івано-Франківської областей. Характерною особливістю їх декорування є застосування геометричних, а на Закарпатті – і стилізованих рослинних мотивів.

     Для килимових виробів Гуцульщини початку  ХХ ст., як уже згадувалося, характерним  є поперечно-смугасте розташування орнаменту – ромбовидних фігур  із ступінчастими та зубчастими контурами. Кольорова гама контрастна і насичена.Загалом  художньо-стильові особливості килимів  українців Карпат кінця ХІХ –  початку ХХ ст. дають підставу вважати, що сформувались вони на основі місцевих традицій народного ткацтва, історично  установлених протягом століть в  кожному з етнографічних районів  Карпатського регіону. Локальні особливості  декору свідчать про генетичні зв’язки  килимарства українців Карпат і сусідніх суміжних і віддалених етносів.

       Якщо  в ХІХ – на початку ХХ ст. килимові вироби в Карпатах мали здебільшого  багаті селянські родини, то, починаючи  з 40-50-х років, їх застосування в побуті значно розширилося, виготовлення килимів поширилося навіть на ті райони, де раніше його не знали. Їх почали виготовляти і в домашніх умовах для власних потреб, і на підприємтвах народних художніх промислів, в таких традиційних центрах килимарства, як Косів, Кути, Пістинь, Яблунів, Брустори, Коломия та ін.