Економічні потреби суспільства та їх структура

Вступ 

     Актуальність  проблеми. Гуцульщина – одна з найцікавіших етнографічних областей в Українських  Карпатах. Гуцульщина багата своїм  народним мистецтвом, яке відзеркалює душу, побут, пристрасті, традиції та цінності народу. Коріння народного мистецтва сягають в глибоку давнину, а протягом століть воно стало спонукою до розвитку національної свідомості народу.Саме Гуцульщина є унікальним і невичерпаним джерелом для дослідження і вивчення давніх традицій, звичаїв, строїв та мистецтва. Народне мистецтво Гуцульського регіону надзвичайно різнобарвне, розкішне та унікальне, особливо в текстилях. Ткацтво, одине з основних складників народної творчості, зберігло особливо на Гуцульщині багато прадавніх елементів. Поєднання різноманітних технік і орнаментальних узорів у ткацтві дає гуцульському народному килимарстві його питомний характер. Збережена культурна спадщина великою мірою оберігає народ від загибелі й забуття. Без культурної спадщини, без історичних пам'яток неможливе відтворення минулого життя народу. Багато культурних надбань народу, звичаїв, традицій з тих чи інших причин в наш час пропадає і забувається, проте часто знаходяться такі люди, які цілком присвячують своє життя тому, щоб відтворити, зберегти і передати традиції минулого своїм нащадкам.

     Метою дослідження стало комплексне вивчення килимів Гуцульщини як своєрідного  окремого явища українського декоративно-прикладного  мистецтва у єдності та взаємодії  його складових частин. Згідно поставленої  мети визначені конкретні завдання:проаналізувати історико-соціальні, природно-географічні, естетичні передумови формування художньої системи гуцульських килимів; розробити систему типологізації композиції та орнаменту, простежити закономірності колористики в гуцульських килимах; показати художньо-функціональну роль килимових виробів у побуті гуцулів; простежити етапи зародження, розквіту та занепаду килимарського промислу даного регіону.

    Наукова цінність даної роботи полягає насамперед в узагальненні, великого фактичного матеріалу, який може бути використаний у вирішенні питань теорії і практики сучасного національного декоративно-прикладного мистецтва. Багатство художніх традицій гуцульських килимів дає унікальний матеріал, здатний живити творчість професійних митців та народних майстрів.

     Джерельну базу становлять праці науковців  в галузі мистецтвознавства. В теоретичному осмисленні даної теми використано  положення мистецтвознавчої науки, розроблені і випробовані провідними дослідниками килимарства, такими як: С. Й. Сидорович, О. І. Никорак, А. К. Жук, Кара-Васильєва Т.

     Методи  дослідження:теоретичні – аналіз, узагальнення, систематизація.

     Об’єкт  і предмет дослідження.Об’єктом даного дослідження являється є  неповторне,оригінальне мистецтво ткацтва Гуцульщини кінця ХІХ-ХХ ст.Предмет дослідження- історичний огляд становлення та розвитку килимарства кінця ХІХ поч. ХХ ст. на Гуцульщині та художньо-композиційні особливості килимарства. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Килимарство–один  з найпоказовіших видів декоративно-ужиткового мистецтва, який має широкі аналогії в культурі інших народів, що зв’язані етнічними контактами з загальними шляхами розвитку мистецтва слов’янських народів. Килимарство – це класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває невичерпні скарби творчих сил народу, вершини його мистецького хисту.

    Глибока своєрідність і самобутність властиві українським художнім тканинам. На землях України ткацтво має багату історію, яка сягає в глибину століть. Про це свідчать численні археологічні знахідки прядильного і ткацького знаряддя, що відноситься до періоду трипільської культури, відбитки тканини на глиняних посудинах ІІІ-го тисячоліття до нашої ери. Окремі відомості подають також письмові джерела, в яких, зокрема, вказується, що узорне ткацтво широко побутувало на території України за часів Київської Русі, де воно було одним з найбільш розвинутих галузей декоративно-прикладного мистецтва.

      В українському декоративному мистецтві килимарство займає одне з провідних місць. Цей вид народної творчості надзвичайно поширений на Гуцульщині. До сьогоднішніх днів дійшла величезна кількість досконалих, неповторних у мистецькому, технічному відношенні зразків килимарства.

    Принципи  декорування тканин, що виражаються  у своєрідних формах орнаментики, композиційному ладі та системі колористичних варіантів, складалися протягом століть.Орнаментика килимових виробів, як і інших видів декоративно-прикладного мистецтва грунтується на змістовному началі.

    В цьому послідовному узагальненні відбиралося  все найкраще. Кожне покоління майстрів-килимарів завдяки своєму творчому потенціалу і майстерності вносило в стародавнє ткацьке мистецтво щось нове.

    Велике  багатство художньо-емоційних рішень гуцульського килимарства зумовлено  тим, що воно виступає в різноманітних  варіантах як побутового, так і  інтер’єрно-обрядового призначення.

    У килимарстві Гуцульщини широко відображене  орнаментальне багатство народного  мистецтва, воно дає численні зразки геніальних композицій, неповторних за рівнем художнього трактування в інших видах народного мистецтва.

    Килимарство належить до тих видів народного  мистецтва, життєвою необхідністю яких є неперервність лінії розвитку. Потрібна у системному аналізі традицій килимарства України, всесторонньому знанні його загальних і локальних особливостей у окремих етнографічних регіонах визначила актуальність обраної теми “Килимарство Гуцульщини кінця ХІХ-ХХ ст.

    Килим здавна використовували в народному  побуті. Ним завішували стіни, вкривали лави, скрині, столи, підлогу, сани і  вози. Інтер’єр українського житла  сприймався як художня цілісність, у якій усі предмети оздоблення –  килими, тканини і вишиті рушники, розписані скрині, різьблені з  дерева меблі, яскравий керамічний посуд  – були органічно зв’язані між  собою і позначені рисами стилістичної єдності. Килими були ознакою заможності. У бідних селянських сім’ях, які не мали килима, на місці, де він мав бути, фарбами розмальовували стіну, цілком імітуючи композицію килима, кольорові поєднання й саму техніку ткання.

    Особливо  килимарство поширилося в Х-ХІІ  ст. – період найвищого політичного, економічного й культурного розвитку Київської держави. Київська Русь тоді досягла високого розвитку ремісництва й посідала друге місце в світі після Візантії. Своєю довершеністю художні вироби київських майстрів перевищували навіть зразки таких розвинутих країн, як Італія, Франція, Британія, Німеччина.

    Перші згадки про килими тряпляються в  давньоруських літописах, починаючи з другої половини Х ст. Ці відомості розповідають про те, що в Київській Русі килим був звичайною річчю, яку брали в походи, використовували в князівському побуті, у похоронному обряді, в весільних церемоніях.

    Килими, що їх виготовляли домашнім способом, призначалися в основному для задоволення особистих потреб населення. З XVIII ст. бурхливо почали розвиватися ткацькі мануфактури. Мануфактури виникли на базі килимових майстерень, що існували при поміщицьких маєтках. Особливого поширення килимарство набуло на Волині, Поділлі, Київщині, Галичині, Гуцульщині. Масове виникнення килимових мануфактур грунтувалося на традиційних засобах виробництва килимів, проте в них використовували більш доскональні засоби виробництва.

    У давнину, залежно від техніки  виконання та функціонального призначення килимові вироби на Україні називали по-різному: “ковер”, з XVI ст. поширюються назви “коць”, “ліжник”. Назва “килим” з’являється на Україні на початку XVII ст. Ковер, коц, коберець – це були тканини з довгим стриженим ворсом. Їх виробляли, прив’язуючи до ниток основи спеціальні вузли з кольорової вовни, яку потім стригли. Завдяки цьому малюнок утворювався тільки з лицьового боку.

    Користувалися попитом також налавники –  довгі вузькі килими з поперечним або поздовжнім орнаментом. Власне килимами передусім прикрашали стіни, а також покривали столи, лави, скрині. Їхній орнаментації ткачі приділяли основну увагу саме в них смак і майстерність виконавців виявлявся з особливою повнотою.

    У сучасній українській мові закріпилась  єдина назва – килим.

    Килим на Україні звуть рівний двобічний  виріб, узор якого утворюється завдяки  переплетенню ниток основи вовняними  нитками підкання.

    Матеріалом  для ткання килимів, як уже зазначалося, є вовна. Найбільш давні килими були суцільно з вовняної пряжі, пізніше для міцності їх і пружності в основу стали вплітати льляну або конопляну пряжу. Техніка ткання зумовлює художні особливості килимів, їх розмірів. Розрізняють рахункову техніку (застосовувалося на горизонтальних верстатах для виготовлення килимів з геометричним орнаментом) і гребінцеву (застосовувалась на вертикальних верстатах, давала можливість створювати різноманітні малюнки рослинного характеру)¹

    У центральних районах України  на Правобережжі й Лівобережжі найбільш поширені вертикальний тип верстату, що має назву “кросна”. Другий тип  верстата – горизонтальний. Він найбільш поширений в західних областях України, на Поділлі і мають назву “верстат”. На ньому тчуть килим послідовно, ряд за рядом.

    Колись  на Україні пряжу для килимів  фарбували природніми барвниками з  ягід, корінців, досягаючи дивовижного за м’якістю різнобарв’я кольорів. Кожен майстер працював за власним рецептом, які тримали в таємниці. Безліч джерел для добування барвників, велика кількість рецептів фарбування – це свідчення виняткової винахідливості й творчих шукань, органічного зв’язку народного мистецтва з працею, життям і природою. 

    Історичний  огляд килимарства кінця XXI-поч.XX ст. на Гуцульщині. 

    Художні тканині вироби Гуцульщини в загальноукраїнському контексті культури – велике надбання матеріальної й духовної спадщини нашого народу. Висока мистецька цінність як старовинних, так і сучасних гуцульських тканих завжди привертала увагу вчених і набула різностороннього висвітлення в науковій літературі.

    Визначальними факторами функціонування ткацтва, поряд з іншими видами народного мистецтва, є сприятливі умови соціально-економічного розвитку, наявність місцевої сировини, традицій, майстрів тощо. Ткацтво Гуцульщини, як і інших етнографічних районів України, проходило такі етапи свого розвитку: становлення, розквіт і занепад. Кожен етам еволюції зумовлений побутовими умовами, соціально-культурними запитами та виробничими можливостями. Постійна потреба гуцулів у ручних виробах призвела до виробництва і застосування їх у побуті майже до кінця ХХ ст.

    Упродовж  століть тут існувало ткацтво  як споконвічне домашнє виготовлення тканин, а згодом – ремесло та організований художній промисел, пов’язаний з ринком. Обидві форми виробництва співіснували і розвивалися паралельно, тісно переплітаючись між собою та взаємозбагачуючись виробничим досвідом і творчими надбаннями.

    Аналіз  цих двох форм виробництва показує  неоднакові рівні засвоєння традиційних  навиків технологічної майстерності й особливостей художнього вирішення  тканин виробів.

    Надомна форма праці, поширена на Гуцульщині, завжди посідала основне місце в  виготовленні тканин. Вона відзначається  значно глибшим осмисленням і засвоєнням багатих традицій, оскільки базується головним чином на спадковості родинного досвіду, стереотипах кожного локального осередку і тісно пов’язана з природним середовищем. Попри відносну стабільність цієї форми виробництва, споконвічні традиції не були статичними, вони поступово зазнавали певних змін, варіативності й оновлення. Так інновації вносили повний струмінь у русло традиції оживляли й збагачували її, а найбільш життєдайні з них згодом і самі ставали традицією. На всіх етапах еволюції суспільства інновації формують переважно найобдарованіші творчі особистості. Вони дають поштовх становленню окремих явищ, які за сприятливих умов можуть впливати на формування традиції, наповнювати її новим змістом.

    Ще  з кінці ХІХ ст. і майже до 30-40-х рр. ХХ ст. на Гуцульщині, значно пізніше, ніж в інших регіонах України, із середовища селян виділилося багато окремих ткачів, а іноді і цілих родин, які спеціалізувалися на виготовленні певних типів тканин: килимів, ліжників, верет, запасок, скатертин, крайок та іншого, на замовлення, або на ринок. Ткацтво – споконвічний жіночий вид занять – у міру переростання його в промисел ставало чоловічим ремеслом. Зародившись у сфері натурального господарства, домашні примисли поступово ставали допоміжними видами занять, які давали населенню додаткові засоби для існування. Продовження процесу відділення ремесла від сільського господарства призвело до збільшення числа ремісників. Їхні заробітки були мізерними. Відомий український етнограф і фольклорист В. Гнатюк, досліджуючи ткацтво Прикарпаття, писав що “ткачами працюють переважно люди бідні, які не мають землі”. Безземельні мандрівні ткачі на правах “вільних” ремісників оселятися здебільшого в передмістях і містечках поблизу торговельних шляхів на Гуцульщині – в Косові, Кутах, Вижниці, Делятині, а також на Покутті – в Коломиї, Заболотові, Снятині тощо.У Косові сконцентровано було найбільше ткачів, які виготовляли різноманітні полотняні узорноткані вироби. Вироби місцевих майстрів поширювалися в навколишні гуцульські та покутські села.Поряд з сировиною власного виготовлення починають застосовувати й фабричну пряжу. Не маючи достатньої кількості лляної та конопляної пряжі, горяни купували або вимінювали за вовну дешевшу бавовняну пряжу. Таким чином у народне ткацтво стали поступово входити нові види ткацької сировини. Це насамперед, пофарбована бавовняна пряжа, яку використовували для основи в килимах, веретах, тощо. Поширеною на Гуцульщині була й кольорова – червона, чорна, темно-синя, зелена та жовта бавовняна пряжа “заполоч”, яку особливо часто застосовували на піткання узорних-човникових і перебірних тканин. Менше, але використовувалася в народному ткацтві й фабрична вовняна пряжа “волічка”, значно тонка і м’якша від пряжі, виготовленої в домашніх умовах.