Державне регулювання і прогнозування розвитку економіки регіонів

Систему місцевого самоврядування в Україні формують: районні та обласні ради; виконавчі органи сільської, селищної, міської рад; органи самоорганізації населення; міські, селищні, сільські ради; територіальні громади. Згідно зі статтею 140 Конституції України районні та обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громад міст, селищ і сіл. Первинним суб'єктом місцевого самоврядування є територіальна громада, тобто жителі міста, селища чи села. Місцеве самоврядування як основа державного устрою країни дозволяє реалізовувати місцеві інтереси, узгоджувати інтереси різних суб'єктів господарювання на певній території, забезпечувати ефективне використання місцевих ресурсів, підтримувати життєдіяльність найбільш вразливих верств населення.

В Україні  розроблено Програму державної підтримки  розвитку місцевого самоврядування відповідно до положень Конституції України та Європейської хартії місцевого самоврядування, яка спрямована на зміцнення його засад. Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено основи формування і розвитку місцевого самоврядування. Зокрема, визначено, що органи місцевого самоврядування самостійно розробляють і забезпечують виконання місцевих бюджетів. Цей бюджет складається з двох частин: поточного бюджету та бюджету розвитку. Останній зорієнтований на реалізацію програм соціально-економічного розвитку території, що здійснюються протягом певного терміну часу. Дохідна база бюджетів формується на основі загальнодержавних і місцевих податків і зборів, які визначено чинним законодавством. Система місцевих податків і зборів повинна відповідати певним вимогам: забезпечувати значні надходження для території; бути фіксованою на певний термін часу; зрозумілою для тих, хто сплачує податки; забезпечувати вирішення місцевих проблем; механізм розрахунків, облік і відповідальність за зберігання надходжень має бути достатньо відпрацьований.

В основу розрахунків мінімальних розмірів місцевих бюджетів покладено нормативи бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням як соціальних потреб населення, так і природно-економічних особливостей певних територій. Держава здійснює регулювання розмірів місцевих бюджетів на основі положень Закону «Про державний бюджет». У випадках, коли видатки місцевих бюджетів на мінімальні соціальні потреби перевищують доходи, держава надає території певні дотації, субсидії, субвенції.

В Україні  існує проблема територіальної нерівномірності  податкової бази. Регіони України, які володіють потужним промисловим потенціалом і відповідно мають значну податкову базу, зацікавлені у збереженні і власному використанні дохідної частини своїх бюджетів. Менш розвинуті регіони прагнуть використати механізм перерозподілу бюджетних коштів на власну користь і одержати фінансову допомогу від центральних органів державного управління. Таким чином формуються суперечності між інтересами регіонів різного рівня соціально-економічного розвитку.

Регіони України істотно різняться за економічними можливостями наповнення місцевих бюджетів. Заданими 2001 р., найвища сума надходжень доходів до місцевих бюджетів у розрахунку на душу населення спостерігалася у м. Києві (1882,8 грн), Київській області (591,5 грн), АР Крим (556,1 грн), найнижча — у Луганській області (371,6 грн), Житомирській (372 грн), Вінницькій області (356,9 грн); переважна більшість територій держави мала показник значно менший за середній по Україні (505,2 грн).

У державі  постійно вдосконалюються фінансово-бюджетні відносини між центром і регіонами  з тим, щоб зробити економічно самодостатніми низові адміністративно-територіальні одиниці. Здійснюється реформування системи міжбюджетних взаємовідносин шляхом переведення місцевих бюджетів на власну дохідну базу. Ведеться розробка і запровадження державних мінімальних соціальних стандартів послуг, що фінансуються за рахунок державного та місцевих бюджетів; системи трансфертів як головного інструменту організації взаємовідносин між бюджетами різних рівнів; єдиних стандартів рівня та якості життя на всій території України.

4. Сучасна концепція розміщення  продуктивних сил і розвитку  економіки регіонів

Будь-яка концепція являє собою  цілісну систему поглядів, теоретичних положень, ідей, які відображають можливі напрями і шляхи вирішення тієї чи іншої нагальної проблеми. Формування концептуальних основ розміщення продуктивних сил і розвитку економіки регіонів не обмежується обґрунтуванням чинників, що впливають на вибір доцільних місць локалізації об'єктів, а передбачає врахування новітніх світових тенденцій технологічного, інноваційного, соціального розвитку. Особливістю концептуальних розробок щодо розміщення продуктивних сил є висока зорієн-тованість на потреби практики.

В основу сучасної концепції розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку покладено нові парадигми регіону, просторової організації економіки та міжрегіональних взаємодій. Регіон розглядається не тільки як територіальна підсистема національної економіки, а й як самостійний суб'єкт власності та економічної діяльності, ринок збуту та певний соціум. Сьогодні регіони є активними суб'єктами процесу регіоналізації та глобалізації. Еволюція сучасних поглядів на місце регіону в економічному розвитку тісно пов'язана з новими поглядами на пріоритетність завдань суспільного розвитку, роль людини у цьому процесі, значення нематеріальної сфери для соціально-економічного прогресу.

Основою нової регіональної парадигми  є визнання цілісності і рівноправності всіх складових єдиної регіональної системи: природно-ресурсної, економічної, соціальної, інформаційної. Сучасний підхід до розміщення продуктивних сил та регіонального розвитку вважає пріоритетним не природні і сировинні багатства, а потенціал економічної конкуренції території. Вважається, що регіони повинні самостійно визначати напрями власного соціально-економічного розвитку та фінансово забезпечувати їх реалізацію. У цьому плані важливе значення мають процеси інтеграції різних секторів регіональної економіки, об'єднання зусиль державних, громадських та бізнесових структур. Сучасний етап формування державної регіональної політики зорієнтований на ефективне використання внутрішнього потенціалу території та формування нової інституційної структури її реалізації саме на регіональному рівні. Необхідно зазначити, що сучасна концепція розміщення продуктивних сил та регіонального розвитку не заперечує здобутки класичних теорій, а збагачує їх новими ідеями і поглядами відповідно до об'єктивних змін у суспільному розвитку.

Важливе місце відведено вирішенню проблеми регіонального інноваційного розвитку, зокрема формуванню так званих полюсів  зростання, якими можуть виступати  як провідні галузі з високими темпами зростання, так і конкретні території, що є джерелом економічного зростання і мають істотний вплив на інші території. Ці ідеї втілюються у створенні вільних економічних зон, тех-нопарків і технополісів. При цьому сприятливі умови для інноваційного розвитку часто створюються у менш розвинутих регіонах у вигляді освітніх і наукових центрів.

Сучасна концепція розміщення продуктивних сил орієнтується на досягнення їх сталого розвитку і передбачає: подолання існуючих диспропорцій у територіальній структурі національної економіки; максимальне використання переваг територіального поділу праці, особливостей природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів; удосконалення спеціалізації регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів; активізацію господарської діяльності у регіонах на ринкових засадах в умовах різних форм власності; забезпечення умов для прискореного розвитку галузей, що випускають конкурентоспроможну продукцію, та залучення іноземних інвестицій у регіони, де існують для цього найбільш сприятливі передумови; створення нормальних умов для життєдіяльності населення та ліквідацію зон надзвичайних екологічних ситуацій в окремих регіонах.

У сучасних концептуальних підходах до розміщення продуктивних сил особлива увага приділяється інфраструктурним об'єктам, розвитку телекомунікаційних систем, реструктуризованих промислово-технологічних комплексів. При цьому враховується та обставина, що розміщення нових об'єктів нерідко здійснюється в умовах невизначеності, коливання ринкової кон'юнктури та дії чинників ризику.

Основні концептуальні положення  щодо розміщення продуктивних сил реалізуються в таких розробках прикладного характеру, як схеми-прогнози та державні програми розвитку і розміщення продуктивних сил України, економічних районів і областей на перспективу. Вони необхідні для обґрунтування економічно доцільних напрямів розвитку продуктивних сил певних територій та розробки цілеспрямованих заходів державної регіональної економічної політики, які б дали змогу забезпечити ефективне регулювання процесів регіонального розвитку, узгодження дій центральних і місцевих органів виконавчої влади у здійсненні структурної перебудови економіки країни та послідовному впровадженні ринкових відносин.

Формування  і ствердження ринкових відносин вносять певні особливості у  процес розміщення продуктивних сил  та регіональний розвиток, до їх числа можна зарахувати такі:

• органічне поєднання державних, регіональних і місцевих інтересів у ході розміщення нових об'єктів за мінімального залучення зовнішніх ресурсів та максимального використання місцевих;
• формування та інтенсивний розвиток об'єктів ринкової інфраструктури та інформаційних систем з метою створення збалансованих регіональних ринків виробництва і збуту конкурентоспроможної продукції та послуг, на яких спеціалізуються регіони;
• пріоритетний розвиток наукомістких виробництв з швидкою окупністю витрат, ресурсозбереженням і значним нагромадженням для активізації інвестиційної діяльності та структурної реорганізації економіки;
• орієнтація на прогресивну структуру регіональної економіки з високою питомою вагою галузей, що працюють на задоволення потреб споживчого сектору економіки;
• розвиненість недержавного сектору економіки, зокрема підприємницьких структур.

5. Форми стимулювання розвитку  регіональної екокоміки

форми стимулювання розвитку регіональної економіки спрямовані на формування конкурентного середовища, розвиток підприємництва, звуження сфери тіньової економіки. Сприяння розвитку конкуренції охоплює такі напрями діяльності, як регулювання процедури входження на ринок, реєстрації та ліцензування, забезпечення безпеки продукції. У цілому розвиток конкуренцп на регіональних товарних ринках, враховуючи реальну ситуацію, передбачає удосконалення державного регулювання та контроль у сфері діяльності суб'єктів природних монополій, контроль за дотриманням антимонопольного законодавства керівниками державних органів і органів місцевого самоврядування, обмеження можливостей поєднання функцій органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування з господарськими функціями. У найближчій перспективі необхідно створити сприятливі умови для збільшення обсягів виробництва на тих підприємствах, які спроможні конкурувати на внутрішніх і зовнішніх ринках, де переважає продукція іноземного виробництва; запровадити обмеження на ввезення в Україну іноземних товарів у випадках, коли це загрожує конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників. Особлива увага повинна приділятися, і це закріплено у програмних документах, створенню конкурентного середовища в електроенергетиці, нафтовій і вугільній галузях, будівництві, дорожньо-будівельному господарстві, агропромисловому комплексі.

Для надання  нових стимулів регіональному розвиту  необхідно вдосконалити податкову  систему — забезпечити рівномірний  розподіл податкових навантажень на суб'єктів регіонального господарювання. Важливим кроком у цьому напряму є введення єдиного податку для малих і середніх підприємств. Державна підтримка малого та середнього продукуючого підприємництва повинна забезпечити нагромадження необхідного капіталу саме в цьому секторі економіки, адже він є найбільш пристосованим до змін попиту та товарному ринку. Передбачається посилити фінансову підтримку інноваційних структур малого та середнього бізнесу у вигляді цільового державного фінансування на безвідсотковій основі.

Завдяки гнучкості організації виробництва  малі підприємства можуть швидко змінити  асортимент продукції; організація  їх діяльності не потребує значних капіталовкладень і загалом є сприятливою для зростання продуктивності праці. Для потреб малого і середнього бізнесу необхідно створити в регіонах розгалужену мережу спеціалізованих організацій — бізнес-центрів, бізнес-інку-баторів, технопарків, які б дещо компенсували відсутність у підприємців необхідних фінансових і матеріальних ресурсів, допомогли реалізовувати інвестиційні проекти. Необхідно зазначити, що на найближчу перспективу одним з пріоритетів визнано розвиток підприємництва легкої та харчової промисловості. За існуючими програмними завданнями чисельність працюючих у сфері малого та середнього бізнесу повинна досягти не менше 50 % зайнятого населення до 2010 р.

Важливим напрямом стимулювання регіонального  розвитку є покращання загального інвестиційного клімату та створення необхідних передумов для залучення вітчизняних та іноземних інвестицій. Світовий досвід показує, що для стабільного економічного зростання інвестиції повинні бути на рівні не менше ніж 19—25 %від ВВП.

Державні  інвестиції направляються, як правило, на пріоритетні напрями регіонального розвитку за рахунок бюджетних коштів та довгострокових кредитів. Приватні інвестиції вкладаються переважно в ті сфери господарювання, які мають високий прибуток. Тому так важливо на державному та регіональному рівнях чітко визначитися з найбільш перспективними напрямами інвестування і конкретними проектами, здатними забезпечити високий економічний ефект, вирішити нагальні проблеми соціально-економічного розвитку.

Особливе  місце в зміцненні позицій  регіональної економіки має бути відведено активізації інноваційної діяльності. Для фінансування заходів, зорієнтованих на економічний розвиток та впровадження досягнень науки і техніки, в Україні створено Державний інноваційний фонд з регіональними відділеннями в АР Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Крім цільового фінансування інноваційних науково-технічних програм і проектів, діяльність фонду передбачає дослідження потреб економіки в нових технологіях, матеріалах, техніці. Активізація інноваційної діяльності повинна забезпечити пріоритетний розвиток наукоміст-ких сфер і галузей регіональної економіки.

Одним із засобів стимулювання регіональної економіки повинна стати фінансово-промислова інтеграція, що здійснюється шляхом утворення промислово-фінансових груп і транснаціональних корпорацій, здатних мобілізувати внутрішні ресурси для економічного розвитку. Підтримка промислово-фінансових груп здійснюється в першу чергу у сферах, які визначають економічну безпеку держави. Вирізняють такі групи галузей, що є перспективними для формування корпоративних структур. Перша група — експортно орієнтовані галузі, фінансово-промислові групи в яких повинні використовувати внутрішній потенціал розвитку; друга — наукомісткі галузі, що мають потужний науково-технічний потенціал і здатні в короткі терміни забезпечити випуск конкурентоспроможної продукції, яка користується попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках; третя група — галузі, продукція яких повністю призначена для потреб споживчого сектору внутрішнього ринку.