Державне регулювання і прогнозування розвитку економіки регіонів

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний  авіаційний університет

Інститут  економіки і менеджменту

Факультет економіки і підприємництва

Кафедра економіки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОМАШНЯ РОБОТА

з дисципліни : «Регіональна економіка»

на тему: «Державне регулювання і прогнозування  розвитку економіки регіонів»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2009

Зміст

 

Вступ – 3

Теоретична  частина – 4

1. Посилення  ролі держави у розвитку і розміщенні продуктивних сил – 4

2. Підвищення  ролі територій у розвитку і розміщенні продуктивних сил – 6 

3. Гармонійне  поєднання державного управління і місцевого самоврядування – 8

4. Сучасна  концепція розміщення продуктивних  сил і розвитку економіки регіонів – 12

5. Форми стимулювання  розвитку регіональної економіки – 15  

6. Схеми-прогнози  та державні програми розвитку  і розміщення продуктивних сил  економічних районів на тривалу перспективу – 20

Практична частина – 25

Тести – 25

Схеми – 28

Висновки – 34

Список використаних джерел – 35

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Наявність двох основних концепцій економічної  політики держави є відображенням  тісного взаємозв’язку в реальному  житті між державним регулюванням економіки та її ринковим саморегулюванням. Держава і ринок визначають напрям, в якому розвиваються економічні процеси. Обсяги регулюючих функцій, які  виконують держава і ринок, час  від часу змінюються. Серед головних чинників таких змін – рівень розвитку продуктивних сил, політична орієнтація країни, характер історичного етапу, на якому знаходиться суспільство, його соціальна структура, національні  особливості та ін.

Знайти  розумне співвідношення між державним  регулюванням і ринковим саморегулюванням – одне з ключових завдань, яке  на сьогодні постало перед Українською  державою. Україна має формувати  таку національну модель ринку і  державного регулювання економіки, яка враховувала б історичні  реалії та сучасний зарубіжний досвід.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Теоретична частина

 

1. Посилення ролі держави у  розвитку і розміщенні продуктивних  сил

 

Розміщення продуктивних сил та визначення напрямів регіонального розвитку має стратегічно важливе значення для будь-якої держави, оскільки впливає на рівень її економічної та соціальної безпеки. Тому держава, керуючись національними інтересами, забезпечує планомірний і цілеспрямований розвиток власних продуктивних сил. Світовий досвід показує, що жорстко централізована модель державного управління стримує повноцінний розвиток місцевого господарства, залишає невирішеними соціальні проблеми територій. Тому оптимальною є така модель державного втручання в процес розміщення продуктивних сил та регіональний розвиток, яка б повною мірою враховувала національні інтереси та інтереси самих регіонів, забезпечувала міжрегіональну єдність відтворювальних процесів.

Перехід до ринкових принципів господарювання в Україні посилює нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів та загострення територіальних суперечностей. Ця обставина вимагає посилення спрямовуючих та координуючих функцій держави. Необхідно подолати депресивність окремих територій, підтримати трудову мобільність населення, створити умови для функціонування нових суб'єктів господарювання.

Державні органи управління повинні  забезпечити прискорений розвиток регіонів на основі ефективного використання їх природного, трудового, виробничого потенціалу; стимулювати комплексний соціально-економічний розвиток територій; зміцнювати позиції України в міжнародному економічному співробітництві; попереджати загострення багатьох економічних, соціальних та екологічних проблем.

Вирішення всіх цих завдань здійснюється на основі розроблення і реалізації ефективної державної регіональної економічної політики. Саме держава визначає цілі та завдання регіональної політики, регулює регіональний розвиток через грошово-кредитну, бюджетно-фінансову, інвестиційну, митну політику.

За  умов ринкового господарювання держава  виконує такі основні економічні завдання у сфері регіонального  розвитку: створює необхідні умови  для ефективного функціонування регіональної господарської системи; здійснює захист вільної конкуренції; забезпечує перерозподіл доходів громадян та суб'єктів господарювання, здійснює трансфертні платежі; налагоджує виробництво суспільних товарів і послуг; стимулює економічне зростання, здійснює контроль за рівнем зайнятості та інфляцією.

Держава визначає пріоритети соціально-економічного розвитку країни і відповідно до цього здійснює регіональну економічну політику. Міра її втручання в економічну діяльність залежить від загальної соціально-економічної ситуації в країні. За кризової ситуації вплив державних органів управління на соціально-економічний розвиток посилюється. Зокрема, на етапі переходу до ринкової економіки держава виконує широкий спектр функцій: формування обсягів і напрямів розподілу та використання інвестицій; визначення доходів та державних витрат; регулювання рівня внутрішнього попиту та обсягів виробництва; забезпечення зайнятості населення та відповідного рівня доходів; вплив на платіжний баланс.

Розвинуті країни світу, які мають саморегулюючу  економічну систему, здійснюють мінімальне втручання в економічний розвиток і господарську діяльність окремих суб'єктів. Держава вирішує лише завдання, які мають стратегічно важливе значення для країни. Протягом тривалого часу в багатьох країнах світу скорочувався вплив держави на регіональний економічний розвиток, але наприкінці XIX ст. майже в усіх країнах відбулося розширення економічних функцій держави.

 

2. Підвищення ролі територій  у розвитку і розміщенні продуктивних  сил

 

Необхідність  підвищення ролі територій у розвитку і розміщенні продуктивних сил зумовлена тим, що просторовий (територіальний) чинник істотно впливає на ефективність національної економіки. Макроекономічний підхід не враховує внутрішній потенціал саморозвитку територій та можливі резерви зростання ефективності за рахунок удосконалення просторових пропорцій господарства. Існує численна група проблем суто територіального характеру — демографічних, структурних, соціальних, інсти-туційних, вирішення яких можливо і доцільно здійснювати силами самих регіонів.

Сформувалося дві системи управління — галузева і територіальна. Галузеві органи управління, тобто міністерства і відомства, здійснюють управління переважно державним сектором економіки. Територіальне управління здійснюється як на загальнодержавному рівні, так і на місцевому згідно з політичним і адміністративно-територіальним устроєм країни.

В умовах, коли інтенсивно розвиваються недержавні форми власності, галузеве управління стає неефективним. Воно має певні недоліки, які звужують сферу його застосування. Це — орієнтація на централізовану систему формування і розподілу фінансових і матеріально-технічних ресурсів, використання переважно адміністративних методів управління, високий рівень керованості господарськими процесами.

Розвиток ринкових відносин вимагає  опрацювання нових підходів до формування системи управління регіональним розвитком на основі чітко визначених повноважень, відповідних управлінських структур та ефективних методів управління. В Україні постійно здійснюється пошук шляхів удосконалення системи регіонального управління. Основний стратегічний курс полягає в забезпеченні реальної економічної самостійності регіонів на основі розвитку місцевого самоврядування. Одержуючи статус цілком самостійної економічної одиниці, регіон набуває широких прав і повноважень у сфері економічної діяльності.

Економічна  самостійність регіону повинна  ґрунтуватися на його самодостатності  та врахуванні власних економічних  і соціальних інтересів. Забезпечуючи необхідні умови для ефективного розвитку власного господарського комплексу, регіон налагоджує еквівалентні міжрегіональні зв'язки, обмін фінансовими і матеріально-технічними ресурсами, товарами, робочою силою з іншими територіями. Головними передумовами економічної самостійності регіонів є: обмеження впливу центральних органів управління на економічну діяльність населення певної території; чітке визначення компетенції кожного територіально-адміністративного утворення; розвиток ринкових відносин; реалізація можливостей у підвищенні рівня соціально-економічного розвитку території.

Економічна  самостійність регіону тоді набуває  реального змісту, коли результати господарювання в межах певної території безпосередньо впливають на рівень життя його населення. Удосконалення структури господарського комплексу регіону, підвищення ефективності його функціонування, вдале розміщення нових виробництв повинні спричинити розширення сфери зайнятості населення регіону і зростання рівня його доходів. В основу економічної самостійності регіону покладено територіальну власність, об'єктом якої є природні ресурси, підприємства сфери матеріального виробництва, окремі заклади соціальної сфери. Розрізняють загальнодержавну та муніципальну власність. До муніципальної належить власність областей, районів, міст та сіл. Суб'єктом муніципальної власності виступають ради відповідних рівнів.

Посилення ролі територіального чинника в  економічному і політичному житті  суспільства, яке спостерігається  в усьому світі, дає підстави для висновку про феномен «регіоналізації». Традиційно регіоналізм пов'язували з протидією певних територій прогресивним змінам, з їх прагненням зберегти власну самобутність.

Нині  вирізняють два напрями регіоналізму: перший пов'язаний із зростанням активності суб'єктів регіону; другий — з формуванням державної регіональної політики з урахуванням територіальної специфіки. Під політичним регіоналізмом розуміють прагнення територій здобути політичну автономію і поєднати самоврядність з економічною модернізацією. У цілому регіоналізм являє собою досить складний феномен. Він може проявлятися в прогресивній формі як зростання економічної активності суб'єктів регіональної економіки, і в деструктивній — як діяльність політичних течій, що негативно впливає на міжрегіональні і міжнародні відносини.

Важливо зазначити, що у світовій економіці  істотно змінюється місце і значення регіонів. Зокрема, у другій половині XX ст. регіони Європейського Союзу значно зміцнили свої економічні та політичні позиції і тому не можуть сприйматися тільки в ролі адміністративно-територіальних об'єднань. Враховуючи світовий досвід, в Україні важливо надати нового статусу регіонам на основі поєднання національних, регіональних і місцевих інтересів. Конкретними шляхами щодо цього повинно стати: визначення ієрархії, статусу регіонів за нормами європейського міжнародного права; реформування адміністративно-територіального устрою держави; створення ієрархічної системи органів регіонального самоврядування з урахуванням територіальної специфіки. Враховуючи активну участь України в європейському регіональному співробітництві, необхідно концептуально опрацювати основні напрями єврорегіональної політики.

 

3. Гармонійне поєднання державного  управління і місцевого самоврядування

 

Гармонійне поєднання державного управління і місцевого самоврядування є основою успішного соціально-економічного розвитку території, нарощування її потенціалу та вирішення проблем територіального характеру.

Система територіальної влади та управління представлена трьома рівнями — загальнодержавним (національним), проміжним (область, район), низовим (місто, селище, село). Кожному рівню відповідають певні управлінські структури. Організація територіального управління в Україні у цілому відповідає європейській змішаній системі. За державними органами влади та управління закріплюють функції, які мають принципове значення для збереження цілісності господарського комплексу та безпеки держави у цілому. Серед цих функцій виокремлюють такі: забезпечення економічної безпеки держави; вирішення важливих економічних питань геополітичного значення; контроль за функціонуванням потужних енергетичних та транспортних систем; формування системи державних фінансів та соціального захисту населення та ін. Загалом сфера впливу державних органів управління на господарську діяльність має тенденцію до звуження.

Органи  територіального управління виконують  широкий спектр функцій, які представлені двома групами — виробничими  і соціально-економічними. До групи виробничих функцій належать: визначення спеціалізації території у загальнодержавному та міжнародному поділі праці; вирішення питань, пов'язаних з розвитком регіональної виробничої та соціальної інфраструктури; підвищення ефективності використання виробничого, соціального та науково-технічного потенціалу регіону; розвиток територіально-виробничих комплексів; управління господарством та використанням місцевих ресурсів; створення сприятливих умов для функціонування підприємств різних форм власності та розвитку зв'язків за кооперацією між ними.

Соціально-економічні функції органів територіального  управління представлені такими: забезпечення працездатного населення регіону продуктивними робочими місцями та відповідним рівнем доходів; вирішення проблем розвитку соціальної інфраструктури та задоволення соціальних потреб населення; створення сприятливих соціально-економічних та екологічних умов для відтворення трудового потенціалу; забезпечення раціональної системи поселень на території регіону; регулювання перебігу соціально-економічних процесів у регіоні.

Сучасна структура управління регіональним розвитком сформована з двох систем — у вигляді рад та їх виконавчих комітетів у містах і селищах (виборна система) і призначеної Президентом — у вигляді державних адміністрацій на рівні областей та районів. Взаємодія цих органів управління повинна забезпечити в нових соціально-економічних умовах не тільки обмеження кризових явищ у сфері господарського життя та скорочення кількості депресивних територій, а й поступове піднесення рівня їх соціально-економічного розвитку. Адміністративна реформа, що проводиться в Україні, спрямована на радикальне покращання системи територіального управління, підвищення ефективності її функціонування.