Бюджетно-податкова політика та її вплив на інноваційно-інвестиційну активність підприємства

У розвинених країнах нині надзвичайно розвинений процес перетворення винаходів і наукових результатів в успішний технологічний бізнес. Обсяги експорту наукомісткої продукції такі: в США — близько 700, у Німеччині — 530, у Японії — 400 млрд. дол. на рік.

У США найвища норма прибутковості спостерігається у сфері комп’ютерних послуг і програмного забезпечення — 21,2 % (для порівняння: в Японії цей показник — 4,9 %, а в європейських країнах — 21,3%).

Саме цим, а також відносно низьким рівнем витрат на заробітну плату забезпечується висока конкурентоспроможність японських товарів, що значно дешевші за американські і європейські. Передусім це стосується продукції високотехнологічних галузей — радіоелектроніки, авотомобіле- і суднобудування. В Україні за часів централізованої економіки було встановлено норму прибутковості для нової техніки на рівні 15 % (як нормативу економічної ефективності). Це приблизно відповідає рівню прибутковості інвестицій у Європі і США, де середні значення норм прибутку становлять відповідно 15,1 % і 14,1 %. В Японії цей показник значно нижчий — на рівні 5,4 %[10, c 342].

Інвестиційна політика промислово розвинених країн світу на сучасному етапі характеризується двома основними рисами: по-перше, збільшенням обсягу інвестицій у наукомісткі і такі, що визначають науково-технічний прогрес, галузі і виробництва; по-друге, високою питомою вагою капіталовкладень, що спрямовуються на модернізацію і реконструкцію тради-

ційних галузей економіки на основі новітніх досягнень науки і техніки.

Розвиток економіки відбувається за рахунок нових наукомістких виробництв і галузей. Прискореними темпами в них обновляється основний капітал. Ці галузі і виробництва характеризуються низькою матеріаломісткістю продукції. Мініатюризація відбувається, як кажуть японці, під девізом “робити легше, витонченіше, коротше і менших розмірів”. Швидко відбувається здешевлення електронної техніки (на одиницю корисного ефекту). Це й забезпечує її широке впровадження в усіх інших галузях виробництва.

Розвиток старих традиційних галузей великою мірою визначається застосуванням нових технологій, що базуються на використанні інформаційно-електронної техніки[5, c 320],

Інтенсифікація виробництва, з одного боку, опирається на зміни в його структурі, а з іншого — викликає серйозні зміни в характері міжгалузевих зв’язків. Так, за 1995-2007 pp. темпи розвитку японської економіки становили 4,2 % на рік, потреби у сталі залишилися на рівні 1995 p., а в нафті зменшилися на 18 %. Основна причина цього, на думку японських фахівців, — електронна революція. За той самий період зростання електроніки і пов’язаних з нею галузей становило 14 % на рік, виробництво інтегральних схем збільшилося у 380 разів.

У США з 1995 по 2004 р. темпи приросту промислової продукції становили 2,6 %, а виробництво наукомістких галузей (комп’ютерів, множильної техніки, засобів зв’язку, медичних інструментів і устаткування) збільшилось на 12 % за рік. Водночас обсяг сукупного виробництва в таких традиційних галузях, як суднобудування, сільськогосподарське машинобудування, чорна і кольорова металургія, будівництво, добувна промисловість і перевезення на залізничному транспорті, знизився з 1995 по 2004 р. на 38 %[7, c 341].

Пріоритетними напрямками інноваційної політики в розвинених країнах

світу, спрямованих на оптимізацію науково-технологічних показників є:

                 розробка й удосконалення нормативно-правового забезпечення інноваційної діяльності, механізмів її стимулювання, системи інституційних перетворень, захист інтелектуальної власності в інноваційній сфері;

                 створення системи комплексної підтримки інноваційної діяльності;

                 розвиток інноваційної інфраструктури, включаючи систему експертизи, фінансово-економічну систему, виробничо-технологічну підтримку, систему сертифікації розробок, систему підготовки кадрів;

                 розвиток малого інноваційного підприємництва за допомогою формування сприятливих умов для створення й успішного функціонування малих високотехнологічних підприємств і надання їм державної підтримки на початковому етапі діяльності;

                 удосконалювання конкурсної системи вибору інноваційних проектів і програм;

                 вибір порівняно невеликої кількості найважливіших базових технологій, що мають вирішальний вплив на підвищення ефективності виробництва і конкурентоспроможності продукції;

                 впровадження технологій подвійного використання. Розроблені й активно використовуються такі методи реалізації інноваційної політики:

                 формування інституційних і законодавчих умов для позитивних змін в інноваційній сфері;

                 державна підтримка і стимулювання інвесторів, що вкладають кошти в наукомістке, високотехнологічне виробництво, за рахунок запровадження податкових пільг, державних гарантій і кредитів;

                 удосконалювання податкової системи з метою створення сприятливих умов для інноваційної діяльності;

                 зовнішньоекономічна підтримка, що передбачає створення умов для формування спільних з іноземними партнерами підприємств з випуску національної наукомісткої продукції і її реалізації на зовнішньому ринку;

                 забезпечення в іноземних кредитних лініях квот для розвитку інноваційної інфраструктури;

                 консолідація зусиль органів державної влади і приватних інвесторів;

                 розвиток лізингу наукомісткого унікального устаткування;

                 виділення прямих державних інвестицій для реалізації інноваційних програм і проектів, що мають загальнонаціональний характер.

Науково-технічна політика в промисловості розробляється за трьома найважливішими напрямками:

1.                  орієнтація виробництва на випуск нових промислових товарів;

2.                  орієнтація виробництва на швидке технічне відновлення продукції;

3.                  орієнтація виробництва на випуск промислових товарів, що користуються попитом[3, c 368-369].

Таким чином, фундаментальним положенням сучасного соціально-економічного і політичного менеджменту є визнання того, що нині науково-те-

хнологічні інновації відіграють вирішальну роль у формуванні і підвищенні конкурентоспроможності виробництва.

У свою чергу, проблема підвищення конкурентоспроможності в усьому розмаїтті її аспектів стосується практично всіх сторін життя суспільства й у зв’язку з цим постійно перебуває в центрі уваги державних діячів і ділових кіл усіх розвинених країн світу. У США, наприклад, при президентові створено відповідний спеціальний комітет, а в 1988 р. конгрес США прийняв “Комплексний закон про торгівлю і конкурентоспроможність”.

Аналіз розвитку інноваційної політики провідних країн світу дає змогу виокремити такі напрями підвищення конкурентоспроможності продукції для фірм, промислових асоціацій, державних організацій або країн: підвищення продуктивності праці та якості продукції за рахунок вдосконалення виробництва й технічних нововведень; поліпшення підготовки та перепідготовки кадрів; розвиток методів стратегічного планування, управлінь-

ня, НДДКР та інвестиційних програм; підвищення якості проектування нових виробів; ефективне запровадження програм конверсії виробництва; поліпшення якості споживчого сервісу та якості ремонтно-технічного обслуговування; розвиток прогресивних видів виробництва та експортної бази[12, c 349].

Динаміка та співвідношення доходів і видатків в держбюджеті України, їх вплив на інноваційно-інвестиційну діяльність.

З метою досягнення стабільності в економіці поряд із податковим регулюванням  ролі інструмента фіскальної політики використовують і бюджетне регулювання. Бюджетне регулювання – це регулювання державних процесів для досягнення бюджетної рівноваги, тобто відповідності доходів та видатків бюджету. Бюджетне регулювання охоплює центральний (державний) бюджет, регіональні і місцеві бюджети.

Державний бюджет – це щорічний кошторис державних видатків і джерел їхнього фінансового покриття. Згідно із Законом України «Про бюджетну систему України» бюджет трактується як план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади.

У контексті бюджетного регулювання державний бюджет виконує такі функції:

                  збільшення або зменшення сукупного попиту;

                  виконання перерозподільчої функції;

                  симулювання або гальмування виробництва шляхом вибору певної системи оподаткування;

                  забезпечення  покриття касових збитків підприємств, які внаслідок певних причин (об’єктивних) є збитковими, однак функціонування яких зумовлене суспільними потребами (наприклад, енергетика);

                  забезпечення фінансової допомоги для розвитку окремих галузей і сфер діяльності;

                  збалансування бюджетів нижчих рівнів.

На сьогодні в Україні на державний бюджет покладено виконання таких функцій:

            проведення активної соціальної політики;

            регулювання сукупного попиту;

            стимулювання економічного зростання;

            вплив на перебіг суспільного відтворення і структурні зрушення в економіці;

            вплив на короткострокові коливання ділової (економічної) кон’юктури[11, c 391].

Доходи державного бюджету України формуються за рахунок податків, акцизних зборів і мита (75-85%) надходжень від державної власності і державного підприємництва (5-8%), внесків у державні цільові фонди соціального страхування ( пенсійний, страхування від безробіття, сприяння зайнятості населення – становлять 10-12% усіх доходів), інших доходів, установлених законодавством України і віднесених до доходів Державного бюджету (наприклад, від приватизації тощо.)

Витрати державного бюджету України здійснюються за такими типовими напрямами:

1.                  витрати на соціальні послуги: охорону здоров’я, освіту,соціальну допомогу,  субсидії місцевим бюджетам (40-50%);

2.                  видатки на господарські потреби (у вигляді державних кредитів, дотації, державних субсидій (цінових інвестицій), гарантій, замовлень і закупівель (контрактів),прямого державного фінансування державних програм: капіталовкладення в інфраструктуру, дотації державним підприємствам, субсидії сільському господарству, видатки на здійснення державних програм (10-20%);

3.                  видатки на озброєння і матеріальне забезпечення зовнішньої політики (10-20%);

4.                  адміністративно-управлінські витрати на утримання державних органів, міліції, юстиції тощо (5-10%)

5.                  обслуговування і платежі з державного боргу (7-8%)[2, c 236].

Головною метою здійснення бюджетного регулювання є досягнення збалансованості бюджетів (відповідності доходів і видатків), що входять до складу бюджетної системи держави.

Перевищення доходів над видатками створює профіцит (надлишок) бюджету, який має бути використаний для дострокових виплат, погашення державного боргу, кредитування або переведений у дохід наступного бюджетного періоду. Перевищення видатків над доходами утворює дефіцит бюджету, який можна покривати за рахунок посилення оподаткування, продажу державних цінних паперів, зовнішньої державної позики, продажу державного майна, емісії (додаткової емісії готівкових грошей, кредитів національного банку). Нестача коштів для фінансування видатків державного бюджету передбачає також можливість і необхідність здійснення секвестру (пропорційного скорочення) витрат державного бюджету, окрім спеціальних захищених статей з метою збалансування бюджету[1, c 658].

До основних причин виникнення бюджетного дефіциту належать:

                 випуск в обіг «зайвих» грошей;

                 падіння обсягів суспільного виробництва;

                 надмірно «роздуті» соціальні програми;

                 мілітаризація економіки;

                 підвищення граничних витрат суспільного виробництва;

                 висока частка тіньової економіки.

Дефіцит державного бюджету є одним з основних макроекономічних показників, які характеризують стійкість національної економічної системи. Негативними прямими наслідками дефіциту державного бюджету можуть бути інфляція та порушення ринкової мотивації діяльності приватних фінансових інститутів. Тому забезпечення збалансованості державного бюджету є одним з основних завдань уряду в контексті фінансової політики держави[6, c 274].

Але єдиної думки щодо збалансування державного бюджету немає. Так, Р. Солоу вважає, що у сприятливий для економіки період варто вживати захо-

дів для збалансування державного бюджету, а К. Ерроу дотримується думки, що недоцільно прагнути бездефіцитності Д.Б., і якщо зростання ВВП становить 3%, то дефіцит державного бюджету розміром 3% цілком прийнятний.

Водночас, на погляд інших економістів, раціональним є балансування державного бюджету на циклічній основі (під час спаду виробництва допустиме перевищення видатків над доходами, а під час  економічного підйому – перевищення видатків над доходами), що дає можливість державі формувати так звані стабілізаційно-страхові фонди і приводити антикризову політику, вирівнювати економічні коливання.