Товарне виробництво

Закон вартості активно впливає на соціально-економічну диференціацію товаровиробників. Конкурентна боротьба, ринкові коливання цін навколо суспільної вартості неминуче перетворюють певну частину товаровиробників на таких, хто збагачується, збільшує масштаби виробництва, і на таких, хто розорюється, виштовхується з ринку і перетворюється на найманих працівників. Зазнає банкрутства і розорення та група товаровиробників, у якої індивідуальні витрати вищі за суспільно необхідні витрати робочого часу. Продаючи свої товари за ринковою ціною, вони не зможуть окупити всіх своїх витрат на виробництво продукції, зазнають збитків, що неминуче призводить до розорення, банкрутства. А інша група товаровиробників, у котрої індивідуальна вартість нижча за суспільно необхідну, одержує додатковий дохід, розширює виробництво і збагачується. Отже, суперечність між індивідуальною і суспільно необхідною працею призводить до диференціації, соціально-економічного розшарування товаровиробників, економічними методами позбавляє суспільне виробництво від неефективних суб'єктів господарювання, що в свою чергу впливає на розвиток науково-технічного і соціального прогресу.

Існують різні теорії вартості, серед яких найбільш поширеними є теорії трудової вартості, граничної  корисності, попиту і пропозиції, витрат виробництва, чинників виробництва, інформативна та ін.

Основи теорії трудової вартості заклали англійські економісти У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо та ін. Але  найбільш повно її розробив К. Маркс. Він довів, що двоїста природа  товару зумовлена двоїстим характером праці, втіленої в товарі. Споживна вартість створюється конкретною працею; вартість створюється працею взагалі, незалежно від її конкретної форми, тобто абстрактною працею. Прихильники теорії трудової вартості вважають, що величина вартості товару визначається не індивідуальним, а суспільно необхідним робочим часом. Ця теорія має найбільше прихильників серед представників вітчизняної і російської економічної науки.

Приблизно водночас з  теорією трудової вартості виникла  теорія витрат виробництва і теорія чинників виробництва. Представники теорії витрат виробництва (Ф. Кене, Р. Торренс, Дж. Мілль) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін. Вони вважають, що нова вартість створюється не лише живою працею, а й минулою працею, уречевленою в засобах виробництва.

Теорія чинників виробництва, родоначальниками якої є французькі економісти першої половини XIX ст. Ж.-Б. Сей і Ф. Бастіа, розглядає формування вартості з функціонуванням трьох  чинників виробництва: капіталу, праці  й землі. Всі вони беруть рівноправну участь у процесі створення вартості, а доходи рід використання цих чинників у вигляді прибутку (процента), заробітної плати і ренти - ціна виробничих чинників.

Теорія чинників виробництва  стала попередницею теорії граничної корисності, яка і сьогодні широко пропагується. Вона виникла в останній третині XIX ст. її основоположниками є такі відомії австрійські вчені-теоретики, як К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бен-Баверк, а також У. Джсванс, А. Маршалл (Англія), Л. Вальрас (Швейцарія), В. Парето (Італія) та ін.

Прихильники теорії граничної  корисності стверджують, що зведення вартості до витрат праці або чинників виробництва  є неприйнятним, тому що не дає змоги  врахувати корисність товару. Вони вважають, що вартість - це суб'єктивна оцінка товару, яка визначається його граничною найменшою корисністю для покупця. Ступінь цієї корисності ніби залежить від кількості товарів: чим більше товарів, тим їхня корисність менша, і, навпаки, чим їх менше, тим більша їхня корисність для споживача (покупця) і більша вартість. Автори цієї теорії вважали корисність безпосереднім єдиним вартісноутворювальним чинником.

За всієї однобічності теорії граничної корисності у трактуванні  утворення вартості вона відіграла  свою роль у розвитку економічної  науки щодо розкриття закономірностей прояву корисності і формування ринкового попиту. Крім того, впровадження авторами цих теорій граничних величин дало змогу використати їх для аналізу динаміки і оптимізації економічних процесів ринкової форми господарювання, для математичного моделювання при прийнятті конкретних економічних рішень, пов'язаних з альтернативним вибором між можливими варіантами.

Близькою до теорії граничної  корисності є теорія попиту і пропозиції. Представники цього напряму в  політичній економії вважають, що вартість (цінність) товару визначається не витратами праці на його виробництво, а лише попитом і пропозицією. Прихильниками теорії попиту і пропозиції були французький економіст першої половини XIX ст. Ж.-Б. Сей, англійський економіст Г.-Д. Маклеод. Цю теорію розділяли представники австрійської школи - К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк. Вони стверджували, що реальна цінність товару дорівнює фактичній ціні, що встановлюється на ринку відповідно до попиту і пропозиції. Слабкістю цієї теорії є те, що вона не дає відповіді на запитання, чим визначається ринкова ціна у разі збігу попиту і пропозиції, а також не бере до уваги той факт, що самі попит і пропозиція залежать від цін товарів та послуг.

Англійський економіст  кінця XIX - початку XX ст. А. Маршалл поєднав теорію попиту і пропозиції з теоріями витрат виробництва і граничної корисності. Він брав за основу те, що формування ринкових цін на товари та послуги відбувається в результаті взаємодії попиту і пропозиції. А. Маршалл доводив, що зміна попиту пов'язана з категорією граничної корисності, а пропозиції-з вирішальним впливом витрат виробництва. Він вважав, що вартість (цінність) товару однаково визначається і граничною корисністю, і витратами виробництва.

В сучасних умовах набуває  все більшого значення принципово нова теорія вартості (цінності) - інформативна теорія вартості, згідно з якою домінуючим типом у структурі витрат суспільної праці є переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями жива праця, і саме вона виступає джерелом вартості [10].

Зауважимо, що розглянуті теорії вартості не слід протиставляти, адже кожна з них відображає різні  сторони економічного розвитку, і  всі вони справляють вплив на цінність товару, що інтегрує в собі різноманітні чинники.

5. Особливості товарного виробництва в Україні на сучасному етапі розвитку

Товарне виробництво і товар як його основний елемент відповідають конкретно-історичним обставинам розвитку суспільства, зокрема формам власності, які не є незмінними. Вони виникають, розвиваються, модифікуються і припиняють свою діяльність із ліквідацією середовища й умов для їхнього існування. В основі еволюції форм власності лежить постійне оновлення економічного устрою суспільства. Людству відомі дві основні форми власності – приватна і суспільна. В Україні тривалий час панувала суспільна власність, котра існувала у загальнонародній і колгоспно-кооперативній формах. У період формування ринкової економіки в країні відбулися суттєві зміни у формах власності. Найбільш поширені з них державна, комунальна, колективна, індивідуальна (особиста і приватно-трудова), інтелектуальна (твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень). Держава створює рівноправні умови для існування всіх форм власності, здійснює захист.

Сучасна ринкова економіка базується на таких основних формах власності: дрібнотоварна, приватна індивідуальна, акціонерна, власність трудових колективів, підприємств, державна, інтегровані корпоративна і міждержавна. Різноманітність форм власності засвідчує те, що сучасна ринкова економіка є змішаного типу.

За умов ринкового  господарювання виробники здобули  оперативну самостійність у виборі того, яку і скільки випускати  продукції та з ким співпрацювати, кому продавати вироби. Свобода дій  пов’язується передусім з урахуванням кон’юнктури ринку, його потреб і вимог. Виробнича діяльність підприємств зумовлюється загальною економічною ситуацією, галузевими пропорціями і платоспроможним попитом населення. Від того, яку продукцію і в яких обсягах виробляє підприємство, залежать його кінцеві результати діяльності, становище на ринку, конкурентоспроможність. Ринок визначає асортимент товарів та послуг, який йому потрібний. Завдання виробників – задовольнити попит краще та ефективніше, ніж конкуренти. Тому на перший план висувається проблема пошуку оптимальних асортиментних позицій, які сприяли б максимізації прибутку, збереженню його бажаних показників у довгостроковому періоді.

Основним споживачем товарів та послуг, вагомим складником інвестиційного потенціалу і гарантом політичної стабільності, опорою суспільства у сучасному цивілізованому світі виступає середній клас. Його чисельність, структура і становище у суспільстві залежить від рівня розвитку держави. У більшості країн з розвиненою економікою середній клас налічує до 60 % населення. У Росії він досяг 30 %, в Україні становить лише 7,1 %. Поруч з іншими, не менш вагомими чинниками, котрі стримують процес становлення середнього класу, існує проблема міграції населення [5].

Через відсутність реальних можливостей знайти гідно оплачувану роботу велика частина жителів країни працює за кордоном і легально, і нелегально. До близького і далекого зарубіжжя виїхало на заробітки, за різними підрахунками, від 2 до 5 млн чол.

Основними рисами сучасного  розвиненого товарного виробництва є поглиблення існуючих форм суспільного поділу праці, переважання суспільного виробництва, встановлення економічних зв’язків між товаровиробниками не лише через ринок, але й через контрактну систему, планомірний характер розвитку товарного виробництва в національних та міжнаціональних масштабах, державне регулювання виробництва, перетворення держави на великого товаровиробника (підприємця, фінансиста, кредитора, організатора), послаблення соціально-економічної відокремленості між товаровиробниками. Суспільний поділ праці існує у трьох основних формах: розвиненій одиничній, (частковій) і загальній. З розвитком ринкової економіки панівного характеру набуває приватна одноосібна власність, котра модифікується в акціонерну (корпоративну). З утвердженням четвертого суспільного поділу праці (20−30-ті роки ХХ ст.) почала виділятися сфера нематеріального виробництва.

З’явився новий вид  товарів (послуга). Суттєві зміни  у відносини спеціалізації та комбінування виробництва вносить науково-технічна революція, яка сприяє появі п’ятого суспільного поділу праці − відокремлення інформаційної сфери діяльності від інших структур суспільства.

У сучасному товарному  виробництві діють дві протилежні тенденції: одна до його розширення, інша – до підриву. Тенденція розширення зумовлена зростанням кількості підприємств, диференціацією асортименту товарів і послуг спеціалізацією суспільної праці, відокремленням окремих виробничих функцій у самостійні виробництва. Розширення виробництва є також і результатом перетворення науки у безпосередньо продуктивну силу, яка стає самостійним фактором виробництва. В Україні наука не набула вагомого значення, вона поступається розвиненим країнам світу. Через кризові явища в економіці, витрати на науку скоротилися (в 2009 році становили лише 0,4 % валового національного продукту). Зменшується численність наукових працівників, мережа проектних і науково-дослідних установ. Багато талановитих науковців виїжджає за кордон. За своїм інтелектуальним потенціалом Україна посідає 26 місце у світі.

Матеріалізовані результати наукових досліджень стають товаром. Зростає  роль та економічне значення сфери  нематеріального виробництва (освіта, охорона здоров’я та ін.). Тенденція розширення виробництва зумовлена й підвищенням ролі та економічного значення нематеріального виробництва у відтворенні робочої сили. На розширення товарного виробництва України позитивно впливає й процес поглиблення міжнародного поділу праці, зокрема міжнародної спеціалізації виробництва. Збільшення кількості населення та дія закону зростання потреб є також передумовою розширення обсягів виробництва. ООН прогнозує, що в найближчі 30−50 років потрібно буде у світі додатково прокормити 2−3 млн людей (до 2020 року населення Китаю становитиме 1,45 млрд осіб, а в 2050 році на планеті проживатиме до 9 млрд чол.). З огляду на зростання численності населення на планеті у низці країн світу, в тому числі й в Україні, гостро стоятиме питання товарних традиційних виробництв з переробки мінерально-сировинних місцевих ресурсів та продукції сільського господарства.

Друга тенденція (підрив товарного виробництва) визначається передусім розширенням масштабів одиничного поділу праці, котрий перетворюється на домінувальний чинник суспільного поділу праці. В основі його перебуває подетальна та поопераційна спеціалізація всередині окремої виробничої одиниці. Матеріальною основою названих процесів виступає зростаюча концентрація виробництва, яка посилюється виникненням і розвитком великих господарських об’єднань. Дія до підриву товарного виробництва викликається і розширенням організованості та планомірності в межах окремих компаній. Названа обставина підсилюється розвитком контрактних відносин та міжгосподарських зв’язків як у середині компаній, так і їх зв’язків з дрібними та середніми підприємствами, що спеціалізуються на виготовленні окремих деталей, вузлів для комплектації кінцевої продукції.

Операції купівлі-продажу  між корпораціями передує підписання письмової угоди, що має юридичну силу, чи укладання усного контракту. Кожна із сторін контракту бере на себе відповідальність щодо виконання підписаних чи усно задекларованих завдань. На основі договорів складаються плани забезпечення підприємств сировиною, устаткуванням, робочою силою, визначаються обсяги науково-технічних робіт та випуску продукції. За таких умов зникає потреба підтвердження суспільно необхідного характеру товарів через ринок. Все це підриває товарне виробництво. Наприклад, автомобіль складається приблизно з 15 тис. деталей та вузлів. У їх виготовленні бере участь велика кількість підприємств, розміщених не лише в одній країні, але і за її межами. Завдяки розвиткові міжнародного поділу праці зростає спеціалізація, кооперування і комбінування виробництва між корпораціями чи компаніями різних країн. За таких умов створюються міжнародні та транснаціональні корпорації, спільні підприємства. Через систему замовлень для виготовлення кінцевої продукції конкретна праця все менше стає працею відокремленого приватного товаровиробника, перетворюється на різновид однієї із форм міжнародної праці, стає безпосередньо суспільною, а виробництво – більш організованим і планомірним. Відбувається витіснення готівки з процесу купівлі-продажу товарів, зростають обсяги безготівкових торговельних операцій. Не сприяє зміцненню товарного виробництва й укладання державних контрактів на національному або міждержавному рівнях, централізоване регулювання державою економіки, а також керівництво виробництвом і розподілом продукції великими банками, які створюють апарат для суспільного регулювання процесів виробництва й розподілу продукції, перехід від індивідуальної до колективної власності та ін. Тенденція до підриву товарного виробництва сприяє зародженню третьої форми суспільного виробництва – безпосередньо суспільної [20].