Товарне виробництво

2) просте товарне виробництво  функціонує за умови, що в  межах економічної відособленості  виробник є одночасно і власником засобів виробництва і працівником, а розвинуте — цілком ґрунтується на праці найманих працівників, які відділені від засобів виробництва (знарядь праці, землі) і повністю економічно залежні від власника засобів виробництва (підприємця), бо останній купує їхню здатність до праці — робочу силу;

3) мета простого товарного  виробництва — задоволення власних потреб виробника, і він реалізує не всі товари, а залишає частку для власного споживання, тоді як в умовах розвинутого реалізуються всі товари і його мета –– отримання прибутку;

4) якщо в умовах  простого товарного виробництва  використовується, як правило, нескладна  техніка і переважно ручна  праця, то при розвинутому ––  система машин, конвеєрні та  автоматизовані лінії, комп'ютерна  техніка, новітні технології, в т.ч. так звані "генні інженерії".

В класичному вигляді  розвинуте (капіталістичне, підприємницьке) товарне виробництво існувало до 60-70 рр. XIX ст. (його ще називають товарним виробництвом вільної конкуренції), а згодом у зв'язку з посиленням процесу концентрації і централізації капіталу, який "підштовхувався" науково-технічним прогресом та еволюцією відносин власності (від приватної до різних видів колективної, в т.ч. акціонерної) помітну роль стали відігравати різні види монополістичних об'єднань (картелі, трести, концерни, корпорації тощо). Так розвинуте товарне виробництво перейшло у монополістичну стадію розвитку.

Поява таких об'єднань –– явище, цілком об'єктивне, закономірне, проте їх діяльність –– пряма загроза  конкуренції, а конкуренція є неодмінною умовою існування самої товарної (ринкової) форми господарства. Єдиний реальний шлях запобігти руйнуванню конкурентного середовища і тим самим самої ринкової системи — це обмежити та взяти під контроль діяльність монополістичних об'єднань. І цю функцію бере на себе держава як єдиний інститут, який має для цього всі необхідні важелі, в т.ч. такі загальновизнані, як правові. До того ж, держава сама виступає як значний господарюючий суб'єкт, що займає монопольне становище в деяких галузях економіки (енергетика, транспорт, виробництво озброєння тощо) і як наслідок –– розвинуте товарне виробництво переходить у наступну стадію –– державно-монополістичну або стадію регульованого капіталізму (кінець XIX –– початок XX ст.).

Проте викладений погляд на подальшу еволюцію розвинутого товарного виробництва не єдиний. У західній економічній літературі розвинуте товарне виробництво характеризується як індустріальне, а починаючи з 60-х років XX століття — як постіндустріальне суспільство. Перехід від індустріального до пості постіндустріального суспільства, на думку вчених-економістів — це всесвітньо-історичний стрибок від панування матеріального виробництва до панування сфери послуг, нематеріального виробництва.

Це суспільство характеризують як постекономічне, постматеріальне:

1) в індустріальному  суспільстві провідна роль належала  матеріально-речовим елементам виробництва,  а людина була живим придатком  машини, в постіндустріальному суспільстві  провідна роль повною мірою  переходить до людини, вона стає безпосереднім носієм інформаційно-інтелектуальної технології;

2) в індустріальному  суспільстві уречевлена праця  панувала над людиною, у постіндустріальному  –– головна роль переходить  від уречевленої, минулої праці  до безпосередньої живої праці.  За цих умов долається відчуження людини і її праці і на зміну приходить вільна особистість, для якої характерне переміщення її ціннісної орієнтації від матеріального добробуту до рівня життя і як результат –– матеріальне багатство, яке віками було панівною формою багатства, поступається багатству людської особистості. Вважається, що теорія постіндустріального суспільства розкриває історичний процес розвитку цивілізації, що вона є методологічним ключем для аналізу сучасного світу.

Проте такий аналіз буде неповним, якщо не врахувати процес глобалізації, який набрав сили в останні 25 років і який створив для людства безпрецедентні можливості для подальшого розвитку, але водночас висунув серйозні проблеми. Аналіз цього явища підводить до висновку, що воно стало реальністю, з якою слід рахуватись і до якої треба вносити корективи та вдаватись до заходів впливу з тим, щоб забезпечити й економічне зростання, і досягнення соціальних цілей. Відмовитись від участі в глобалізації не може собі дозволити жодна країна, щоб не бути відкинутою на узбіччя соціального прогресу.

Процес глобалізації розглядається як результат розвитку продуктивних сил та інтернаціоналізації  всіх сфер соціального життя, налагодження безпосередніх сталих зв'язків між  суб'єктами різних країн, внаслідок  чого виробничий процес в одній країні стає складовою частиною процесу, який відбувається в інтернаціональному або світовому масштабах, коли світова економіка стає єдиним ринком, єдиною виробничою зоною. Це означає перехід від системи переростання відкритого національного господарства, і тому жодна країна не має права упустити шанс зайняти відповідну "нішу" в цьому господарстві. Особливо це стосується країн, які відносно недавно стали на шлях ринкових перетворень.

3. Товар та його властивості

Товарне виробництво функціонує не для задоволення власних потреб, а для обміну, і відповідно товаром є продукт, який виробляється з метою продажу. Слово "товар" з'явилось на Русі приблизно в XIII ст., воно було запозичене у кочовиків тюркських племен і означало "майно", "добро". Згодом товаром стали називати все, що йшло в споживання через купівлю-продаж: природні ресурси, робочу силу, послуги, інформацію.

У зарубіжній економічній  літературі поняття "товар" має  кілька визначень. Наприклад, американські економісти Г. Слоуен і А. Цюргер у "Словнику економіки" дають такі трактування:

• commodity (з англ. — предмет, товар) — будь-який предмет комерції або торгівлі;

• economic good (економічний товар) — усе зовнішнє стосовно людини, що має властивість корисності, може бути привласнено і є відносно дефіцитним;

•frее good (вільний товар) — усе зовнішнє стосовно людини або те, що має властивість корисності і пропонування якого необмежене (повітря, сонячне світло тощо).

Із визначення товару можна зробити висновок, що він  має дві властивості: по-перше, здатність задовольняти певну потребу людини і, по-друге, здатність обмінюватись на інші товари (рис. 1).

Рис. 3.1. Властивості  товару

Здатність товару бути корисним людині, задовольняти її потреби називається  споживною вартістю. Споживна вартість — це якісна визначеність товару, вона зумовлена фізичними, хімічними та іншими природними властивостями, якими її наділяє людина, виробник.

Споживні вартості задовольняють  особисті потреби людини. Наприклад, одяг, житло, їжа задовольняють її матеріальні потреби, а картини, книги, музика — духовні. Інші споживні вартості задовольняють виробничі потреби, слугують для подальшого виробництва благ і послуг, це засоби виробництва. Споживними вартостями є як продукти праці, так і численні речі, дані природою (риба у водоймі, плоди дикорослих рослин тощо). Однак за умов товарного виробництва продукт праці набуває нових специфічних властивостей, які роблять його товаром. Споживну вартість товар може мати лише в тому разі, якщо він задовольняє потреби не самого виробника, а інших, тобто товар повинен мати суспільну споживну вартість. Це не означає, що кондитер не їсть тортів, але його власне споживання мінімальне порівняно з виробництвом цих товарів. В основному виробництво націлене на продаж. Проте не кожна суспільна споживна вартість автоматично стає товаром. Наприклад подарунок, хоч і виготовлений для задоволення потреб іншої людини, не є товаром. Товар стає суспільною споживною вартістю лише в разі надходження у споживання через обмін. Товар має бути не тільки виготовлений для інших, й проданий іншим людям, тобто переданий на основі еквівалентного (рівноцінного) відшкодування. І, що не менш важливо, товаром може бути лише та річ, яка виготовлена чи опосередкована працею. Скажімо, риба, що плаває в озері або річці, стане товаром лише після того, як її виловлять, тобто здійснять певні витрати праці [8].

Споживна вартість —  категорія історична. Окремі речі з  часом втрачають свої корисні  якості для людини і виходять з  обігу (кам'яні сокири, праска на вугіллі). Людина замінює їх на інші, що у більшому ступені відповідають її новим потребам. По мірі розвитку науки і техніки люди відкривають у навколишньому світі все нові властивості речей і використовують їх, збільшуючи багатогранність споживних вартостей. На перший погляд, корисність — це те саме, що і споживна вартість, тобто здатність товару або послуги задовольняти якісь конкретні потреби людини. Однак ці дві категорії відрізняються, якщо цю саму думку висловити інакше, наприклад, корисність — це задоволення, яке отримує людина від споживання товару або послуги. Отже, від об'єктивної економічної категорії споживної вартості як властивості товару ми перейшли до суб'єктивного її сприйняття споживачем, тому що корисність — поняття індивідуальне для кожної людини і тому дуже специфічне.

Однаковий товар з  однією і тією самою споживною  вартістю матиме різну корисність для  окремих споживачів. Наприклад, цигарки  мають різну корисність для людини, яка палить, і людини, яка байдужа  для цього. Але і для одної, і для другої вони не перестають бути споживною вартістю, бо їх можна продати.

Корисності товарів  або послуг відрізняються кількісно. Однак через суб'єктивність або  емоційне сприйняття корисності конкретизація  ступеня корисності двох різних товарів  може відрізнятися тільки умовно.

Споживні вартості відрізняються  якісно, їх не можна порівнювати, зіставляти, оскільки вони задовольняють різні  потреби людини (кава — продукт  харчування, легковий автомобіль —  засіб пересування). Не можна порівнювати, що краще чи більше — кава або автомобіль. Такий підхід заводить у глухий кут. Але водночас усі споживні вартості стають товарами лише тоді, коли виступають об'єктом обміну між людьми. Обмін товарами може мати різні форми, але в будь-якому разі обмін — це дія, під час якої людина одержує або віддає одну річ в обмін на іншу. Кожен товар у разі обміну на товар набуває на ринку мінової вартості, тобто здатності, властивості обміну на інші корисні речі у певних пропорціях. Таке мінове співвідношення постійно повторюється в практиці на ринку. Однак, обмінюючи товари на ринку, прирівнюючи їх один до одного під час купівлі-продажу, ми звичайно замислюємося над тим, що приховано від наших очей: чому речі прирівнюють одну до одної і що лежить в основі кожної конкретної рівності. Для розуміння категорії мінової вартості, її зв'язку з ринком необхідно розглянути основні теорії вартості (цінності).

4. Закон вартості та альтернативні теорії вартості

Закон вартості - об'єктивний і найважливіший  економічний закон товарного  виробництва. Суть його полягає в тому, що виробництво й обмін товарів здійснюються відповідно до їхньої суспільної вартості, суспільно необхідних витрат праці на їх виготовлення. Основою виникнення закону вартості є товарне виробництво. Він діє в будь-якій економічній системі, де відбуваються товарно-грошові відносини.

Закону вартості властиві такі основні  риси:

1) в основі вартості лежить  суспільно необхідна праця;

2) величина вартості товару прямо  пропорційна до кількості втіленої  в ньому суспільно необхідної  праці і обернено пропорційна до її продуктивної сили;

3) еквівалентний обмін товарів,  тобто обмін товарів відповідно  до кількості втіленої в них  суспільно необхідної праці;

4) з виникненням  грошей і ціни закон вартості  виступає стихійним регулятором  ринкових цін, визначає їх рівень;

5) через механізм  ринкових цін закон вартості  активно впливає на процес  економічного виробництва, сприяє  його скороченню або розширенню [12].

Дія закону вартості виявляється в  тому, що всі різноманітні за обсягом  витрати індивідуального робочого часу зводяться до суспільно необхідних, індивідуальної вартості - до суспільної (ринкової") еквівалентності в економічних відносинах між суб'єктами господарської діяльності. Це зведення відбувається на ринку через механізм попиту та пропозиції. Суспільно необхідні витрати праці виступають в ролі мірила суспільної вартості. Якщо індивідуальні витрати праці нижчі, ніж суспільно необхідні, то товаровиробники збагачуються, одержують додатковий дохід, а коли витрати вищі, то економічне становище товаровиробників погіршується. В умовах розвиненого товарного виробництва закон вартості діє як закон цін. Саме через механізм ринкових цін закон вартості виконує такі основні функції:

1) регулятора товарного виробництва,  розподілу суспільної праці між  галузями та сферами виробництва;

2) стимулятора зростання продуктивності  суспільної праці, зниження витрат  на виробництво продукції;

3) диференціації товаровиробників залежно від співвідношення їх індивідуальних витрат праці із суспільно необхідними.

Виступаючи стихійним регулятором  товарного виробництва, закон вартості сприяє розподілу людських та матеріальних ресурсів між галузями та сферами  суспільного виробництва з метою задоволення різноманітних суспільних потреб. Внаслідок дії цього закону ціни товарів та послуг відхиляються від їхніх суспільних (ринкових) вартостей. Коли суспільна вартість товару підвищується, то відповідно зростає його ціна і навпаки. Водночас рівень ринкових цін свідчить про те, як змінюється платоспроможний попит у суспільстві. Якщо попит на певні товари зростає, а пропозиція залишається незмінною, то зростають ринкові ціни. Якщо ціни на ринку починають перевищувати суспільну вартість певних товарів і їх товаровиробникам вигідніше виготовляти, створюється економічний стимул для збільшення виробництва. А як тільки виробництво певних товарів перевищить платоспроможний попит, ринкова ціна знизиться до рівня нижче суспільної вартості. Товаровиробники змушені будуть скорочувати виробництво і перейти на виготовлення тих товарів, на які потреба суспільства не задовольняється. Отже, суспільна вартість, закон вартості є ефективним, єдино можливим механізмом регулювання товарного виробництва. Водночас закон вартості виконує функцію стимулятора розвитку продуктивних сил, зростання продуктивності суспільної праці, адже економічними методами позбавляє ринкове господарство від неефективних товаровиробників. Сутність цих методів полягає в тому, що обмін товарів на ринку відбувається не за індивідуальними, а за суспільно необхідними витратами робочого часу. Суспільно необхідний робочий час є мірилом ринкової (суспільної) вартості товару, тому що являє собою час, який потрібен для виготовлення певного товару за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і відповідає середньому в певному суспільстві рівні вміння та інтенсивності праці. Це означає, що та група товаровиробників, у якої індивідуальні витрати праці вищі, ніж суспільно необхідні, зазнає банкрутства і розорення. Навпаки, ті товаровиробники, в яких індивідуальні витрати праці нижчі, ніж суспільні, одержують додатковий дохід, що дає їм можливість вдосконалити виробництво і розширити його. У товаровиробників, у яких індивідуальні затрати праці збігаються з суспільно необхідними, відбувається нормальний процес відтворення. Ця група товаровиробників становить у суспільному виробництві більшість, але економічне становище їх теж нестійке. Через певний час, якщо вони не будуть постійно вдосконалювати виробництво, впроваджувати нову техніку, технологію і організацію виробництва, поліпшувати якість продукції, вони у конкурентній боротьбі втратять свої переваги, позиції на ринку, їх витіснять інші товаровиробники, з більш високим рівнем ефективності виробництва. Отже, дія закону вартості спонукає товаровиробників постійно знижувати індивідуальні затрати праці. Під тиском конкуренції, економічних обставин вони змушені постійно дбати про підвищення ефективності виробництва, зростання продуктивності праці.