Світова організація торгівлі. Форми передачі технологій

 Угода простої ліцензії  дозволяє ліцензіату на певних  умовах використовувати винахід  чи ноу-хау, залишаючи при цьому ліцензіару право як самостійного використання, так і видачі аналогічних за умовами ліцензій іншим зацікавленим покупцям. Розповсюджена в тих галузях, де предмети ліцензій відносяться до сфери масового виробництва, а продукція, що виробляється, не підлягає точному обліку. При цьому потреба в ній настільки велика, що наявність декількох ліцензіатів на ринку однієї країни не буде перешкоджати нормальній реалізації продукції, що виробляється за ліцензією. Найчастіше це виробництво ліків, харчових продуктів тощо.

 Угода повної ліцензії  дає ліцензіату всі права на  використання винаходу (секретів  виробництва) протягом терміну  дії угоди. При цьому сам  ліцензіар на цей же термін  позбавляється права використання  предмету ліцензії. Договір повної  ліцензії, як правило, укладається у випадках, якщо ліцензіар не має можливості для самостійного використання винаходу або проведення комерційної роботи щодо реалізації винаходу на ринку іншим потенційним покупцям.

 Термін дії ліцензійної  угоди коливається від 3 до 10 років. Для безпатентних ліцензій, освоєння яких не потребує великих капітальних витрат, термін дії ліцензійної угоди – 3 – 7 років; для патентних ліцензій, об’єктом яких є продукція, з коротким терміном морального старіння (електроніка, приладобудування, зв’язок) – 5 – 7 років; для безпатентних ліцензій, освоєння яких пов’язане з поставками обладнання протягом довгого періоду часу та значними капітальними витратами – 7 – 10 років.

 До нових форм  передачі технології, коли її  основними носіями виступають люди, в першу чергу, кваліфіковані кадри та менеджери, відносяться угоди:

 • інжинірингу;

 • франчайзингу;

 • управлінські  контракти.

 Інжиніринг як предмет  комерційної угоди – це різного  роду інженерно-консультаційні послуги  покупцю, який використовує їх для оптимізації капіталовкладень, пов’язаних з будь-яким технічним проектом. Інжиніринг передбачає:

 • складання технічних  завдань;

 • проведення передпроектних  робіт та техніко-економічних  обґрунтувань будівництва;

 • проведення інженерно-пошукових  робіт для будівництва об’єктів;

 • розробку технічних  проектів і робочих креслень  будівництва нових та реконструкції  діючих об’єктів;

 • розробку пропозицій  щодо внутрішньозаводського та внутрішньо цехового планування;

 • проектування  та конструкторську розробку машин, обладнання, устаткування;

 • розробку складу  матеріалів, сплавів, інших речовин,  проведення їх випробувань;

 • консультації  та авторський нагляд за монтажем, пусконалагоджувальними роботами  і експлуатацією обладнання і  об’єктів в цілому;

 • консультації економічного, фінансового та іншого порядку.

 Інжиніринг займає  проміжне положення між торгівлею  науково-технічними знаннями в  «чистому» та матеріалізованому  вигляді. Предметом угоди може  бути як увесь комплекс послуг, пов’язаних з проектуванням і будівництвом, так і один чи декілька елементів цього комплексу.

 Інжинірингові компанії  поділяються в основному на  дві групи:

1) інженерно-консультаційні;

2) інженерно-будівельні.

 Угоди про франчайзинг  передбачають надання великою  фірмою права невеликій фірмі вести протягом обумовленого терміну свою справу. При цьому велика фірма надає обладнання і дозволяє невеликій фірмі працювати під своєю маркою.

 Відносно новою  формою передачі технології в  «чистому» вигляді є експорт  методів управління та організації (експорт гудвілу). Його поява пов’язана із зростанням ролі управлінського чиннику в справі забезпечення ефективності сучасного виробництва.

 Традиційні форми  торгівлі створюють сприятливі  умови для розширення технологічного  обміну. Основною формою комерційної передачі технології в матеріалізованому вигляді виступає експорт машин, обладнання та інших видів промислової продукції. Практично кожен контракт як щодо комплектного експорту та імпорту машин та обладнання, так і розрізненого, передбачає передачу технології.

 Різновидом міжнародної  передачі технології вважається  міжнародне технічне сприяння  чи технічна допомога, яка активно  розвивається з середини 70-х років.

 Технічна допомога  – технічне та технологічне  сприяння країнам, що розвиваються  та країнам з економікою, перехідною до ринкової, з метою доповнення й підвищення рівня необхідних для розвитку знань, виробничих навичок та кваліфікації, – як технічної, так і адміністративної. Зовнішнє фінансування вважається технічною допомогою, якщо надання ресурсів:

 а) надходить з  офіційних джерел;

 б) орієнтується  на розвиток;

 в) має пільговий  характер (позики вважаються пільговими  та визначаються як офіційна  допомога розвитку, якщо мають  дарчий еквівалент, що дорівнює  мінімум 25 % позики).

 Характерні напрями технічного сприяння:

1) програми економічного  розвитку;

2) статистика;

3) програми грошової  і бюджетної політики;

4) програми розвитку  регіонів;

5) методика складання  техніко-економічного обґрунтування  інвестиційних проектів.

 Форми втілення  технічної допомоги в країні-реципієнті:

1) додатковий кваліфікований  персонал (іноземний і місцевий);

2) навчання за місцем  роботи, яке здійснює кваліфікований  персонал;

3) спеціалізовані курси,  організовані на терені країн-реципієнтів;

4) стипендії для навчання за кордоном;

5) документація, обладнання  і технологія для забезпечення  вищезгаданого.

 Канали технічної  допомоги:

1) двосторонній;

2) багатосторонній.

 При двосторонній  допомозі окремі уряди є і  джерелами, і каналами допомоги (через їхні установи, що керують механізмом надання допомоги). Двостороння допомога часто супроводжується певними умовами, яких вимагають окремі донори:

 а) пов’язаність  двосторонньої допомоги з придбанням  товарів і послуг у країні-донорі;

 б) пов’язаність  допомоги із специфічним проектом, запропонованим донором («а» + «б» – «двічі обумовлена» допомога);

 в) пов’язаність  допомоги з предметом імпорту  («а» + «б» + «в» – «тричі  обумовлена» допомога);

 г) вибір експертів  у країнах-донорах; стажування  представників країн-реципієнтів  у донорських інституціях.

 Сутність багатосторонньої  допомоги полягає в колективній  природі як керівництва, так  і адміністрації допомоги. Донори  і реципієнти однаково роблять  внески і мають право голосу  при вирішенні питань розподілу  та використання цих ресурсів. Найбільшим джерелом багатосторонньої допомоги є Міжнародна асоціація розвитку (МАР), на частку якої припадає приблизно 40 % загальної суми виплачених ресурсів.

Механізм зниження податкових втрат у процесі міжнародної  передачі технологій

 Міжнародна передача технології супроводжується виконанням певних процедур, однією з яких є оподаткування. З метою зниження податкових втрат у процесі міжнародної передачі технології фірма-власник та (або) постачальник технологій продає ліцензії та іншу інтелектуальну продукцію за кордон не самостійно, а через посередництво дочірніх компаній, які організовуються в країнах, що відносяться до зон податкових пільг.

 Дочірні ліцензійні  компанії допомагають розпоряджатись  патентами, іншою творчою продукцією, яка належить материнській компанії. Вони наближають послуги до ринку, сприяють зниженню податків на доходи від використання за кордоном вітчизняної інтелектуальної продукції. Прибуток посередницької ліцензійної компанії створюється за рахунок різниці між платежами, які одержані за використання технології закордонними споживачами, та виплатами на адресу материнського підприємства.

 Побудова холдінгової  структури за участю ліцензійної  компанії, як правило, включає  два етапи:

1) материнська компанія  передає інтелектуальні цінності в розпорядження дочірньої фірми шляхом внесення їх до статутного фонду або на підставі ліцензійної угоди;

2) дочірня компанія  надає субліцензію на інтелектуальну  продукцію третій стороні.

 Приклад. Загальна  схема створення ліцензійних  фірм: платежі роялті проходять через проміжну інстанцію – фірми в Нідерландах, Швейцарії, Ірландії. Інколи створюється ще одна проміжна ланка – ліцензійна компанія в «податковій гавані», де накопичуються доходи. Усе це забезпечує зниження податкових втрат.

 Припустимо, що ліцензія на технологічну інформацію, наприклад, у вигляді програми для ЕОМ, продається українською фірмою в США. Платежі роялті, які надходять з США в Україну, можуть обкладатись значним додатковим податком «with holding tax».

 Якщо роялті переказані  з США не безпосередньо в Україну, а через дочірню фірму в Нідерландах, то додатковий податок з них не стягується, оскільки податкова угода, укладена між Нідерландами та США, додаткових податків на платежі роялті не передбачає. Значна економія досягається, оскільки прямий переказ доходів в Україну спричинив би суттєві втрати.

 Якщо репатріація  доходів вважається недоцільною,  часто використовується ще одна  проміжна ланка – ліцензійна  компанія в «податковій гавані».  Переказ доходів до «податкової  гавані» дозволяє уникнути сплати нідерландського податку на прибуток (40 %), який передбачений за умови реінвестування доходів безпосередньо в Нідерландах.

 Вивіз платежів  роялті з Нідерландів повністю  звільнений від податків. У результаті  цієї операції доходи з мінімальними  втратами вивозяться в безподаткову  юрисдикцію, звідки можуть вільно  спрямовуватись за будь-яким напрямком.

 Для реалізації  за цією схемою права на використання інтелектуальної продукції доцільно закріпити за дочірньою компанією в «податковій гавані», наприклад у Гібралтарі або на о. Мен. Податок на прибуток корпорацій у Гібралтарі 2 %, а на о. Мен взагалі відсутній. Відносини між материнською фірмою, дочірніми компаніями в «податковій гавані» та Нідерландах будуються на основі укладених між ними ліцензійних угод.

 Кінцева схема холдінгової  структури за участю ліцензійних  фірм має такий вигляд:

 • материнська  фірма в Україні засновує дочірню фірму на о. Мен;

 • дочірня фірма  на о. Мен вкладає капітал  у ліцензійну компанію в Нідерландах;

 • укладаються  ліцензійні угоди між материнською  фірмою та обома її дочірніми  підприємствами;

 • між фірмою  на о. Мен та нідерландською  компанією, а також між нідерландською компанією та незалежними покупцями укладаються субліцензійні угоди.

 

3. Особливості функціонування офшорних зон

 

Офшорна зона (від англ. off shore - «поза берегом») — один із видів вільних економічних зон. Їх відносять до сервісних вільно-економічних зон, особливістю яких є створення для підприємців сприятливого валютно-фінансового та фіскального режимів, високий рівень та законодавчі гарантії банківської та комерційної секретності, лояльність державного регулювання.

Офшорними зонами прийнято називати території (цілі держави або їхні окремі частини), у яких діє пільговий порядок оподатковування. У більшості випадків компанії, зареєстровані в офшорних зонах, зовсім звільняються від податків, сплачуючи лише символічні мита й внески.

 Як правило, компанії в офшорних зонах реєструються тими підприємцями, які є резидентами, тобто постійно проживають на території держав з досить високим рівнем податків. Переклад капіталу в офшорну зону є законним способом мінімізації податкового тягаря. Вибір тієї або іншої офшорної зони обумовлений особливостями бізнесу, оскільки офшорні зони розрізняються по ступені політичної стабільності, по податковому режимі, інфраструктурі, рівню банківських послуг, ступеня юридичного захисту інформації про діяльність компаній; у різних офшорних зонах існують різного роду обмеження на окремі види діяльності. Відрізняються в офшорних зонах і вартість реєстрації компанії, послуг місцевого персоналу щорічні мита, що стягують владою.

 Прообраз сучасних офшорних  зон виник в античній Греції - після введення Афінами податку на експорт і імпорт сусідні острови Егейського моря перетворилися в центри безмитної торгівлі й своєрідні склади контрабанди. У пізніше Середньовіччя центром торгівлі в Європі стала Фландрія, де були досить незначні податки.

 Своїм перетворенням у фінансовий  центр миру Швейцарія зобов'язана  закону, прийнятому в XVІІІ столітті  Міською радою кантону Женева. Відповідно до цього акту, банкірам  заборонялося в будь-якій формі  розголошувати комерційну таємницю, пов'язану зі станом банківських рахунків їхніх клієнтів. В 1934 році Швейцарія прийняла подібний закон на загальнодержавному рівні, що перетворило її у своєрідний банківський офшор, на території якого не діють деякі загальносвітові норми контролю за капіталом. В останні десятиліття прикладу Швейцарії пішов ряд держав, для яких банківський бізнес представляється потенційно основним джерелом доходу (це, зокрема , Барбадос, Багамські острова, Кайманові острова й ін.).