Світова організація торгівлі. Форми передачі технологій

СОТ здійснює міжнародну торговельну політику і міжнародну торгівлю на основі таких принципів:

• принцип найбільшого сприяння і недискримінації;
• принцип національного режиму;
• принцип захисту національної промисловості;
• принцип створення стійкої основи торгівлі;
• принцип сприяння справедливій конкуренції;
• принцип заборони кількісних обмежень імпорту;
• принцип можливих дій в умовах надзвичайних ситуацій;
• принцип регіональних торговельних домовленостей.

СОТ є досить авторитетною міжнародною організацією, адже до її складу входило на початок 2003 р. 142 країни світу. Через СОТ на цей період здійснювалося 92 % світової торгівлі. Причому понад 100 країн — членів СОТ є країнами, що розвиваються.

Нині більше 30 країн  світу вирішують питання щодо вступу їх до СОТ. З огляду на це Україна теж вживає заходів щодо вступу до цієї міжнародної структури, що є одним із ключових елементів інтеграції нашої держави у світове економічне співтовариство, необхідною передумовою подальшої інтеграції України в Європейський Союз. Участь України у СОТ дасть змогу розв’язати низку досить важливих для неї питань, а саме зменшити тарифні та нетарифні обмеження для вітчизняних товарів практично на всіх світових ринках, збільшити український експорт. Наприклад, у 2001 р. Україна експортувала товари в 169 країн світу, імпортувала їх зі 177 країн, відповідно надавала послуги в 192 країни та одержувала їх з 146 країн. Це також дасть можливість поліпшити структуру останнього на користь високотехнологічної продукції та продукції з високим ступенем обробки, а ще сприятиме запровадженню режиму найбільшого сприяння в торгівлі України з багатьма країнами світу. Наше членство в цій організації забезпечить справедливе вирішення спорів, захист інтересів вітчизняних товаровиробників на світових ринках, а також системну трансформацію національного законодавства відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів.

Можна вести мову і  про інші переваги. Водночас слід звернути увагу на певні негативні наслідки вступу нашої держави до СОТ. Одним  із них є зменшення тарифних і нетарифних обмежень, які застосовуються в Україні для захисту внутрішнього ринку. Це призведе до надходження на вітчизняний ринок багатьох конкурентоспроможних товарів і продукції промислово-технічного призначення зарубіжного виробництва та до інших негативних наслідків. Як зазначалося в газеті «Урядовий кур’єр» від 12 березня 2003 р., за розрахунками Мінпромполітики на період до 2011 р. Україні мають бути надані певні пільги щодо повної лібералізації на відповідність до правил СОТ, оскільки у низці підвідомчих цій організації підприємств, позитивні наслідки оцінені 175—205 млн дол. США, а негативні — в 1133 млн дол., тобто в 6,5 раз більше. За таких умов українські підприємства будуть неспроможні не тільки конкурувати з ними, а й навіть відновити і розвинути своє національне виробництво. Це досить суттєво з огляду на те, в яких умовах і на якому рівні розвитку перебуває економіка нашої держави.

Час вступу України до СОТ залежить від стану переговорного  процесу щодо цього. Слід зазначити, що процес вступу нашої держави до СОТ розпочався ще 17 грудня 1993 р., коли до Секретаріату ГАТТ було подано офіційну заявку Уряду України про приєднання до ГАТТ. Уже 28 червня 1994 р. Україна передала до ГАТТ Меморандум про зовнішньоторговельний режим та почала переговори в рамках спеціальної Робочої групи з питань вступу України до ГАТТ. Протягом зазначеного періоду завдяки активній позиції Уряду України щодо прискорення процесу приєднання до ГАТТ та враховуючи факт заснування на правовій базі ГАТТ Світової організації торгівлі процес приєднання нашої держави до ГАТТ було об’єднано з процесом вступу її до СОТ. Тоді ж Секретаріатом СОТ Україні було надано статус спостерігача у згаданій організації.

Координацію діяльності органів виконавчої влади України стосовно вирішення питання набуття нашою державою членства в СОТ було покладено на створену Міжвідомчу комісію з питань вступу України до Світової організації торгівлі. А в рамках СОТ було сформовано вищеназвану Робочу групу, яка на 2003 р. провела десять засідань. До цієї групи входять представники 43 країн. На останньому її засіданні розглянуто стан двосторонніх переговорів України з країнами — членами цієї групи, а також стан гармонізації українського законодавства з нормами та вимогами угод СОТ. А взагалі слід зазначити, що за існуючою в СОТ практикою для прийняття остаточного рішення щодо повноправного членства в ній якоїсь країни в середньому проводиться 6—8 засідань Робочої групи з питань вступу до СОТ. Іншими словами, Україна практично вичерпала «ліміт» засідань Робочої групи, але переговорний процес все ще триває.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 р. була створена Робоча група з опрацювання  питання вступу України до СОТ  та імплементація національного  законодавства до її вимог. Крім того, Верховна Рада України провела 20 березня 2002 р. парламентське слухання за порядком денним: «Про стан підготовки до вступу України до Світової організації торгівлі».

Нині зовнішньоекономічна  політика нашої держави повинна  бути спрямована на формування нового торговельного режиму з подальшою інтеграцією України до світового економічного простору через поступове та зважене збільшення рівня відкритості національної економіки. Тобто основні зусилля у цій сфері повинні бути зосереджені на вдосконаленні механізмів державного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків відповідно до вимог багатосторонньої торговельної системи СОТ, гармонізації законодавства України з принципами та нормами СОТ. Це потребує дієвих і скоординованих зусиль державних органів. Якщо, наприклад, вести мову про гармонізацію законодавства України з принципами та нормами СОТ, то досвід країн Центральної та Східної Європи свідчить, що кількість їхніх законів та нормативних актів, що потребували узгодження, становила від 800 до 1500.

Пропонується постійно здійснювати аналіз та визначати  шляхи підвищення конкурентоспроможності економіки України в умовах членства в СОТ через приведення національної системи стандартизації у повну  відповідність до міжнародних та європейських стандартів і норм, створення привабливого та безпечного інвестиційного середовища.

 

 

2. Форми передачі технологій в міжнародній торговельній практиці

 

В умовах посиленого впливу НТП на темпи, характер і напрями  розвитку процесу відтворення інтернаціоналізація  світогосподарського життя характеризується виникненням нових форм міжнародного поділу праці, прямо чи опосередковано пов’язаних з наукою, науково-технічними знаннями та технологією.

 Технологія – це  наукові знання, які використовуються  у виробництві. Це комплекс наукових та технічних знань щодо прийомів і методів виробництва, його організації та управління. Це наукові методи досягнення практичних цілей.

 Поняття «технологія»  об’єднує три групи технологій:

 • технологія продуктів;

 • технологія процесів;

 • технологія управління.

 Стрімке зростання  науково-технічного обміну на  сучасному етапі розвитку дає  підстави деяким науковцям говорити  про становлення в останній  чверті ХХ ст. нового єдиного  ринку – технологічного, який  функціонує поряд із традиційними (товарів, капіталу, робочої сили).

 Поняття «передача  технологій» (трансфер технологій) може розглядатися в широкому  та вузькому розумінні.

 У вузькому розумінні  міжнародний трансфер технологій  – це міждержавне переміщення  на комерційних засадах або  безповоротній основі конструкторських рішень, систематизованих знань та виробничого досвіду для виробництва товарів, використання процесу чи надання послуг, які включають управлінську діяльність і маркетинг, тобто передача технології в «чистому» вигляді.

 У широкому розумінні – це передача поряд з технологією в «чистому вигляді», технологій матеріалізованих. У міжнародній економіці матеріальними носіями технології можуть виступати:

 а) товари – у  випадку міжнародної торгівлі  високотехнологічними товарами;

 б) капітал –  у випадках міжнародної торгівлі високотехнологічними капіталоємними товарами, наприклад, машинами та обладнанням, що створені на основі нових технічних рішень, а також поставка комплектних підприємств, які реалізують нові технологічні процеси, системи організації виробництва;

 в) праця – у  випадку міграції висококваліфікованих  науково-технічних кадрів.

 Процес міжнародної  передачі технології включає  такі етапи:

1) відбір і придбання  технології;

2) адаптація та освоєння  придбаної технології.

 Причини міжнародної передачі технології:

1) нерівномірність економічного  розвитку окремих держав і  неоднаковий рівень розвитку  науки та техніки в різних  країнах, зосередження окремих  їх видів у різних країнах,  що зумовлює виробництво ними  певних товарів на більш ефективному рівні, ніж в інших країнах. У таких умовах країни, що не мають можливості витрачати великі кошти на наукові дослідження, купують іноземні науково-технічні знання і використовують їх у своїй промисловості. Приклад – Японія. Її доля в світовому імпорті ліцензій складає 16 %;

2) для країн, що  розвиваються, придбання іноземної  технології є важливим засобом  подолання технічного відставання  і створення власної промисловості;

3) монополізація НТП  великими фірмами. Часто тільки  їм під силу здійснення довгострокових дорогих науково-дослідних робіт;

4) загострення конкурентної  боротьби на світовому ринку.  Крупні ТНК розглядають експорт  нових досягнень науки та техніки  як один із засобів створення  своїх філій за кордоном чи  встановлення контролю над фірмами  інших країн;

5) розвиток місцевих  можливостей щодо вдосконалення  технології з урахуванням потреб  національної економіки.

 До міжнародного  технологічного обміну залучені:

 а) наука – теоретичні  закономірності пізнання природи;

 б) техніка –  досвід перетворення природи;

 в) виробництво  – створення матеріальних благ;

 г) управління –  дії щодо вирішення виробничих  та інших завдань. 

 Канали передачі  технології:

 а) внутрішньофірмовий  – закордонним філіям ТНК (2/3 світової торгівлі ліцензіями);

 б) міжфірмовий  – за ліцензійними, коопераційними, управлінськими та іншими довгостроковими угодами з іноземними фірмами;

 в) зовнішньоторговельний  – разом з експортними поставками  машин, обладнання та іншої  промислової продукції.

 За характером угоди  міжнародна передача технології може здійснюватись на комерційних та некомерційних засадах. Якщо покупець оплачує науково-технічні знання, які передав йому продавець, то таку передачу визначають як комерційну. Якщо грошових зобов’язань не виникає, то передача технології носить некомерційний характер.

 До некомерційних  форм передачі технології належать:

 • науково-технічні  публікації;

 • обмін результатами  досліджень через особисті контакти  та візити на науково-дослідні  та промислові підприємства;

 • взаємне ознайомлення  з виробничо-технічними досягненнями і досвідом.

 До комерційних  форм передачі технології належать:

• ліцензійні угоди. Їх сутність зводиться до того, що ліцензіар (власник технології) дозволяє і фактично сприяє ліцензіату (особі чи організації, яка купує технологію чи відповідні права) у використанні запатентованого винаходу чи технології у вигляді ноу-хау. Ліцензіар, як правило, одержує винагороду за використання технології чи надані послуги. Оплата ліцензійних угод може мати вигляд:

 • роялті – періодичних  процентних відрахувань від собівартості ліцензованої продукції (тобто проценту від реалізації продукції, яка виготовлена за ліцензією). Розмір роялті – 2 – 10 %, частіше – 3 – 5 %;

 • паушальних платежів  – виплати ліцензіару твердої  фіксованої суми за 2 – 3 рази.

 Розрізняють:

 • патентні класичні  ліцензії, коли купуються права  на запатентований винахід;

 • ноу-хау ліцензії, які передбачають передачу не  тільки запатентованої технології, але й виробничого досвіду  (їх частка – 70 – 80 % на світовому  ринку ліцензій).

 Надання ліцензій здійснюється на основі укладання ліцензійної угоди. При цьому ліцензіата цікавлять такі моменти:

 а) передача права  власності за відповідними технологіями, такі розглядаються в ліцензії  як об’єкт купівлі-продажу;

 б) максимальна  готовність предмета ліцензії для комерційного (в тому числі виробничого) використання, технічна достатність;

 в) мінімізація  комерційних і технічних ризиків,  а також витрат коштів і  часу в зв’язку з освоєнням  ліцензії.

 Розрізняють три  основні види ліцензійних угод:

 • угода виняткової ліцензії;

 • угода простої  ліцензії;

 • угода повної  ліцензії.

 Угода виняткової  ліцензії надає ліцензіату ексклюзивні  права на використання винаходу  чи секрету виробництва у межах,  обумовлених в угоді. Ліцензіар  вже не може надавати аналогічні до умов ліцензії права іншим фірмам. Це не обмежує права ліцензіара на самостійне використання предмету даної ліцензії, а також на видачу ліцензії іншим особам першої угоди. Найчастіше обмеження стосуються території, в межах якої ліцензіат може використовувати свої виняткові права. Виняткова ліцензія – найбільш поширена форма ліцензійних угод у світовій практиці, яка характерна для несерійних товарів.