Сутність підприємництва та його організаційно-економічні форми

Досягнутий  до 1997 р. рівень розвитку недержавного приватного підприємництва можна оцінити  як недостатній по наступним розуміннях:

складає 10—15 %, тоді як у розвинутих від 50 до 80 %; —  по обсягу діяльності (виробництво  товарів і послуг) малий бізнес України настільки малий, що не може ні задовольнити суспільні потреби, ні відігравати роль повноцінного ринкового фактора, тобто впливати на досягнення ринкового балансу і скласти конкуренцію великим монопольним державним підприємствам (по кількості МП, що приходяться на 10 тис. чол. населення, Україна в кілька разів відстає від країн Балтії і Росії, у 10 від Румунії і Словенії, у 50 разів— від Польщі, Угорщини, Чехії);

— частка працюючих  у малому бізнесі України складає  близько 8 % від чисельності всіх працюючих, тоді як у країнах з  ринкової экономикой-ні менш 50 %;

— внесок малого бізнесу України в створення ВНП складає 10—15 % у порівнянні з 60—80 % у розвитих країнах.

Що стосується внутрішнього механізму життєдіяльності, те малий бізнес не досяг порога «критичної маси», при якому починає  діяти ефект саморегулювання  і самовідтворення.

Розглянемо  причини сформованої ситуації. У пресі, у колі фахівців, що вивчають малий бізнес, у середовищі підприємців фігурує перелік, у который входить біля двох десятків причин, що перешкоджають розвитку малого бізнесу в Україні. Серед них — недосконалі закони і часто змінюються правила; надмірні податки; вузькість джерел фінансування; нерівні можливості в конкуруванні з великим номенклатурним бізнесом; усеосяжна корупція і рекет; відсутність підтримки чи ж перешкоджання з боку держави (його органів); нерозвиненість інфраструктури (банки, зв'язок, інформація і т.п.); професійна непідготовленість самих підприємців і т.д. Із загальних проблем, з якими зіштовхуються бізнесмени всіх регіонів України в своїй повсякденній діяльності, виділимо наступні.

Труднощі  з реєстрацією відкриття власної справи займають у списках проблем останнє місце. Це аж ніяк не означає, що проблеми немає чи що вона незначна. Звичайно, за 5 років масового розвитку малого бізнесу в Україні гострота її помітно зменшилася. Багато бажаючих почати бізнес уже мають необхідну інформацію про процедуру реєстрації, можуть одержати в органах реєстрації, у консультантів-індивідуалів чи в спеціалізованих фірмах зразки документів і необхідні поради. Проте, по витратах часу, коштів, нервових зусиль діюча в Україні процедура реєстрації підприємства усе ще залишається громіздкою і зайво ускладненою, особливо в порівнянні з тією, що діє в розвинутих країнах.

Опитування  початківців і вже діючих підприємців  показало, що 75 % їх не перше місце  серед інших проблем ставлять дефіцит фінансів. Власних капіталів більшість не має, банківські кредити даються на 2—3 місяці і з високою процентною ставкою, а інших масово доступних джерел фінансової підтримки малого бізнесу в Україні немає. Приватні благодійні фонди відсутні, союзи й асоціації підприємців не мають у своєму розпорядженні засоби для кредитування малого бізнесу. Відомі лише чотири потенційно доступних джерела виділення фінансів: Український фонд підтримки підприємництва; Державний інноваційний фонд; засоби, які виділяються місцевими органами влади безробітним для організації свого бізнесу; засоби місцевих органів влади, що утворяться з відрахувань від вартості приватизованих об'єктів. Обидва центральні фонди дислокуються в Києві, але мають регіональні відділення в обласних містах (фонд підтримки в 9, а інноваційний у 19 областях). Перший фонд щорічно одержує з державного бюджету встановлену суму для кредитування дрібних приватних підприємців; засоби другого фонду утворяться з фіксованого відсотка відрахувань, вироблених усіма підприємствами від обсягу реалізації продукції (робіт, послуг). Ці фонди виділяють кредити підприємцям як для початку своєї справи, так і під поточне виробництво, на конкурсних принципах, шляхом оцінки їхніх бізнес-планів. Однак надходять засоби у фонди в недостатньому обсязі і нерегулярно. Інноваційний фонд надає кредитну підтримку тільки проектам, що реалізують нові технології, але його можливості також невеликі щодо потреб малих підприємств.

У 1993 р. почало діяти  положення про виділення позичок  безробітним для того, щоб вони могли почати свою справу, але, по-перше, виділювана сума недостатня для цього, а по-друге, одержати її дуже важко через складну процедуру оформлення.

Останнє з чотирьох названих джерел кредитування-засобу місцевої влади, утворене за рахунок відрахувань від вартості приватизованих об'єктів, — також практично не діє, оскільки не відпрацьований механізм виділення засобів підприємцям.

Що стосується одержання кредитів у комерційних  банках, то в якості їхніх клієнтів можуть виступати лише торгові і посередницькі організації, але не виробничі, а тим більше не дрібні, тому що в них немає ні великого статутного капіталу, ні дорогих основних фондів і майна, ні значного особистого майна, що можуть служити заставою під кредити. В останні роки розширюють масштаби діяльності в Україні закордонні і міжнародні фінансові фонди і програми, але вони охоплюють локальні зони і тому не роблять істотного впливу на підтримку малих підприємств.

Далі в порядку  убування труднощів назвемо проблеми доступу до приміщень і устаткування (55 % опитаних), дефіциту інформації (50 %) і недостатку кваліфікованого персоналу (46 %). Цей набір проблем типовий для всієї України.

Проблема приміщення для малого бізнесу знаходиться  в одному ряді з проблемою фінансування. Рівень їхньої складності варіюється в залежності від ситуації на місцях. Так, ситуація в Києві відрізняється парадоксальністю: з одного боку, тут вище, ніж в інших містах, рівень пропозиції кредитів і приміщень, а з іншого боку - набагато вище і ціновий фактор (розмір прямих і непрямих виплат). Перше зрозуміло саме собою (фактор концентрації діяльності в столиці), а друге пояснюється тим, що рівень цін на ринку кредитів і приміщень визначається попитом не всієї маси потенційних клієнтів, а верхівки самих платоспроможних з них. У попиті на приміщення ціна встановлюється в розрахунку на таких клієнтів, як посольства, іноземні торговельні палати і представництва, спільні з іноземними партнерами підприємства, магазини і філії транснаціональних фірм, представництва закордонних і міжнародних фондів і програм, банки, холдингові, інвестиційні, страхові компанії, рекламні і туристичні агентства і т.п.

Діючі бізнесмени відзначають також проблеми з реалізацією продукції і з доступом до сировини і матеріалів. Останнє не має потребу в поясненні, оскільки в Україні ще не створений механізм вільної ринкової реалізації сировини і як і раніше здійснюється його розподіл між державними підприємствами, частка яких по галузях коливається від 60 до 90 %. Великі біржі з дрібним бізнесом не працюють, а дрібнооптова торгівля вирішує питання постачання підприємців через неформальні канали. Частково цим пояснюється такий феномен нинішньої України, як розрахунки між недержавними підприємствами переважно у виді готівки.

Проблема реалізації продукції має два аспекти — внутрішній і зовнішній. Реалізувати продукцію на внутрішньому ринку України важко не тому, що вона не потрібна: попит є, але в споживачів немає грошей для розрахунків. У багатоланковому ланцюжку підприємств, що поставляють один одному продукцію, ні в кого немає грошей для оплати. Ця ситуація триває вже не один рік і відома як «криза взаємних платежів».

Бізнесмени  називають ще дві проблеми, що, на їхню думку, мають сугубо місцеве  походження, але, як показали обстеження по областях, досить типові для України. Це відносини з податковою адміністрацією (63 % відповідей) і з банками (54 %). Мова йде про непорозуміння між клієнтами, з одного боку, і банками і податковою адміністрацією — з іншого. Бізнесмени відзначають некомпетентність службовців податкової адміністрації і банків, що породжує необґрунтовані претензії, а також неправильне розуміння працівниками того, який повинен бути характер взаємин із клієнтами, через що до клієнта відносяться як до дратівної перешкоди або ж з готовим упередженням як до суб'єкта із заздалегідь передбачуваною презумпцією винності.

Багато підприємців  серед проблем, що утрудняють розвиток справи, виділяють недостатню власну підготовленість до бізнесу. Це і зрозуміло: адже сфера підготовки до підприємництва знаходиться в Україні в зародковому стані. Бізнесмени скаржаться на труднощі одержання інформації (довідок, консультацій), Відсутність літератури по бізнесу стосовно до наших реальних умов.

Немаловажним  фактором розвитку малого бізнесу є  участь державних органів у створенні сприятливих умов для нього. У даному напрямку держава зробила слідуючі кроки. Наприкінці 1991 р. був заснований Державний комітет зі сприяння малим підприємствам і підприємництву (скасований у 1994 р.). Тоді ж утворений Національний фонд підтримки підприємництва і розвитку конкуренції. У 1993 р. засновується Державний інноваційний фонд і приймається довгострокова програма державної підтримки підприємництва. Яка ефективність мір для розвитку малого бізнесу? Нульова чи мізерно мала, — так випливає з опитувань підприємців і оцінок експертів. У складі місцевих органів влади (обласних, міських, районів міста) існують департаменти, покликані здійснювати державну політику підтримки підприємництва, але через нечисленність персоналу (1—-4 чіл.), відсутності устаткування і фінансових засобів вони займаються тільки підготовкою довідок і допомагають починаючим підприємцям у процедурі реєстрації. У цілому ж відношення місцевої влади до приватного підприємництва усе ще залишається індиферентним, чи приховано негативним. Реальна допомога малому бізнесу на місцях — явище настільки рідке, що про початок позитивних змін у стереотипах поводження маси чиновників говорити не приходиться. Спеціальних консультаційних пунктів, що могли б внести вагомий вклад у справу підтримки підприємців, при місцевих органах державної влади поки немає.

Програма державної  підтримки підприємництва за останні  роки, по оцінці підприємців, не вийшла за межі папера, на якій вона зафіксована. Для багатомільйонної країни мізерно  малі кошти, виділені на реалізацію програми,—250 млрд. крб. на 1993 р., чи 0,02 % ВНП. Але основна причина бездіяльності програми, на нашу думку, полягає у відсутності механізму її реалізації, людей і структур, її виконуючих.

В економічно розвитих країнах велика увага приділяється сфері бізнес-послуг. В інфраструктуру бізнесу прийнято включати сервісні служби для починаючих і діючих підприємців (довідково-інформаційні, консалтингові, навчальні фірми), асоціації і союзи, що допомагають малому бізнесу. В Україні дотепер не створена мережа довідково-інформаційних і консалтингових служб для малих підприємств, хоча процес йде наростаючими темпами. До початку трансформації Україна не мала самостійно діючих сервісних служб. Усі знову створені чи перетворені організації, що намагаються працювати в нинішніх умовах, надають платні послуги, а тому потенційно доступні малому числу бізнесменів і в принципі орієнтовані на солідних клієнтів в особі комерційних структур (банки, біржі, інвестиційні і холдингові компанії, торгові фірми, рекламні агентства, спільні підприємства з іноземним капіталом, філії закордонних фірм і т.п.).

Але можна зробити  висновок про те, що при загальній  несприятливій обстановці для малого бізнесу рівень розвитку даного сектора  економіки значно варіюється по областях.

       Існує не найбільша різниця в показниках розвитку малого бізнесу між областями України. Цей факт дозволяє зробити висновок про те, що при тих самих законах, правилах оподатковування й інших факторів, віднесених нами до групи базисних, котрі діють на всій території країни, різниця в рівні розвитку малого бізнесу в окремих областях може досягати двох-, триразової амплітуди. І цю різницю варто віднести на рахунок дії інших факторів — доповнюючих і внутрішніх.

Друге розходження, внутрішньообласної властивості, існує між обласними центрами й іншими населеними пунктами даної області. Це розходження ще більш контрастне, ніж перше, особливо в областях-аутсайдерах. У більшості районних і більш дрібних населених пунктів початківець і діючий бізнесмен позбавлений якого-небудь сервісу: немає ні довідково-інформаційних, ні юридичних, ні аудиторських, ні консалтингових, ні навчальних служб. Через слабку комунікаційну оснащеність (телефон, факс, електронна пошта, комп'ютерні мережі) і транспортних труднощів периферійні підприємці знаходяться в інформаційному вакуумі.

Зі сказаного  випливає, що зусилля по створенню  середовища для розвитку малого бізнесу  в Україні бажано направляти диференційовано, із пріоритетами для менш забезпечених міст і регіонів. Ті міста і регіони, де вже утворилося підприємницьке середовище, мають кращі умови для підприємництва і мають у своєму розпорядженні потенціал (критичну масу) для саморозвитку. Якщо надалі більш активно допомагати саме цим містам і регіонам, то ще більше збільшиться розрив між лідерами й аутсайдерами. Можлива, щоправда, і альтернативна стратегія, коли підтримують уже просунуті регіони, а через них розширюється зона охоплення.

Фахівці з перехідної економіки виділяють чотири фази становлення сектора малого і  середнього бізнесу: зародження; бурхливий ріст; насичення; саморегуляція з відповідними структурними перетвореннями. Такі країни, як Польща Чехія, Угорщина, досягли четвертої фази; Словаччина, Словенія, країни Балтії наближаються до третьої фази; Румунія, Болгарія, Албанія, Росія знаходяться на різних ділянках другої фази. За усередненими оцінками, перша фаза займає 1 рік, друга — 2—3 роки, третя — менше року. Звідси випливає, що якби процеси перетворень в Україні йшли оптимальним чином, то вже наприкінці 1999 року сектор малого бізнесу повинен був би досягти 3-ї фази насичення. У цій фазі, відповідно до масштабів України, чисельності населення, кількісті зайнятих у суспільному господарстві, повинне бути приблизно 2.5 млн. МП, на яких було б зайнято 10 млн. чоловік. Зараз 700 000 суб'єктів, що хазяюють, яких можна зарахувати в сектор малого бізнесу, зайнято ж у цьому секторі 2 млн. чоловік.

Таким чином, і  по кількості МП і по чисельності  зайнятих у них ми в 4-5 разів відстаємо  від орієнтирів фази насичення. Варто  підкреслити масштабність задачі, що стоїть перед Україною: у малий бізнес повинні в найближчі роки прийти, щонайменше 6-7 млн. чоловік, а загальне число власників-підприємців досягти 2-3 млн.

Але як уже говорилося, головна причина скорочення числа  малих підприємств - низький рівень фінансової забезпеченості більшості малих підприємств унаслідок труднощів з первісним нагромадженням капіталу, неможливість одержання кредитів на прийнятних умовах, неефективність податкової системи. Негативний вплив на розвиток малого бізнесу в сфері матеріального виробництва роблять нерозвиненість виробничої інфраструктури, недостача спеціалізованого устаткування, слабість інформаційної бази.

Ще один дуже важливий фактор негативного впливу на малий  бізнес - глибокий спад виробництва.

Усе це приводить до того, що тільки частина зареєстрованих підприємств малого бізнесу знаходяться в стані, здатному приступити до реального виробництва продукції.

Висновок

До числа  найбільш характерних для сучасних підприємств проблем, що перешкоджають  їхньому ефективному функціонуванню в умовах ринку, варто віднести: неефективність системи керування; низький рівень відповідальності керівників підприємств перед засновниками, за наслідки прийнятих рішень, збереження і ефективне використання майна підприємства; невеликі розміри статутного капіталу акціонерних товариств; відсутність ефективного механізму виконання судових рішень; незабезпеченість єдності підприємства як майнового комплексу, що знижує його інвестиційну привабливість; високі витрати на утримання об'єктів соціально-культурного призначення і житлово-комунального господарства; відсутність достовірної інформації про фінансово-економічний стан підприємства для власників, акціонерів, керівників підприємства та ін.