Сутнісна характеристика предмета політична економія і еволюція її розвитку

     Антуан де Монкретьєн (1575—1621) може вважатися одним з найталановитіших економістів — представників меркантилізму. Саме він вперше вжив термін «політична економія», подарувавши тим самим назву новій науці. У цілому ідея меркантилізму зводиться: в економічній політиці — до масового нагромадження дорогоцінних металів у країні і державній скарбниці; у теорії — до пошуків економічних закономірностей у сфері обміну (торгівлі, грошовому обігу).

     Величезний внесок у розвиток поглядів меркантилістів зробили Томас Ман (1571—1641), Дейвід Юм (1711—1776) — видатний філософ XVIII ст., Уільям Петті (1623—1687) — фундатор трудової теорії вартості. Головною заслугою меркантилістів було те, що вони здійснили першу спробу осмислення загальноекономічних завдань на рівні всієї національної економіки. Вона не вдалася, але послужила відправною точкою для наступної хвилі економістів-фізіократів.

Фізіократи (від грец. physis — природа і kratos — влада) порівняно з меркантилістами зробили величезний крок вперед у розвитку економічної науки. Вони перенесли проблему походження багатства (додаткового продукту та його вартості) зі сфери обігу в сферу виробництва. Обґрунтування такої зміни об’єкта економічного дослідження стало прогресивною економічною концепцією того часу. Франсуа Кене (1694—1774) — «батько» фізіократів — виходив з принципу еквівалентності обміну. Оскільки обмінюватися можуть тільк и рівновеликі вартості, тому він писав, що обмін або торгівля не породжують багатств і здійснення обміну нічого, виходить, повністю ще не пояснює. Якщо це так, то джерело багатства треба шукати поза сферою обігу, тобто у виробництві. Дане міркування настільки ж геніальне, як і просте, призвело Кене ще до одного відкриття, достатньо важливого для того часу. Якщо наведене міркування вірно, а це так, на думку вченого, то товари на ринок надходять із заздалегідь заданою ціною. Отже, гроші виконують тільки функцію засобу обігу, і їх нагромадження не є дійсним багатством. Більше того, вилучені з обігу через нагромадження, вони перестають виконувати свою корисну суспільну функцію.

І хоча фізіократи вбачали єдиною сферою виробництва, де створюється національне багатство, сільське господарство, а єдиною формою додаткового продукту — земельну ренту, їхній внесок у розвиток політичної економії можна вважати істотним.

За всіх часів розвитку політекономії  як науки нерозв’язною здавалась проблема, пов’язана з характеристикою суспільного відтворення. На рівні індивідуального виробника все виявлялось досить простим: йому необхідно було купити засоби виробництва, робочу силу, організувати виробництво, а готову продукцію реалізувати. Ці питання економічна наука швидко і вичерпно пояснила. Проте щоб відтворний процес здійснювався у масштабах усього суспільства, щоб усі виробники придбали основні засоби виробництва та реалізували виготовлений продукт, а всі споживачі водночас мали такий дохід, щоб купити цю продукцію, дане завдання вважалося таким, що не має вирішення. За всю історію розвитку економічної науки це питання, хоча й порушувалося багатьма економістами, вперше пояснювалося Ф. Кене в його відомих «Економічних таблицях», в яких була продемонстрована принципова схема можливостей суспільного відтворення.

Поряд із Ф. Кене істотний внесок у  розвиток вчення фізіократів внесли Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781), Дюпон де Немур (1739—1817) — засновник і нині існуючої однієї з могутніх американських корпорацій.

Меркантилісти і фізіократи підготували подальший розквіт економічної думки, коли вона по суті не тільки сформувалася як єдина, цілісна наука, а й знайшла відповіді практично на більшість питань, поставлених швидко прогресуючим капіталізмом. Настала епоха класичної політичної економії.

 Класична політична економія

       Піонером класичної політичної економії можна вважати англійського економіста Уільяма Петті, який уперше у 1662 р. вивів сентенцію, що джерелом будь-якого багатства є праця. Отже, економічна думка наново відкриває забуту ідею Арістотеля. З іншого боку, У. Петті розрізняє дві сторони ціни: одна, що постійно змінюється залежно від ринкової кон’юнктури, — ринкова ціна; інша, природна, що не змінюється вже після виробництва, — вартість товару. У. Петті науково послідовний, тож у своїх дослідженнях він виходить тільки з того положення, що праця є «утриманням» вартості.

     Великий внесок У. Петті зробив у теорію грошей. Вчений визначив їх як товар, що має трудове походження, тому й виступає загальним еквівалентом. Отже, вартість самих грошей залежить від кількості праці, витраченої на їх виробництво. Вперше в економічній науці У. Петті порушив питання про кількість грошей, необхідних в обігу.

Особливе місце в  розвитку економічної науки належить Адамові Сміту (1723—1790) — класику політичної економії. Його чільне місце в економічній науці визначається тим, що він уперше виклав економічну теорію як цілісну науку, у взаємозв’язку всіх її головних елементів.

      Розробляючи економічну теорію в цілому і спираючись на трудову теорію вартості, А. Сміт відкриває дві сторони товару — вартість і споживчу вартість (корисність) і наводить відмінності між ними. Важливим кроком у розвитку теорії вартості було розмежування ним простої і складної праці, а, отже, визначення підґрунтя для зіставлення різноманітних форм праці. А. Сміт високо оцінив значення поділу праці і спеціалізації як чинників розвитку продуктивних сил. На цій основі він розробив теорію порівняльних переваг і дійшов у результаті до геніального висновку в теорії обміну. За Смітом, обмін і еквівалентний, і взаємовигідний. Отже, можуть обмінюватися не тільки еквіваленти за вартістю, але й однакові, суб’єктивно оцінені корисності.

     Одне з найістотніших відкриттів А. Сміта полягає у визначенні ним вартості робочої сили і відмінностей її від вартості, яку ця робоча сила створює. А. Сміт дуже наблизився до розгадки таємниці виробництва додаткового продукту і додаткової вартості, оскільки сформулював висновок, що створювана робочою силою вартість більша, ніж вартість самої робочої сили. Отже, товари обмінюються вже не просто пропорційно витратам праці, а пропорційно витратам виробництва.

     Славу одного з кращих економістів усіх часів А. Сміту принесла загальна теорія ринку, особливо щодо механізму його функціонування. Він переконливо обґрунтував, що кожний господарюючий суб’єкт, переслідуючи свою особисту мету, досягає тим самим і суспільних цілей. Його ідея «невидимої руки ринку» є не що інше, як пояснення механізму саморегулювання ринкової системи. Дія «невидимої руки» ринкових стимулів спрямовує діяльність людей таким чином, щоб вони приносили користь усім. Це є, на думку багатьох економістів, найбільш вагомим внеском А. Сміта в економічну науку, оскільки вона по суті означає, що ніхто не зможе досягти добробуту, не зможе створити багатства, якщо попередньо не задовольнить якоїсь суспільної потреби. А. Сміт тут чітко та ясно сформулював капіталістичну ідеологію.

    Подальшого розвитку класична політекономія набула у працях англійського економіста Давіда Рікардо (1772—1823). Він «очистив» економічну науку від багатьох помилок попередників і звільнив трудову теорію вартості від внутрішніх суперечностей. Економічна теорія предстає у Д. Рікардо у вигляді послідовної, логічної концепції, якій властива насамперед об’єктивність. Вчений вперше охарактеризував поняття суспільно необхідних витрат праці на відміну від індивідуальних і обґрунтував, що вартість визначається саме ними. Таким чином, він майже підійшов до відкриття закону вартості. Істотним внеском Д. Рікардо в економічну науку було і пояснення процесів перенесення вартості засобів виробництва на готовий продукт. Він показав, що в процесі ство-рення вартості бере участь жива праця, проте до складу вартості готового продукту входить ще й перенесена вартість засобів виробництва. Крім того, Д. Рікардо вирішив багато конкретних економічних проблем: від розрахунків економічної ефективності міжнародної торгівлі і теорії порівняльних переваг до визначення «мінімального рівня заробітної плати» та прожиткового мінімуму. Заслуга Д. Рікардо полягає ще й у тому, що він виклав політичну економію в суворій логічній послідовності, надавши їй системного вигляду на тому рівні розвитку, на якому вона тоді перебувала.

   Марксизм при з’ясуванні предмета політичної економії наголошує на виробничих відносинах між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

    При зіставленні двох підходів до визначення предмета політекономії очевидними є розбіжності між ними. Зокрема, економікс акцентує увагу на дії людей у різних сферах суспільного відтворення, а політекономія (марксистська) — на тому, що люди в процесі праці (що передбачає їх дію) вступають між собою у певні відносини.

Зв’язки і залежності, характ ерні для системи виробничих відносин, виражаються економічними законами. Тобто, політична економія — це наука про найзагальніші економічні закони, що управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ і послуг. На відповідному щаблі розвитку людського суспільства ці закони політекономічна наука розглядає як об’єктивні, тобто такі, що не залежать від волі і свідомості людей. Економікс так само не заперечує, що предметом його вивчення є економічні закони (які ще називаються принципами), але він не розглядає їх як об’єктивні, а трактує як вірогідні.

   Значна розбіжність існує між політекономією та економікс при характеристиці згаданих законів. Так, політекономія досліджує закон вартості, закон цін, закон обігу грошей, закон концентрації виробництва, закон підвищення продуктивності праці, закон економії часу і багато інших. Економікс оперує такими законами, як закон (принцип) спадної віддачі, обмеженості ресурсів, граничної корисності тощо.

Економічні закони виражають внутрішні, суттєві, постійні причинно-наслідкові (детерміновані) зв’язки між економічними явищами і процесами. Вони, як і закони природи, мають об’єктивний характер. Одночасно економічні закони істотно відрізняються від законів природи, оскільки виникають і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей, а також, на відміну від перших, діють не вічно.

Класифікуючи економічні закони, виокремлюють такі типи:

• загальні, тобто закони, властиві всім економічним системам (закон підвищення суспільної продуктивності праці, закон економії часу та ін.);
• специфічні — це ті закони, що функціонують у межах однієї економічної системи (основний економічний закон);
• стадіальні, що діють лише на одній зі стадій розвитку економічної системи, наприклад закон породження монополій концентрацією (централізацією) виробництва.

Механізм дії економічних законів  зумовлений їх об’єктивним характером. Механізм використання включає насамперед пізнання законів людьми та врахування їх вимог при розробці економічної  політики.

Оскільки економічні закони виражають взаємодії економічних відносин і продуктивних сил, тож предмету політичної економії можна дати розширене трактування. Це — наука про економічну структуру суспільства. Схематично економічну структуру можна уявити такою:

Економічні категорії — це теоретичні поняття, абстракції, що відображають реально існуючі економічні відносини (потреби, інтереси, ціни, прибуток, власність і т. ін.). Кожний закон нібито «групує» навколо себе визначену кількість економічних категорій.

Політична економія як наука має  фундаментальний характер. Проте  вона обмежена щодо свого предмета. Іншими проблемами економічного порядку  займаються такі напрями в економічній  науці, як мікро- і макроекономіка.

Мікроекономіка розглядає економічну систему на мікрорівні, досліджує діяльність окремих економічних суб’єктів, характеризує їх поведінку і пояснює, ким, як і чому економічні рішення приймаються на цьому рівні, наприклад, що, скільки і коли купити або продати і т. п.

Макроекономіка досліджує економіку як єдине ціле, у системі, комплексі всіх її проблем на рівні народного господарства. Макроекономіка вивчає великомасштабні економічні процеси (походження і природу прибутків населення, багатства нації в цілому, продуктивність суспільної праці і чинники, що її визначають, динаміку процента, безробіття та його природу і т. ін.) і шукає шляхи розв’язання загальноекономіч-них проблем (як створити нові робочі місця, як захистити економіку від інфляції, як підвищити загальний рівень життя населення країни, як забезпечити макроекономічне зростання тощо).

Мікро- і макроекономіка як складові економічної теорії перебувають  у нерозривній єдності, у взаємозв’язку. Одночасно поділ економічної  науки на мікро- і макроекономіку певною мірою є умовним. Це тим більше природно, якщо зважати на те, що обидві ці значні частини економічної теорії досліджують свої проблеми на основі пізнання законів і категорій, які є предметом політичної економії.

Позитивна політична економія намагається формулювати наукове уявлення на основі відкритих економічних законів і категорій, базуючись на об’єктивності; тому вона вільна від суб’єктивних оцінних суджень. Нормативна політична економія виражає оцінне судження певної групи людей щодо економічних законів та економічних категорій, їх практичного використання. Оцінні судження або нормативні твердження виникають на рівні обґрунтування економічної політики. 

 Методи і функції політичної економії

     Політична економія, як і будь-яка інша наука, має справу з фактами реальної дійсності. Вони служать тим первинним матеріалом, що підлягає науковому дослідженню. Вони також є об’єктивним критерієм, що підтверджує або спростовує результати наукових висновків.

     Проте дані самі по собі нічого не пояснюють. Завдання наукового дослідження полягає не в тому, щоб реєструвати і колекціонувати цифри, події, а в тому, щоб за видимістю явищ розкрити їх сутність, зрозуміти внутрішній зв’язок між ними, пізнати закони їх виникнення і розвитку. Лише на цій основі можуть бути зроблені правильні практичні висновки, і людина матиме можливість не тільки спостерігати життя, але й перетворювати його у своїх інтересах. У сфері суспільного життя, як і в природі, сутність і явище не збігаються.

     Проникнення в сутність досліджуваних явищ можливо ли-ше на базі застосування правильного методу дослідження. Метод (спосіб дослідження, пізнання) у політекономії — це засіб наукового пізнання економічних явищ і процесів, уявне їх відтворення і розкриття взаємозв’язку і взаємозалежності, а також виявлення рушійних сил їх розвитку.

Загальним засобом пізнання економічної дійсності є діалектичний метод (Гегель і Фейєрбах). Даний  метод припускає розгляд явищ і процесів економічної системи  не ізольовано, а у взаємозв’язку, і не в статиці, а в динаміці. При цьому джерелом розвитку виступають внутрішні суперечності.

Як у природі, так  і в суспільстві досліджуваний  об’єкт має сукупність ознак, властивостей, рис. Щоб правильно зрозуміти  даний предмет, необхідно насамперед розкласти його на найпростіші складові елементи, піддати кожний з них детальному вивченню, виявити роль і значення в системі єдиного цілого.

    Розкладання досліджуваного на окремі елементи і вивчення кожного з цих елементів як необхідної частини цілого називається аналізом. Проте процес дослідження не обмежується тільки ним. Після того як усвідомлена природа кожного з елементів, з’ясовані їх роль і значення в межах даного цілого, потрібно знову поєднати ці елементи в єдине ціле відповідно до їх ролі і призначення. Об’єднання проаналізованих елементів в єдине, внутрішньо пов’язане ціле називається синтезом. Аналіз і синтез становлять нерозривні сторони єдиного процесу пізнання об’єктивної дійсності. Вони доповнюють один одного і лише поєднані можуть призвести до плідних результатів.