Іспанія РПС

Рибальством практично займалися повсюди, де були во­дойми.

Починаючи з XI ст. сільське господарство країн Західної Європи вступає в нову стадію свого розвитку. Основною ви­робничою одиницею залишалися дрібні селянські господарства, хоч і феодальні вотчини відігравали певну роль в економічно­му житті. Важливим чинником, що сприяв розвитку сільсько­господарського виробництва у XI — XIII ст., було збільшення чисельності населення, зростання ролі міст, які потребували продуктів і сировини.

Удосконалюються сільськогосподарські знаряддя. На зміну ралу прийшов плуг. Він знаходив широке застосування в пе­ріод масового освоєння цілини і лісів. Впровадження плуга з відвалом відбувалось поступово: у Франції - в XIII ст., в Англії - в XIV - XV ст.

Орали спочатку волами (Іспанія, Італія, Франція, Балкани), а також мулами, буйволами. Вдосконалення борони значно підвищило врожайність сільськогосподарських культур. Але більшість знарядь майже не зазнала суттєвих змін.

У період розвитку феодалізму застосовувалися різні методи відновлення родючості ґрунту. В умовах помірної зони основ­ними були дво- і трипільні сівозміни. Спочатку трипілля зап­роваджувалося повільно. Прискорився ж цей процес із застосу­ванням плуга з відвалом: у XII ст. повсюдно у Фландрії і Франції, в XIII - XIV ст.- в Англії. До XV ст. трипільна система пошири­лася в більшості районів Англії, Нідерландів, Німеччини, Франції, Чехії, Словаччини, Польщі, Південної Швеції. Через несприят­ливі природно-кліматичні умови трипілля не знайшло широко­го застосування в Скандінавії, Італії, Іспанії.

Наприкінці XIII ст. виникають більш складні сівозміни. У Фландрії практикуються посіви кормових культур по пару; в Англії в окремих частинах велося більш раціональне госпо­дарство із значним удобренням. В XIV — XV ст. в Англії сіяли по пару ярі культури, залишалися маргінальні землі, краще удобрювались інші. В деяких районах Німеччини деякі ділян­ки поля використовувались то як пасовище, то як поле.

У більшості районів Європи переважали зернові культури. Лише на півдні поряд із зерновими були поширені виноград­ники і сади. Велике значення для розвитку сільського господарства мали бобові культури, які не тільки йшли на їжу людині та корм худобі, а й збагачували грунт азотом. Збільшен­ня посівів гороху, бобів, квасолі спостерігалося у Франції, Німеч­чині, Італії. З XIV ст. дедалі частіше сіяли гречку, але значного поширення вона набула лише наприкінці XV ст. Дещо раніше араби завезли в Іспанію рис, який у XV ст. проник в Італію та Південну Францію.

Урожайність зернових коливалася залежно від сорту і ра­йону вирощування. Хоча в окремих господарствах феодалів збирали досить високі врожаї (пшениці - сам-8, гороху - сам-9, вівса - сам-10), середня врожайність становила не більш сам-3 - сам-4.

З XIV ст. у деяких європейських країнах відбувається спе­ціалізація районів на вирощуванні окремих сортів садово-го­родніх культур. Розвивається приміське промислове городниц­тво і садівництво. З'являються великі сади і городи в Німеч­чині, Франції, Італії. В країнах Середземномор'я садівництво і городництво набирає експортного характеру.

Із зростанням міст збільшилося виробництво технічних культур. У районах з розвинутим текстильним виробницт­вом вирощували фабричні рослини: шафран, марену, вайду та ін. Повсюдно в Європі сіяли коноплю й льон.

У XI - XV ст. значних змін зазнало тваринництво. Якщо до кінця XIII ст. воно відігравало допоміжну роль, то в XIV - XV ст. набуло першорядного значення, особливо в районах з несприят­ливими кліматичними умовами для вирощування зернових. Тен­денція до зростання поголів'я великої рогатої худоби у співвідно­шенні до дрібної стала загальним явищем. У господарствах фе­одалів збільшувалось поголів'я великої рогатої худоби. Селянські господарства, не маючи достатньої кількості кормів, основну ува­гу приділяли розведенню овець, кіз, свиней. У деяких районах Європи інтенсивно розвивалося вівчарство як постачальник си­ровини для суконного виробництва.

Справжній переворот у тваринництві стався з виникнен­ням стійлово-табірного способу утримання худоби. В XIV -XV ст. табори з'явилися у найбільш розвинутих районах Євро­пи. Велике поголів'я потребувало розвитку кормової бази. Це спонукало до осушення, вирівнювання і огородження лук. Інтенсивно тваринництво розвивалось у Нідерландах. Звідси

на європейський ринок постачали м'ясо, сир, сало. Тут були виведені фрісландська і фламандська породи великої рогатої худоби. В Англії повсюдно розвивалось вівчарство, яке стає основним постачальником вовни в Європі. Вівчарство витісняє землеробство, воно зумовило аграрний переворот у XVI ст. Конкурували з Англією у виробництві вовни Іспанія та частково Німеччина.

Прогрес у сільському господарстві досягався досвідом і вмінням селян, хоч вони мали обмежені можливості для запровадження передових методів. У середні віки найуспіш­ніше розвивалися поміщицькі господарства. Феодали екс­плуатували не тільки дармову силу селян, а й їхній інвентар та худобу.

4. Територіальна структура продуктивних сил Іспанії.

Внутрішня Іспанія займає 55 % площі, але в ній живе лише 32 % населення. Вона охоплює історичні області: Стару Кастилію, Нову Кастилію, Леон, Естремадуру і Араґон. Більшу частину території Внутрішньої Іспанії займає плоскогір'я Месета і значно меншу — басейн річки Ебро, відокремлений від Месети Іберійськими горами. Найхарактернішою рисою Внутрішньої Іспанії є її посушливий клімат. Водночас це «типова» Іспанія, історичне ядро країни. Саме об'єднання в 1479 р. Кастилії та Арагону поклало початок Іспанської держави.

У сільському господарстві Внутрішньої Іспанії різко виділяються вирощування зернових і випас овець та кіз. Це також важлива зона виноградарства (понад 1/2 загального збору винограду). На зрошу­ваних землях у басейнах рік Ебро, Дуеро, Тахо і Ґвадіани вирощують рис, цукрові буряки, бавовник, тютюн.

В енергетиці значна роль належить ГЕС на річках Дуеро і Тахо та на притоках Ебро, які стікають з Піренеїв. Є атомні електро­станції. В обробній промисловості переважають легка і харчова. Останнім часом їх доповнили підприємства машинобудування. Найбільший згусток промислового виробництва утворився навколо Мадрида.

Мадрид домінує у Внутрішній Іспанії. Він лежить на висоті 655 м н. р. м. майже в геометричному центрі Піренейського півострова в басейні річки Тахо. Заснували його в X ст. маври. В 1561 р. він став столицею Іспанії.

Сучасний Мадрид (3,1 млн жителів) — одне з найбільших міст Європи. Це перш за все столиця і культурний центр світового значення, один з найбільших центрів міжнародного туризму. В Мадриді понад 100 музеїв, у тому числі всесвітньо відомий художній музей Прадо, багато театрів, арен тощо. Серед його архітектурних пам'яток: ансамбль Національного (Королівського) палацу, численні церкви і монастирі, а за 40 км на північний захід — знаменитий монастир-палац Ескоріал.

Мадрид — найбільший адміністративно-політичний, банків­ський, торговий і транспортний центр країни. До другої світової війни в ньому не було великих промислових підприємств і його роль у промисловості країни була незначною. Зараз за розмірами проми­слового виробництва він поступається лише Барселоні. Харчова, легка, поліграфічна галузі доповнилися великими підприємствами автомобілебудування, електротехніки і загального машинобудуван­ня.

Внутрішня Іспанія багата на міста, які процвітали в середні віки, але згодом у зв'язку із загальним економічним занепадом країни втратили своє колишнє значення і немовби застигли в своєму розвитку. Але чимало з них мають 1500—2500-літню історію і зали­шаються зосередженням цінних історичних і культурних пам'яток. Сама назва «Кастилія» в перекладі означає «Країна замків». Ста­ровинні замки і палаци, церкви і монастирі можна побачити в маленьких провінційних містечках і навіть у селах.

За 65 км на південь від Мадрида на берегах річки Тахо стоїть місто Толедо. Йому понад 2000 років, воно чотири рази було столицею, в тому числі з 1085 по 1561 pp. — столицею Іспанії. В середні віки Толедо славився своїми металевими і текстильними виробами, особливо зброєю і сукнами. Зараз це місто-музей і важливий центр туризму в країні. Серед інших найвідоміших міст і Соломинка, де в 1218 р. було засновано перший в Іспанії університет, і Сеґовія з римським акведуком завдовжки 728 м і палацом-фортецею Алькасар.

На Середземноморську Іспанію припадає 1/3 площі і майже 1/2 населення країни. В природному відношенні це вузькі прибережні низовини і довколишні гори. Сюди ж входить найбільша в Іспанії Андалузька низовина в басейні річки Ґвадалквівір, Балеарські та Канарські острови. Район охоплює чотири істо­ричні області — Каталонію, Валенсію, Мурсію та Андалусію. Най­характернішими рисами району є середземноморський клімат, субтропічне сільське господарство і наявність тут другого за значен­ням міста країни — Барселони. Окреме місце займають острівні території.

Сільське господарство Середземноморської Іспанії є типовим для всього Середземномор'я. Це одна з найбагатших сільськогосподар­ських зон цього регіону. Виробництво тут досить інтенсивне. Багато зрошуваних земель. Богарні землі використовуються для висаджу­вання дерев і кущів, які не потребують поливу. Важливу роль відіграють культури цитрусових, оливок і винограду, а також вино­робна, олійна і консервна промисловість. Вирощують також ба­вовник, соняшник, овочі, баштанні тощо.

Узбережжя Середземного моря Іспанії — один з найбільших у світі районів рекреації і туризму. Головною принадною силою для приїжджих є саме природне середовище (клімат, море, пляжі, екзотична рослинність). Разом з тим це район історичних пам'яток світового значення. Такі міста, як Севілья, Кордова, Ґранада у свій час були столицями могутніх мавританських королівств, центрами науки, освіти і мистецтва. І зараз вони зберігають історичні та архітектурні шедеври тієї епохи. Багаті міста району і на пам'ятки римської епохи та середньовічної Іспанії періоду Великих географіч­них відкриттів.

Барселона (1,7 млн жителів) — центр історичної (зараз автономної) області Каталонії, друге місто Іспанії, а як промисловий І торговий центр — перше. Історія Барселони налічує більш як 2000 років. У XVIII ст. вона стала найбільшим портовим містом Іспанії, в якому процвітала тор­гова буржуазія і нагромаджувались капітали. Тут уперше в країні з'явилося фабрично-заводське

виробництво: спочатку текстильні підприємства, потім підприємства інших галузей легкої і харчо­вої промисловості, а в другій половині XX ст. — хімічні та, особливо, машинобудівні. Зараз Бар­селона і Каталонія увійшли до числа найбільших промислових ареалів Західної Європи. Одночас­но Барселона —великий порт, центр науки, куль­тури і туризму. Туристів приваблює сюди не тільки красиве середземноморське місто-курорт і його історичні пам'ятки, а й зразки сучасної модерної архітектури та мистецтва. В 1992 р. в Барселоні відбулися Літні Олімпійські ігри. Місто входить до сімки євроміст «вищої ліги».

Острівна Іспанія — це лише 2 % площі і 4 % її населення. Балеарські острови в Середземному морі знаходяться на віддалі 80 км від материка. Канарські острови в Атлантичному океані віддалені від північно-західних берегів Африки на 96 км. Балеарські острови — це в першу чергу район туризму, який щорічно відвідує 3 млн чоловік. Канарські острови — також важливий район міжнародного туризму, в тому числі і зимового, але структура його господарства ширша. Розвинені рибальство, тропічне землеробство і нафтопереробка. Порти Санта-Крус і Лас-Палъмас — місця бунке­рування іноземних суден, які прямують з Європи в Західну Африку.

На півдні Піренейського півострова лежить невеличка (лише 6 км2), але широковідома територія — Ґібралтар. Вона займає одно­йменний півострів, витягнутий у бік Африки. Стратегічне положення півострова, який легко обороняти з суходолу і який блокує вихід із Се­редземного моря і вхід у нього, зрозуміли давно. В 1713 р. він став володінням Великобританії, яка створила тут військово-морську базу. Зараз це єдина з шести колишніх баз ВМС, які охороняли у минулому Британську колоніальну імперію на водному маршруті Ґібралтар —Суец —Сінґапур, і яка все ще належить епоху феодалізму основною формою людської діяльності було сільське господарство. В Європі знаходиться дві зони, спри­ятливі для розвитку сільськогосподарського виробництва: лісо­степ і лісова зона. В Римській імперії переважало орне земле­робство. У стародавніх германців і кельтів до VII ст. було по­ширене вирубне землеробство — дуже трудомістке й неефек­тивне. Селяни вибирали ділянки лісу, спалювали його, а потім землю, що звільнилася від лісу, обробляли. Ріллю використо­вували, як правило, три роки. Щоб вижити, змушені були зай­матись мисливством, рибальством і іншими промислами.

Основними культурами були жито, ячмінь, льон. Поле по­сіву боронували верхівками зрубаних ялин - боронами-суко-ватками. Застосовували примітивну сівозміну. Після трьох років землю використовували як пасовище. Через 15-17 років на цю ділянку поверталися знову. Грунт обробляли за допомо­гою рала або сохи. У районах, прилеглих до кордонів колиш­ньої Римської імперії, використовували плуг, що давало змогу залишатися на одному місці тривалий час.

У степовій зоні спалювали цілину, потім розорювали і зас­івали. На наступний рік це поле вже не оброблялося, воно за­ростало бур'янами. Коли виникала гостра нестача землі, селя­ни поверталися до нього. Таким чином формувалася перело­гова система землеробства. Термін повернення до запустілої землі становив один рік. Виникають два поля: орне і парове. Парове обробляли, щоб знищити бур'яни, але не засівали. При застосуванні такої системи землеробства була потреба у вели­ких колективах. Перелогові поля могла обробляти одна сім'я. Це привело до індивідуального господарювання. З часом ви­никає трипільна система (пар, озимина, яровина). Двопілля і трипілля були прогресом у розвитку сільського господарства. Знаряддя праці в сільському господарстві в період раннього середньовіччя вдосконалювалися дуже повільно. Фактично в усій Європі застосовували для обробки ґрунту рало, борону, соху, мотику, лопату та ін. Плуг був одним із найбільш удосконале­них знарядь раннього феодалізму. Він значно підвищив

продуктивність праці й використовувався в степовій та лісос­теповій зонах. Соху застосовували землероби в лісовій зоні, у північних районах Східної Європи. Решта сільськогосподарсь­ких знарядь удосконалювалася повільно, зберігаючи свою фор­му. Кам'яні й залізні серпи були поширені в усій Європі. Мо­лотили зерно в основному ціпами, іноді за допомогою худоби: домашні тварини копитами вибивали зерно зі снопів або вони тягнули каток чи спеціально прилаштовану для цього дошку.