Регулювання суміжних прав

       РОЗДІЛ  I. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ СУМІЖНИХ ПРАВ

1. Римська конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення як перший міжнародний правовий документ захисту суміжних прав

       Перш  за все, потрібно сказати, що ринок аудіо- і відеопродукції сьогодні досить інтенсивно і успішно розвивається і вже приносить немалі прибутки його учасникам. Шоу-бізнес на ринку посідає одне із найприбутковіших місць.

       Цей фактор зумовив необхідність створення системи правової охорони нових об'єктів інтелектуальної власності — об'єктів суміжних прав.

         Проблема охорони об'єктів суміжних  прав вперше обговорювалась на дипломатичній конференції в Римі у 1928 р. в контексті розгляду пропозицій щодо внесення змін до Бернської конвенції. Дискусії з цього приводу були продовжені в Брюсселі у 1948 p., однак не були завершені прийняттям відповідних угод. Лише у 1960 р. у Гаазі на нараді експертів Міжнародного бюро з охорони інтелектуальної власності, ЮНЕСКО і МОП був розроблений проект Конвенції, презентований на Дипломатичній конференції в Римі 26 жовтня 1961 р. На цій конференції було прийнято Міжнародну конвенцію про охорону прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення, яка набрала чинності 18 травня 1964 р. В ній брали участь 69 держав-учасниць[11, с. 109]. Для того, щоб приєднатися до Римської конвенції, держава повинна бути членом не лише ООН, а й Бернського союзу або Всесвітньої конвенції з авторського права, оскільки за відсутності дієвої системи захисту авторського права охорона суміжних прав не може вважатися ефективною[8 с. 335]. Конвенція встановлює мінімальний рівень охорони, нижче якого опускатися Конвенція не дозволяє.

       Під час Дипломатичної конференції  в Римі було прийнято рішення, що Римська  конвенція має  забезпечити  зв’язок  між  авторським правом  і суміжними правами. Це  рішення знайшло втілення  в статті 1  Римської  конвенції:  «Охорона, що надається цією конвенцією, не стосується і жодним чином не впливає на охорону авторських прав на твори літератури й мис-тецтва. Тому жодне з положень цієї конвенції не може розглядатися як таке, що завдає шкоди цій охороні» [9, с.103].

       Об'єктами охорони Конвенції є права на виконання, права виробників фонограм та права організацій ефірного мовлення на свої передачі (програми).

       Суб'єктами зазначених прав є виконавці, виробники фонограм та організації ефірного мовлення. Конвенція передбачає можливість надання охорони суб'єктам суміжних прав незалежно від того, чи охороняються літературні і художні твори, що використані виконавцями, виробниками фонограм та організаціями ефірного мовлення[14].

       Дана  Конвенція ґрунтується на принципі національного режиму, що проголошений ще Бернською Конвенцією. Відповідно до нього, виконавці, виробники фонограм  і організації мовлення  країн-учасниць конвенції мають в інших країнах-учасницях права, нарівні з їхніми громадянами.

       Римська конвенція визначає чіткі критерії застосування національного режиму. Національний режим виконавцям надається  за таких умов:

• виконання має місце в іншій договірній державі;
• воно включено до фонограми, що охороняється Конвенцією;
• виконання транслюється в живому виконанні в передачі, що є об'єктом правової охорони Конвенції, незалежно від того, до якої держави належить виконавець, де мало місце виконання.

Римська конвенція проголошує:

• право виконавців дозволяти або забороняти запис своїх виконань, їх відтворення, мовлення тощо;
• право виробників фонограм дозволяти чи забороняти пряме чи непряме відтворення їх фонограм;
• право організацій мовлення дозволяти чи забороняти відтворення їх передач, запис, відтворення таких записів тощо[8, с.336]. 

       Римська конвенція містить також і  певні обмеження прав виконавців, виробників фонограм і організацій  ефірного мовлення у випадках особистого використання творів, використання коротких уривків творів у зв’язку з репортажами про певні події, використання творів з метою навчання, наукової роботи тощо. Деякі з обмежень встановлені самою Конвенцією, деякі встановлюються національним законодавством договірної держави.

       Мінімальний строк охорони, передбачений Римською конвенцією, становить 20 років, починаючи від кінця року, в якому була здійснена фіксація, що стосується фонограм і виконання, включених до них; або мало місце виконання щодо виконань, не включених до фонограм; або відносно радіо і телепередач часу такої передачі[14].

       Країнам-учасницям  конвенції дозволяється передбачати  в національному законодавстві  певні винятки з режиму охорони, проголошеного Римською конвенцією, зокрема щодо:

• використання фонограм в особистих цілях;
• використання  коротких  уривків  як  супроводу  повідомлення про поточні події;
• короткочасного  звукового  запису,  здійснюваного  організацією мовлення на  своєму  власному обладнанні  і для своїх власних передач;
• використання  винятково  в  навчальних  або  науководослідних цілях[9, с. 105].

       Україна ратифікувала Міжнародну конвенцію  про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій  мовлення 20 вересня 2001 р. Законом України «Про приєднання України до Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм  і  організацій  мовлення,  який набрав чинності 26.10.2001 р. 

       1.2. Основні положення Женевської конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм

       У зв’язку з масовим поширенням у другій половині ХХ ст. піратства фонограм  18-29 жовтня 1971 р. в Женеві було скликано Міжнародну  конференцію держав  з охорони фонограм . Результатом стало ухвалення Женевської  конвенції 29  жовтня 1971 р., що  набула чинності 18 квітня 1973 р.

       Ця  Конвенція є відкритою для будь-якої держави — члена ООН або іншої спеціалізованої структури, що входить до складу ООН.

       Конвенція з фонограм (так її ще називають) також передбачає критерій національності у відносинах між державами-учасницями (ст. 2): "Кожна держава-учасниця зобов'язується охороняти інтереси виробників фонограм, що є громадянами інших держав-учасниць... ". Як і у випадку Римської конвенції, ст. 7 Конвенції з фонограм містить застереження про те, що ця Конвенція аж ніяк не може бути витлумаченою як така, що обмежує або применшує інтереси авторів, артистів-виконавців, виробників фонограм чи організацій мовлення[13].

       Женевська конвенція чітко визначила такі поняття як:

       а) «фонограма» — виключно звуковий запис звуків;

       б) «виробник фонограми» — будь-яка  фізична чи юридична особа, яка першою здійснила запис звуків на фонограмі;

       в) «копія» — матеріальний носій, який містить звуки, записані безпосередньо  чи опосередковано з фонограми, і  який включає всю або значну частину  звуків, записаних на цій фонограмі;

       г) «розповсюдження серед публіки» — будь-який акт, засобом якого  копії безпосередньо чи опосередковано пропонуються публіці взагалі або  будь-якій її частині[12].

       Країни-учасниці  мають право  вирішувати, за допомогою  яких правових норм запроваджувати положення Женевської конвенції в національне законодавство: норми авторського права або законодавства про недобросовісну

       конкуренцію, кримінальні санкції тощо. Крім цього, вони можуть  визначати  в національному  законодавстві строк охорони  фонограм. Однак цей строк не може бути меншим за 20 років, що обчислюються з кінця року, в якому було

       здійснено перший запис фонограми, або з  кінця року, коли фонограма вперше була оприлюднена.

       Статтею 6 Женевської конвенції передбачене  право країн-учасниць установлювати обмеження прав виробників фонограм.  Зокрема,  це  стосується  включення  до  національного законодавства таких країн положення про обов'язкові ліцензії. Втім,  конвенцією  зазначається,  що  обов’язкові ліцензії  можуть бути передбачені тільки за наступних умов:

• відтворення  має  на  меті  використання фонограми  винятково з метою навчання або наукових досліджень;
• ліцензія чинна тільки для відтворення фонограми на території країни-учасниці, компетентні органи якої видали ліцензію, і не буде використана для експорту примірників фонограм;
• відтворення,  здійснене  на  підставі  ліцензії,  передбачає право на  справедливу  винагороду,  яка  визначається  згаданими органами з урахуванням, зокрема, кількості виготовлених копій[9, с. 113].

       На фонограми,  записані до набуття чинності Конвенції на території певної країни, дія не поширюється.

         Також Конвенцією передбачено, що Міжнародне  бюро ВОІВ у співробітництві з Організацією Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури та Міжнародною організацією праці збирає  і публікує  інформацію про охорону фонограм. Країни-учасниці  повідомляють  Міжнародне  бюро  про  ухвалення нових законів у сфері охорони фонограм.

       Україна з 29 червня 1999 року теж стала країною-учасницею Женевської конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм на підставі Закону України «Про приєднання України до Конвенції про охорону  інтересів

       виробників  фонограм від незаконного відтворення  їхніх фонограм

       від 29 жовтня 1971 року». 

       1.3. Аналіз положень Брюссельської конвенції про розповсюдження сигналів, які несуть програми, що передаються через супутники

       У 70-ті роки відбулося значне поширення  супутникового зв’язку. У зв’язку з цим країни виникла потреба в регулюванні відносин, що стосуються використання супутників для розповсюдження програмних сигналів.

       Тому  21 травня 1974 р була прийнята Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники і набула загальної чинності 25 серпня 1979 р.

       Дана  Конвенція передбачає обов'язок кожної держави-учасниці Конвенції вживати належних заходів щодо запобігання незаконному розповсюдженню на своїй території чи зі своєї території будь-якого сигналу, що несе програму, який передається через супутники. Розповсюдження визнається незаконним, якщо на нього не було одержано дозвіл від організації, за загальним правилом, радіо- або телемовної організації, яка прийняла рішення про складові елементи програми. Цей обов'язок існує стосовно організацій, які виступають як “громадяни” держави-учасниці Конвенції.

         Конвенція по супутниках (як її часто називають) містить такі визначення термінів (ст. 1):

       «сигнал»- створена за допомогою електронних засобів несуча частота, яка здатна передавати програми;

       «программа» - сукупність матеріалів, отриманих безпосередньо чи в запису, які складаються із зображень, звуків або тих та інших одночасно, що передаються за допомогою сигналів з метою подальшого розповсюдження;

       «супутник» - будь-який устрій, що знаходиться за межами земного простору і здатен передавати сигнали;

       «випромінювальний сигнал» - будь-який сигнал, що несе програму, спрямований на супутник або через нього;

       «розповсюдження» - дія, за якою розповсюджуючий орган передає вторинні сигнали широкому загалу чи будь-якій його частині та інші[5].

       Конвенція по супутниках збільшує обсяг охорони, яка надається організаціям ефірного мовлення, шляхом заборони протизаконного розповсюдження за допомогою супутника сигналів, що містять програми, незалежно від того, що вони не можуть бути прийняті широким загалом і, внаслідок цього, їх випромінювання не буде ефірним мовленням за визначенням Римської конвенції. Більш того, охорона за цією Конвенцією розповсюджується навіть у випадках, коли вторинні сигнали розповсюджуються за допомогою кабелю, що взагалі Римською конвенцією не передбачається [11].

       Варто зазначити, що Конвенція по супутниках не охороняє програму, що транслюється, її об'єктом є саме сигнали, які випромінюються організацією ефірного мовлення не з супутників прямого випромінювання. Проте Конвенція наголошує, що жодне з її положень не може тлумачитись як таке, що обмежує або завдає шкоди охороні, яка вже надається авторам, виконавцям, виробникам фонограм або організаціям ефірного мовлення (ст. 6) [5].