Політика розподілу та перерозподілу доходів та їх ефективність

     Прожитковий мінімум розділяє сім'ї (домогосподарства, окремих осіб) на дві умовні групи  за рівнем споживання — забезпечених та малозабезпечених. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     3. РЕГІОНАЛЬНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ДОХОДІВ  УКРАЇНІ І ЗАВДАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ  ПОЛІТИКИ 
 

     За  дослідженнями науковців, неоднорідність регіонального економічного простору зростає, що не може не позначитися  на характері і динаміці регіональних соціально-економічних процесів, у тому числі, пов’язаних з формуванням доходів населення.

     Ґрунтуючись на визначеннях М.І. Долішнього, можна  зробити висновок, що міжрегіональна диференціація процесу формування доходів населення обумовлена відмінностями у потенціалах розвитку регіонів:

     -         природно-ресурсному;

     -         трудовому;

     -         демографічному;

     -         виробничому;

     -         науково-технічному;

     -         інфраструктурному [8, 189].

     А її результатом є утворення якісно відмінних груп населення за показниками обсягів, структури і динаміки одержуваних доходів.

       Зниження реальних доходів і  зростання їхньої диференціації  – це дві основні тенденції у зміні рівня життя громадян за роки незалежності. Значна частина населення опинилася за межею бідності або малозабезпеченості, що обумовлює соціально-економічну нестабільність у суспільстві. Так, за даними ООН, відносна бідність в Україні складає 78 %, що є підтвердженням несприятливих тенденцій у суспільстві. Процеси соціальної диференціації спостерігаються в усіх трансформаційних економіках. Оскільки в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин поширені натуральні розрахунки та незареєстрована економічна діяльність, населення схилено приховувати свої доходи, реальний стан матеріальної забезпеченості, і тому його диференціацію за рівнем добробуту більш точно характеризують показники витрат, ніж доходів [6, c. 43].

     Однак, в Україні, поряд з Росією, ступінь  доходної нерівності не має аналогів серед східноєвропейських країн, що здійснюють економічні реформи. Проблема ускладнюється тим, що сформована в Україні економічна система не містить ніяких вбудованих механізмів перерозподілу доходів у національному масштабі.

     На  загал диференціація доходів  населення в суспільстві, де панують ринкові відносини – явище природне, закономірне. Нерівний майновий стан членів суспільства вважається одним з потужних стимулів соціально-економічного прогресу, але лише тоді, коли для кожного громадянина створено відносно однакові можливості реалізувати свій потенціал [4, c. 82].

     Регіональні розходження в Україні досить специфічні й не мають аналогів у світі. Причини диференціації регіонів за будь-яких соціально-економічних критеріїв, з одного боку, мають історичне коріння, пов'язані зі специфікою розміщення виробництва на території країни, а з іншого боку, – зумовлені різними темпами економічної реформи [24, c.122]. Розподіл регіонів має значну асиметрію: вищий за загальноукраїнський рівень заробітної плати мають 9 регіонів, нижчий - в 2 рази більше - 18 регіонів. Найменш розвинені регіони це ті, що мають аграрну спеціалізацію.

     Групу регіонів з високими доходами становлять Донецький, Дніпропетровський, Запорізький  регіони. Це, насамперед регіони, в економічній  структурі яких домінують галузі, що випускають продукцію експортного  призначення, а також великі мегаполіси з розвиненим вторинним сектором економіки. Групу територій з найнижчими доходами становлять Тернопільська, Волинська, Херсонська, Чернівецька області [15, c. 53].

     Розглянемо  обсяг доходів населення за регіонами  України  за 2005-2008 роки

     На  основі аналізу за 2008 рік серед  регіонів України по рівню доходів  у розрахунку на одну особу переконлива  першість належить м. Києву – 37573,2 грн. Наступні місця посідають Донецька (21258,2 грн.), Дніпропетровська (20687,4 грн.),  Запорізька (19856,5 грн.) та Харківська (18402,3 грн.) області.  Відповідно останні місця у цій шкалі займають Закарпатська (12226,9 грн.), Чернівецька (13181,5 грн.), Волинська (13913,6 грн.), Тернопільська (13572,9 грн.), Херсонська (14586,5 грн.) та Рівненська  (14352,1 грн. ) області (додаток Д). Із даних, наведених в додатку Д бачимо, що аналогічна тенденція спостерігалася і в попередні роки.

     Отже, грошові доходи населення в західних регіонах значно нижчі, ніж в середньому по Україні. Це пов’язано з тим, що оскільки в західних регіонах, як правило, вища частка населення, зайнятих у сільському господарстві, то і рівень доходів населення значно менший.

     Суттєва регіональна диференціація за розміром середньомісячної заробітної плати  обумовлена структурними особливостями економіки регіонів.

     Так, у 2009 році середня заробітна плата у галузі сільського господарства у 2,2 рази менша, ніж у галузі промисловості та у 4,1 разів менша, ніж у галузі фінансів. Крім того, в Україні сьогодні існує значний розрив між містом, особливо великим, і селом за рівнем матеріальної забезпеченості, який є одним із найбільш вагомих факторів, що формує загальну ситуацію з розшарування населення. А це свідчить про те, що жителі сіл та малих міст наперед обмежені у можливостях до росту матеріального благополуччя.

     Для більш детального аналізу рівня  доходів в різних регіонах України  розглянемо важливу складову грошових доходів населення – заробітну  плату. Про середньомісячну заробітну  плату працівників, зайнятих в основних галузях економіки держави в різних регіонах України, можна судити за даними додатку Е.

     Наведені  дані в додатку Е свідчать, що середньомісячний розмір заробітної плати в Україні за період з 2009 по 2010 роки збільшився на 333 грн. Бачимо, що лідерами в оплаті праці серед областей України у 2010 році є м.Київ (3431,0 грн.), Донецька (2549 грн.), Дніпропетровська (2369,0 грн.), Запорізька (2187 грн.), Київська (2295 грн.) та Луганська області (2271 грн.) і м. Севастополь (2167 грн.). Відповідно регіони з найменшим рівнем оплати праці – Тернопільська (1659 грн.), Волинська (1692 грн.), Чернігівська (1711 грн.), Херсонська (1733 грн.), Вінницька (1782 грн.), Житомирська (1785 грн.) та Чернівецька (1772 грн.) області. Подібна ситуація спостерігалась і в попередні роки. Можна зробити висновок, що найвищий рівень оплати праці спостерігається у промислових регіонах України, а у регіонах, де більше розвинене сільське господарство – рівень оплати праці значно менший. В загальному спостерігається тенденція до зростання рівня середньомісячної заробітної плати по регіонах за 2008 – 2010 роки.

     Отже, підсумовуючи результати оцінки міжрегіональної  диференціації сукупних доходів  населення регіонів України, можна  зробити такі висновки:

     1.Головна причина цієї диференціації полягає в нерівномірності соціально-економічного розвитку регіонів, у різних економічних можливостях щодо розширення джерел формування трудових доходів, збільшення надходжень від власності тощо.

     2. На тлі скорочення загальної чисельності населення з мінімальними доходами (на рівні прожиткового мінімуму) в усіх регіонах країни зберігається економічно невиправдана надмірна диференціація доходів населення, яка не створює необхідних стимулів для зростання продуктивності праці.

     3. Абсолютний рівень номінальних і реальних доходів переважної більшості населення країни є надзвичайно низьким і таким, що не задовольняє певною мірою споживчих потреб населення.

     4. Основними не інфляційними джерелами зростання доходів населення є ліквідація заборгованості з виплати заробітної плати, підвищення рентабельності виробництва, запровадження нових соціальних стандартів [3, c. 60].

     Для зменшення диференціації доходів  населення необхідні такі пріоритетні  напрями:

      - послідовне підвищення мінімального розміру оплати праці та наближення до рівня прожиткового мінімуму;

     - удосконалення системи оплати  праці працівників галузей соціальної  сфери – охорони здоров’я, освіти, культури та сфери послуг;

     - розвиток системи регулювання заробітної плати на основі колективних договорів і тарифних угод у системі соціального партнерства й усунення на цій основі невиправдано високої диференціації в оплаті праці за категоріями працівників, галузями і територіями;

     - сприяння розвитку ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих містить та умов для розвитку малого й середнього бізнесу;

      - обов’язковість страхування осіб, які працюють на умовах трудового  договору для запобігання втрати  доходу внаслідок безробіття, захворювання чи старості;

     - підвищення ефективності системи  соціальної підтримки найбільш  уразливих і незахищених верств  населення та надання державних  соціальних допомог, до яких  належать житлові субсидії, допомога  сім’ям з дітьми та допомога  малозабезпеченим сім’ям.

     Для усунення диференціації доходів  населення України необхідно  послідовно підвищувати мінімальний  розмір оплати праці й поетапно наближувати  до рівня прожиткового мінімуму; удосконалювати  систему оплати праці працівників  галузей соціальної сфери – охорони здоров’я, освіти, культури та сфери послуг; сприяти розвитку ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих містить та умов для розвитку малого й середнього бізнесу та інше.

     Таким чином, грошові доходи населення  в західних регіонах значно нижчі, ніж в середньому по Україні. Це пов’язано з тим, що західних регіонах більша частина населення зайнята у сільському господарстві. У вигідному становищі перебувають території, промислову спеціалізацію яких визначають галузі, чия продукція має експортну спрямованість, тобто галузі обробного комплексу. І навпаки, найбідніші регіони – це ті, у яких або низька частка промислового сектору в цілому, або домінуючі галузі перебувають у критичному становищі, що пов’язано з низькою конкурентоспроможністю їх продукції.

     Крім  того, в Україні сьогодні існує  значний розрив  між містом і  селом за рівнем матеріальної забезпеченості, який є одним із найбільш вагомих  факторів, що формує загальну ситуацію з розшарування населення. Це пояснюється  різницею в оплаті праці сільської й міської груп населення, де розрив в оплаті праці на галузевому рівні становить в 2 раза й більше. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     4. ПЕРЕРОЗПОДІЛ І ВИРІВНЮВАННЯ  ДОХОДІВ І МОЖЛИВІ НАСЛІДКИ  ВСТАНОВЛЕННЯ РІВНОСТІ В ДОХОДАХ 
 

     Альтернативні концептуальні підходи до державного перерозподілу доходів можна зводити до проблеми протиставлення рівності й ефективності. Початки цієї проблеми знаходяться в області розподілу ресурсів. Класична теорія вважає, що ринок спроможний раціонально розподілити обмежені ресурси. Відповідно до так званої “ефективності Парето” стан системи є стабільним, якщо ніякий перерозподіл ресурсів (або продуктів) не може поліпшити становище одного з учасників господарського процесу, не погіршуючи становище інших. Розподіл доходів при цьому характеризується як стійко нерівномірний. Класична теорія вважає, що розподіл доходів не піддається зміні, а будь-який державний перерозподіл заздалегідь приречений. Неокласичний напрямок критично оцінює нерівномірність розподілу доходів. Починаються спроби знайти такий критерій ефективності, який зіставляв би процеси, що торкаються доходів відразу багатьох споживачів. З цього погляду ефективним може бути визнаний такий перерозподіл доходів, при якому приріст багатства вигравших більше втрати багатства тих, що програли.

     Прихильники державного перерозподілу доходів  підтверджують, що рівність у розподілі  доходів є необхідною умовою максимізації загальної корисності доходів усіх споживачів. Цей висновок цілком достовірний  в умовах, коли обсяг усього доходу, що перерозподіляється, – фіксований. Критики державного перерозподілу справедливо вважають, що стимулювальний ефект пов'язаний не тільки з розміром, але і з засобом розподілу доходів. Тому будь-який перерозподіл доходу, що переслідує ціль максимізації загальної корисності в поточному періоді, неминуче веде до зниження доходу (і загальної корисності) у наступному.

     Співвідношення  між рівністю й ефективністю в  практиці зводиться до пошуку таких  форм і засобів перерозподілу, що мінімізували б негативний вплив перерозподільчих процесів на ефективність, одночасно максимізувавши позитивний результат у формі скорочення бідності.