Інфляція

У найзагальнішому  вигляді коригування номінальних доходів з урахуванням інфляції здійснюється за допомогою рівняння Фішера:

, (12)

де    - номінальна процентна ставка, - реальна процентна ставка,   - очікуваний рівень інфляції.

Інфляція  впливає не тільки на боргові стосунки таких суб’єктів як домогосподарства, банківський сектор, підприємницький і фінансовий сектор, а й на боргові стосунки держави з домогосподарствами і підприємницьким сектором  та міжнародні боргові стосунки.

Є немало прикладів, які засвідчують практику урядів, спрямовану на зниження реальної вартості державного боргу через  інфляційну політику. Наприклад, ситуація, яка спостерігалась в Європі в 20-ті рр., а в США – в 40-ві рр. ХХ ст. В ці періоди процентні ставки були дуже низькі, а інфляція дуже висока. І реальні процентні ставки, які  виплачували уряди за своїми борговими  зобов’язаннями, були від’ємними. Реальна вартість непогашеного боргу неухильно знижувалась.

Наразі  масштаби інфляційного зменшення реальної варості державного боргу дещо обмежені.

Причини обмежених можливостей знецінення державного боргу в сучасних умовах: зростання частки короткострокових боргових зобов’язань держави; зростання ступеня чутливості реагування величини процентної ставки на рівень інфляції; надання довгострокових і середньострокових кредитів не в повному обсязі відразу, а траншами, що також дає можливості врахувати вплив інфляційних процесів на ціну позики [1, ст. 415 - 418].

2.2. Інфляція і заробітна плата

Попит і  пропозиція на ринку праці мають  один спільний визначник (за неокласичною теорією) – рівень реальної заробітної плати. Узгоджуючи її розмір, роботодавці та наймані працівники реагують певним чином на умови, що склалися на ринку праці. Якщо, приміром, рівень ВВП і зайнятість високі, заробітна плата має тендендію до зростання. І навпаки, якщо обсяги ВВП і рівень зайнятості зменшуються, заробітна плата зростає повільно або навіть зменшується.

Крива Філіпса, яка буде розглядатись далі, відображає звязок між інфляцією заробітної плати та відставанням ВВП і може бути представлена формулою:  , (13)

де   (14) - темп інфляції зарплати; - фактичний обсяг ВВП; -потенційний обсяг ВВП; - коефіцієнт чутливості реагування зарплати на зміни обсягу ВВП.

М. Фрідман та Е. Фелпс критикували криву, описану формулою (13), у зв’язку з тим, що вона не враховує очікуваної інфляції, яка погоджує розміри заробітної плати з очікуваним зростанням рівня цін.

З урахуванням  інфляційних очікувань рівняння кривої Філіпса набуває вигляду:  , (15)

де  - очікуваний рівень інфляції.

Це рівняння означає, що за будь-якого заданого рівня ВВП заробітна плата  зростає швидше, ніж рівень сподіваної інфляції. Припускається, що підвищення номінальної заробітної плати не буде вразливим для підприємців, якщо з однаковими темпами зростатимуть ціни на їх продукцію. За цих обставин і підприємці, і наймані працівники опиняються в таких умовах, в яких вони б знаходились за умови відсутності інфляції. Отже, зростання заробітної плати враховує сподівану інфляцію.

За умов несподіваної інфляції робітники усвідомлюють зростання цін та інфляцію своєї  заробітної плати тільки з часом  і вимагатимуть відповідної компенсації. За такої ситуації компенсація набуває  форми відшкодування втрат тільки за несподівану інфляцію, не враховану  в попередньому трудовому договорі.

Колективні  угоди, укладені профспілками, які містять  вимоги індексування заробітної плати  з поправкою на інфляцію, теж спричиняють  певне сум’яття з приводу того, чи це компенсація за минулу інфляцію, чи за сподівану.

Крім  вказаного аспекту, важливо згадати  ще один аспект цієї проблеми. Заробітна  плата може індексуватись на 100% або  тільки частково, приміром, на 50 – 60 %.

Є два  способи часткової індексації заробітної плати: 1 - встановлення верхньої межі зростання цін, перевищення якої передбачає компенсацію. Наприклад, якщо темп інфляції перевищує 5 %, то, починаючи з 5,1 %, доходи починають індексуватись; 2 - встановлення верхньої межі компенсації. Цей спосіб обмежує величини, в яких компенсується зростання цін завчасно фіксованим процентом.

Укладання трудових угод на 2 – 5 років не можуть передбачити з повною достовірністю  зміну рівня інфляції, особливо в  нестабільній економіці. Тому для врахування інфляції використовують два найпоширеніших методи: перший - індексація заробітної плати за індексом споживчих цін (ІСЦ) та періодичного (щоквартального чи раз у півроку) перегляду заробітної плати щодо її збільшення відповідно до зростання цін за цей період; другий - передбачення періодичного, попередньо оголошеного підвищення заробітної плати з огляду на сподівані темпи зростання цін.

Оскільки  очікування часто виявляються помилковими, то вважається, що індексація, яка грунтується на фактичних темпах інфляції, надійніше гарантує стабільність реальної заробітної плати, ніж виплати наперед передбачені.

Інфляція  впливає не тільки на долю дебіторів  і кредиторів, найманих працівників  та підприємців. Вона зачіпає й інтереси держави. Так, в умовах інфляції відбувається свідоме відстрочення платниками сплати податків до державного бюджету, що дає  змогу останньому розрахуватись  з державою знеціненими грошима. Це явище інфляційного оподаткування  в науковій літературі отримало назву  «ефекту Олівера - Танзі». Цей ефект коротко можна сформулювати таким чином: будь-яка інфляція зменшує податковий тягар. Водночас необхідно зазаначити, що інфляція, послаблюючи податковий тягар породжує й іншу, зворотну тенденцію. По-перше, посилення податкового тягара відбувається з причини вилучення із доходу, що підлягає оподаткуванню, амортизаційних відрахувань, які визначаються (як правило) на основі не відновної, а початкової вартості основного капіталу. Інфляція за цих умов знецінює амортизаційні відрахування і посилює податковий тягар на підприємства, знижуючи стимули до виробничого інвестування. По-друге, зростання інфляції, зумовлене додатковою грошовою емісією, змушує громадян сплачувати ще один податок, який не передбачений жодним податковим законодавством, - інфляційний податок.

2.3 Інфляційний податок

Інфляційний податок (IT) повязаний з утратою купівельної спроможності грошей внаслідок інфляції. Він сплачується тими, хто тримає гроші на руках у формі готівки. Інфляційний податок обчислюється за формулою (16), де  - інфляційний податок; - темп приросту інфляції за рік; - рівень реальних грошових залишків.

Отримувачем інфляційного податку є емітент грошей. За доби феодалізму виключне право чеканки монет мав феодал, що французькою мовою звучить як сеньйор. Дохід, який отримував сеньйор від друкування грошей, отримав назву сеньйораж. Зараз емітентом грошей є держава. Вона ж є і отримувачем сеньйоражу (SE). Сеньйораж визначається купівельною спроможністю грошей, випущених в обіг за певний період: (17),  де   - пропозиція грошей в -му році; - пропозиція грошей в -му році; - рівень ці в -му році.

Якщо  , якщо відношення грошової маси до рівня цін залишаєтся незмінним, то інфляційний податок і сеньйораж рівні між собою, тобто .

Але, незважаючи на те, що номінальна і реальна вартість грошей не збігається, виготовлення нових  грошей повязане з певними витратами. Позначмо ці витрати . Тоді формула сеньйоражу матиме вигляд: (18), де   - витрати на виготовлення нових грошей.

Дохід держави  від сеньйоражу грунтується на бажанні суб’єктів економіки підтримати на незмінному рівні реальні касові залишки, які інфляція постійно зменшує. Збільшуючи рівень інфляції, держава одержує додаткове джерело отримання доходу до бюджету. Але в міру зростання інфляції попит на реальні залишки скорочується. Причиною цього є зростання альтернативних витрат на їх утримання. Саме позичковий процент є неявною втратою при зберіганні грошей. Переконатись у цьому дає можливість ще один приклад, пов’язаний зі зберіганням доходів у альтернативних грошам формах активів. Активи, на відміну від грошей, приносять реальний дохід .

Реальна вартість грошей менша за їхню номінальну вартість на величину інфляції. Очікуваний реальний дохід від грошей буде дорівнювати  . Зберігаючи гроші, ми втрачаємо різницю між цими двома видами доходів: реальним доходом та . Таким чином, витрати, повязані зі зберіганням грошей, дорівнюють:  (19)  , а це і є, за рівнянням Фішера, номінальний процент, тобто: (20) .

Попит на реальні гроші залежить від обсягу національного доходу та від величини номінальної процентної ставки, тобто:  (21), де   - гроші як ліквідний актив.

Еластичність  попиту на гроші за доходом, як правило  менша за одиницю. Саме тому інфляційний  податок є регресивним. Це означає, що чим бідніші люди, тим більшу частку доходу вони сплачують у формі  інфляційного податку.

Але можливості поповнення бюджету надходженнями від інфляційного податку не безмежні, оскільки:

- як для  будь-якого іншого податку зростання  податкової ставки тільки до  певної межі забезпечує зростання  податкових надходжень, так і  для інфляційного податку існує  певна межа зростання інфляції, за якою відбувається скорочення  грошових касових залишків, а  отже, і скорочення податкових  надходжень у вигляді сеньйоражу;

- в умовах  інфляції номінальні процентні  ставки зростають, зростають і  вилучення із доходу, що підлягає  оподаткуванню, а тому і зменшуються  фактичні надходження до бюджету  (за умов вилучення процентних  платежів);

- непрогнозована інфляція приносить вигоди боржникам, а втрати – кредиторам. Оскільки на ринку домогосподарства – переважно чисті кредитори, а держава і підприємці – чисті боржники, то непрогнозована інфляція перерозподіляє доходи домогосподарств на користь підприємницького та державного секторів економіки;

- непрогнозована інфляція перерозподіляє доходи за рахунок тих, хто є власником номінальних активів, на користь тих, хто є власником реальних активів;

- непрогнозована інфляція сприяє перерозподілу багатства від старшого покоління до молодого;

Сказане свідчить про таке:

По-перше, до передбачуваної інфляції можна пристосуватися певною мірою.

По-друге, чим вищий рівень інфляції, тим  вона мінливіша.

По-третє, інфляційні процеси в економіці, спотворюючи інформацію, зумовлюють хибну поведінку економічних  субєктів [10, ст.113-114].

2.4. Зв’язок інфляції та безробіття. Крива Філіпса

Усвідомлення  того, що саме інфляція, а не дефляція, стає найважливішою проблемою економічної  політики, породжує в 50-ті рр. ХХ ст. дискусії щодо взаємозв’язку таких проявів макроекономічної нестабільності, як інфляція і безробіття.

Австралійський  економіст А. Філіпс у 1958 р. побудував на основі емпіричних даних криву, яка характеризувала зв’язок між щорічними процентними змінами грошової заробітної плати і рівнем безробіття в Англії протягом 1861 – 1913 рр. Ця крива показувала зворотну залежність між рівнем інфляції та процентними змінами заробітної плати.

 

Нульвий темп зростання

            N   заробітної плати

 _5,5

 _{1 2 3 4 5 6   7    8} Рівень безробіття 

Рис.2.1. Крива  Філіпса (первинна)

З графіка 2.1 видно, що при низькому рівні безробіття і жвавому попиті на працю заробітна  плата зростає. При високому рівні  безробіття та низькому попиті на працю  заробітна плата перестає зростати і навіть може зменшуватись, оскільки знаходяться безробітні, готові продавати  свої трудові послуги за значно нижчу  плату, щоб тільки влаштуватись на роботу.

Але, крім зазначеного, крива Філіпса вказує на те,що зростання грошової заробітної плати може існувати водночас зі значним рівнем безробіття. Філіпс виявив, що при рівні безробіття, близькому до 5,5 %, від точки, де крива Філіпса перетинає горизонтальну лінію, яка відображає нульовий темп зростання заробітної плати, починається зростання заробітної плати [1, ст. 438-440].

Згідно  з ортодоксальною неокласичною теорією, крива Філіпса при нульовому рівні безробіття має вигляд вертикальної кривої. Завдяки гнучким цінам та ставкам заробітної плати інфляція завжди буде явищем, спричиненим надлишковим попитом.

Інституціональні  чинники впливають на інфляцію в  такий спосіб, що вона завжди набуває  форми інфляції пропозиції.

Одночасне існування інфляції та безробіття отримало назву стагфляція, а співіснування зростаючого безробіття та зростаючих темпів інфляції – сламфляція.

Різні підходи  до пояснення кривої Філіпса свідчать про те, що інфляція, безробіття та їхній взаємовплив – складні економічні процеси, що потребують детального вивчення та формування заходів боротьби з ними.

На основі концепції «кривої Філіпса» можна сформувати висновки для економічної політики:

- кейнсіанські пропозиції стимулювання попиту з боку уряду з метою досягнення повної зайнятості недосконалі тому, що вони породжують інфляцію. І найнижчим рівнем безробіття, який можна підтримувати протягом певного часу, не спричиняючи інфляції, є природний рівень безробіття (ПРБ);

- ПРБ можна визначити приблизно, взявши за основу безробіття в ті роки, коли фактичний ВВП дорівнював потенційному;

- оскільки утримання рівня безробіття нижче природного вимагає постійного зростання темпів інфляції, це зводить на нівець вигоди від високого рівня зайнятості. Саме тому оптимальною політичною метою є нульова інфляція;

- політика «нульової інфляції» досить болісна, але недовготривала. Внаслідок дефляційної політики відбудеться скорочення використання виробничих потужностей і зростання безробіття, яке триватиме доти, доки люди почнуть знижувати свої інфляційні очікування.

Отже, соціально-економічні наслідки інфляції досить суттєві і  для їх запобігання необхідна  організована боротьба із цим проявом  макроекономічної нестабільності.