Людський капітал як чинник економічного зростання

Визначимо чинники, що відповідають фазам відтворення ЛКР (природно-екологічні, матеріально-технічні, організаційно-економічні, соціальні).  Системний підхід до класифікації чинників відтворення ЛК на регіональному рівні дозволив розширити бачення проблеми не тільки з позицій традиційних методів дослідження, але й з точки зору  філософсько-гносеологічного її вирішення. В основі розробки даної класифікації факторів формування і використання ЛКР лежить метод декомпозиції, що дав змогу шляхом розчленування компонентної структури ЛК не лише простежити місце кожної компоненти в інтегральній величині ЛКР, але й виявити проблеми й регіональні особливості реалізації функцій кожної з них. [21,c.3]

З цих міркувань, систему “фактори – фази відтворення” представлено інформаційне поле, пронизане потоками інформації.

До першої групи чинників віднесено демоекологічні, медичні та етнокультурні. Вони представлені станом демоситуації, екоситуації регіону, станом здоров’я населення, позатрудовою та екістичною мобільністю населення.

Друга група представлена  освітніми і духовно-культурними факторами, до яких відносяться стан функціонування системи професійно-кваліфікаційної підготовки і перепідготовки кадрів, стан освіченості населення та його інноваційно-наукова  мобільність. 

Третю групу факторів, згрупованих під назвою економіко-мотиваційні та господарсько-культурні, представлено станом системи зайнятості населення регіону і регіонального ринку праці (РРП), рівнем заробітної плати в регіоні і доходами населення регіону (мотивація праці) і трудовою мобільністю населення. Саме тут відбувається “творення економіки регіону”, взаємовідносин окремих людей і соціуму (регіону), котрі проявляються в  регіональному попиті та пропозиції робочої сили.  Складовими відтворення ЛКР на фазі формування є:  демографічна, освітня та духовна компоненти. Фаза розподілу і перерозподілу включає трудову, професійно-кваліфікаційну та інноваційно-наукову компоненти. Фаза використання – психологічну, професійно-кваліфікаційну, мотиваційну, духовну і етнокультурну компоненти. Напрям дії факторів і реакція-відповідь фаз відтворення в сукупності сприяють регіональному людському розвитку.

З метою підвищення моделі реалізації ЛКР в  пропонується  визначати розвиток пріоритетних галузей економіки, повноцінне фінансування регіональних соціальних програм, (направлених на поліпшення здоров’я населення, реформування освітньої галузі, росту доходів населення). Значного вдосконалення вимагає інфраструктура РРП, зокрема, в частині територіальної організації діяльності державної  служби зайнятості (в плані надання соціальних послуг безробітному населенню в сільській місцевості). Доведено, що формування і реалізація людського капіталу не можливі без стабілізації та економічного зростання економіки регіону, відновлення роботи підприємств, сприятливого інвестиційного середовища з боку вітчизняного і зарубіжного інвестора.

2.3 Розвиток людського потенціалу та його вплив на соціально – економічний розвиток України

Формування ринкового  середовища в Україні і загострення  міжнародної конкуренції об’єктивно вимагають кардинально змінити підходи до чинників економічного зростання вітчизняної економіки. Утвердження в розвинених країнах “нової економіки”, розвиток якої базується на знаннях та інноваціях, підштовхує до усвідомлення того, що пошук невикористаних резервів, оптимальних шляхів для ефективного довгострокового розвитку України слід вести у площині визнання теорії людського капіталу та реального запровадження її провідних положень у практику ринкових перетворень, зокрема, ідей щодо інвестування у розвиток людського капіталу.

Україна значно поступається за рівнем розвитку людського капіталу розвиненим країнам. Це проявляється у:

• низькій якості життя (за індексом якості життя у 2011 р. наша країна посідала 59 місце, значення субіндексу охорони здоров’я становило 75); [23]
• недостатньому фінансуванні людського розвитку за рахунок усіх джерел (держави, домогосподарств та підприємств). Наша країна перебуває на рівні країн з низьким рівнем доходу. І це, незважаючи на те, що за останні 10 років витрати на охорону здоров`я збільшилися майже в 6 разів. Якщо в 2002 році загальний фонд зведеного бюджету на охорону здоров`я становив лише 6,5 млрд. грн., то в 2011 році витрати на охорону здоров`я вже перевищили 41,5 млрд. грн. [24]
• Україна посіла 76 місце з 187 країн у рейтингу індексу розвитку людського потенціалу (ІРЛП) ООН за 2011 р. При цьому наша країна втратила 7 позицій у порівнянні з торішнім рейтингом - тоді Україна була 69-ю.Тим не менше, 76-е місце за класифікацією ООН входить до групи країн з високим рівнем людського розвитку (48-94 місця).[24]

Існування зазначених чинників низького рівня розвитку людського  потенціалу призводить до негативних соціально-економічних наслідків, серед  яких слід виокремити такі:

1. Масштабна депопуляція населення з погіршенням якісних характеристик людського капіталу при значних міграційних втратах населення продуктивного віку та високого професійно-кваліфікаційного рівня. За різними оцінками від 2 до 7 млн. українців здійснюють трудову діяльність закордоном. На січень-червень 2007 р. загальна кількість наявного населення України становила 45 млн. 634 тис. скоротившись протягом останніх десяти років більш ніж на 2 млн. осіб. [16]

2. Нераціональна демографічна структура населення, що веде до збільшення питомої ваги осіб у віці 60 років і старше (понад 20 % населення) і зменшення питомої ваги осіб у віці, молодшому за працездатний. Середній вік населення України становить 39,3 роки; у тому числі чоловіків – 37,3, жінок – 42,5 років. За період 1995–20010 рр. зміна основних пропорцій вікових груп населення країни спричинила збільшення демографічного навантаження на населення працездатного віку. Цей показник в Україні становить 681 особу непрацездатного віку в розрахунку на 1000 населення працездатного віку, з них частка дітей – 41,6 %. [25]

3. Падіння показників шлюбності, що призводить до підвищення віку при одруженні, ускладнення процесу кваліфікаційно-освітнього становлення молоді. З початку 2010 року в Україні було зареєстровано 37,5 тисяч шлюбів, що майже на третину менше у порівнянні з аналогічними показниками 2007-2009 років. [26] Також викликає занепокоєння різке збільшення частки позашлюбних народжень, особливо у сільській місцевості. Лише за період 2006–2010 рр. питома вага позашлюбних народжень зросла. Основна частка позашлюбних народжень (понад 70 %) припадала на жінок у репродуктивній віковій групі 20–34 роки, що за умови збереження існуючих темпів поширення позашлюбної народжуваності може призвести до того, що кожна третя дитина в Україні буде народжена поза шлюбом. Враховуючи високий рівень розлучень населення, це означатиме появу низки нових соціальних проблем, вирішення яких потребуватиме значних додаткових фінансових ресурсів та відповідних заходів органів державного управління, пов’язаних із вихованням дітей у неповних сім’ях. [27]

4. У 2010р. порівняно з 2009р.,обсяг природного скорочення збільшився на 6,3 тис. осіб, або з 4,2 до 4,4 особи в розрахунку на 1000 жителів. Природне скорочення населення спостерігалося у 23 регіонах країни, і тільки в м.Києві, Закарпатській, Рівненській та Волинській областях зареєстровано природний приріст населення (відповідно 3457, 3354, 2077 і 486 осіб). [24]

5. Проте рівень смертності зменшився з 18,1 померлих на 1000 населення у січні 2009р. до 16,4 - у січні 2010р. Найвищий рівень смертності зафіксовано у Чернігівській області (21,1‰), найнижчий - у м.Києві (10,7‰).Це зумовлено демографічним старінням населення, недостатньо високим рівнем розвитку системи охорони здоров’я та відповідною якістю медичних послуг, наслідками чорнобильської катастрофи тощо. В структурі смертності населення за причинами провідне місце посідають хвороби системи кровообігу – 62 %; смертність від новоутворень становить 12,6 %, хвороб органів дихання – 4,2 %, нещасних випадків, отруєнь і травм - 10,1 %. [24]

6. Високий рівень смертності чоловіків у працездатному віці, зайнятих у базових галузях промисловості, через травматизм, отруєння (40 % 16-річних хлопчиків не мають шансів дожити до 60 років). Внаслідок цього у найбільш продуктивному віці коефіцієнт смертності чоловіків в Україні перевищує аналогічні показники для жінок, а різниця між очікуваною тривалістю життя жінок та чоловіків досягає 11 років (у окремих областях України до 13 років).  [24]

7. Знецінення людського капіталу, яке торкнулося як загального (знань, навичок, розумових звичок, які люди отримують у системі формальної освіти), так і специфічного людського капіталу (знань і умінь, які працівники здобувають у процесі своєї виробничої діяльності безпосередньо на робочих місцях). Масове знецінення освітнього потенціалу стало одним з головних чинників різкого зниження продуктивності праці.

8. Низький рівень оплати праці,в Україні  мінімальна заробітна плата складала з 1 грудня 2011 встановлюється на рівні 1004 гривень на місяць, погодинна оплата праці становитиме 6,04 гривні за годину. Проте профспілкова сторона вважає цей розмір економічно не обгрунтованим і штучно заниженими. Бо на думку представників профспілок, мінімальна заробітна плата повинна перевищувати фактичний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з поетапним підвищенням для обліку обов'язків по утриманню непрацездатних членів сім'ї. [28]

За умови подальшого зниження рівня розвитку людського  потенціалу України слід очікувати  таких основних небезпек та ризиків  у зв’язку із розвитком проблемної ситуації.

1. Погіршення якісних характеристик відтворення населення, (насамперед - здоров’я) та різке зниження конкурентоспроможності вітчизняного трудового капіталу.

2. Розширення діапазону маргіналізації населення, поява так званої категорії “неомаргіналів”, тобто осіб з достатньо високим освітньо-професійним рівнем, які не знайшли прийнятного способу його реалізації, внаслідок чого за межею бідності опиниться значна частина зайнятого населення, що нерідко поєднує різні форми вторинної, третинної зайнятості і працює понад законодавчо встановлену тривалість робочого часу з тим, щоб досягнути соціально прийнятного рівня доходу. Зусилля, які докладаються урядом у цьому напрямі, зокрема для посилення базової соціальної захищеності населення, є недостатніми порівняно з дією чинників, що посилюють бідність населення.

3. Посилення гендерної нерівності, фемінізація бідності і безробіття. Як відомо, населення жіночої статі володіє вищим освітнім потенціалом при зайнятості на менш престижних робочих місцях з нижчою майже на третину заробітною платою ніж у чоловіків (у середньому це близько 70 % від оплати праці чоловіків). Зокрема, в органах законодавчої влади частка жінок становить 8,5 %, серед власників середнього і малого бізнесу – 20 %. Окрім цього, частка жінок у складі офіційно зареєстрованих безробітних та незайнятого населення є досить високою порівняно з їх часткою у складі працездатного і зайнятого населення, а поширення безшлюбного материнства та значно нижчий порівняно з чоловіками рівень оплати праці значно погіршують їх становище на ринку праці.

4. Знецінення інвестицій в освіту. Викривлена мотивація отримання вищої освіти, відносна легкість її отримання, зниження якості підготовки у вищих навчальних закладах призводить до того, що в сучасних умовах вища освіта загалом не перешкоджає деформації пропозиції на ринку праці, відбувається подальше знецінення дипломів з вищою освітою. В результаті часто випускники ВНЗ “відбирають” робочі місця у випускників шкіл, у випускників середніх спеціальних навчальних закладів. Зауважимо, що кількість студентів, що навчалися у вищих навчальних закладах у 2006/07 і становить 2786,6 тис. проти 2311,6 тис. у 2011/12 н.р. [16] Якщо ці тенденції продовжуватимуться, то в нашій країні буде нестаток кваліфікованої робочої сили. Зауважимо,що на вітчизняному ринку праці бракує фахівців робітничих спеціальностей (попит на робочі спеціальності перевищує пропозицію у шість разів).

В Україні прийнято “Стратегію демографічного розвитку України на 2006-2015 роки”, яка покликана сприяти  природному відтворенню та збільшенню кількості і якості населення в Україні; постанови Кабінету Міністрів України “Про Національний план розвитку системи охорони здоров’я на період до 2010 року” (№ 1790 від 13.06.2007 р.); “Про Державну програму з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року” (№1834 від 27.12.2006р.); “Про Державну програму протидії торгівлі людьми на період до 2010 року” (№ 410 від 7 березня 2007 р.); здійснюється громадське обговорення проекту Розпорядження КМУ “Про схвалення Концепції Державної програми “Здорова дитина на 2008-2017 роки”.

Проте доводиться констатувати, що заходи розвитку людського капіталу, передбачені цими нормативно-правовими  актами, мають фрагментарний характер, відсутня системна політика розвитку людського капіталу на всіх рівнях державного управління, питання якості життя не визнано пріоритетом соціально-економічного розвитку України та її регіонів.

Досвід розвинених держав свідчить, що сучасна концепція управління розвитком людського капіталу повинна будуватись на таких основних принципах:

1) стратегічного підходу управління людськими ресурсами на основі покращення людського капіталу із врахуванням довгострокових перспектив його розвитку;

2) інвестиційності, який полягає у визнанні економічної віддачі капіталовкладень у людський капітал та інвестуванні у його розвиток з метою поліпшення його якості;

3) розвитку: створення умов для безперервного навчання і розвитку трудового потенціалу на основі розкриття інтелектуальних, творчих і підприємницьких здібностей, зростання компетенцій та підвищення мотивації для досягнення як загальнодержавних цілей, так і для задоволення особистих потреб;

4) якості трудового життя: в умовах переходу від технократичного підходу до гуманістичного в управлінні людськими ресурсами особливого значення набуває збагачення змісту праці, справедлива винагорода за особистий вклад в кінцевий результат, створення комфортних умов і сприятливого психологічного мікроклімату в трудовому колективі, формування позитивної організаційної культури, надання можливостей для професійного і службового зростання;

5) професіоналізації управління заснований на необхідності підвищення організаційного статусу, рівня професіональної компетентності спеціалістів служб управління людськими ресурсами, які здатні виконувати складні аналітичні, управлінські, соціальні, освітні функції, грамотно регулювати трудові відносини і формувати “соціальний капітал” в організації;