Автор: Пользователь скрыл имя, 28 Февраля 2013 в 22:21, аттестационная работа
Прийняти правильне економічне рішення неможливо без глибокого знання економічних законів, що регулюють економічну діяльність, розуміння структури і функцій економічної системи. Тому дуже важливим стає вивчення історії економічних класичних вчень, що заклали постулати ринку вільної конкуренції, і створили першу взаємопов’язану і взаємообумовлену економічну систему. Але ці знання потрібні не лише для правильного розуміння сьогоднішніх реалій, а також для зрозуміння економіки.
ВСТУП……………………………………………………………………………………………3
РОЗДІЛ 1 Економічна теорія епохи вільної конкуренції
1. Загальна характеристика економіки в епоху вільної конкуренції…………………………4
2. Особливості формування ринкової економіки в Англії….…………………………………7
РОЗДІЛ 2 Класична політична економія
1. Зародження ідей класичної школи………………………………………………………….20
2. Економічне вчення Адама Сміта, «Дослідження про природу та причини добробуту націй»……………………………………24
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………………….30
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………………………32
Економіка країни після промислового перевороту почала розвиватися циклічно, все частіше зазнаючи криз. Перші з них спостерігалися у Великій Британії після перемоги у війні з Францією (1815—1816 і 1819 pp.). Саме в цей період закладено основи промисловості, колоніальної і торговельної монополії Великій Британії. Завдяки використанню машин випуск промислової продукції у воєнні роки зріс у 15—20 разів. Континентальна блокада і Англо-американська війна призвели до перевиробництва товарів і скорочення зовнішнього та внутрішнього ринків.
Після економічного піднесення 1820—1825 pp. у Великій Британії вибухнула циклічна криза, що охопила майже всі галузі економіки. З 1825 р. капіталістичне виробництво періодично супроводжувалося його скороченням і подальшими депресіями. Це відбулося у 1825, 1836, 1847, 1866 pp. З часом кризи ставали все глибшими, а в 50—60-х роках вони значною мірою паралізували провідну галузь тодішньої англійської економіки — бавовняне виробництво. Спустошливою стала промислова криза 1866 p., яка перетворилася у довгострокову депресію і поклала початок падіння гегемонії країни.
Промисловий переворот завершив формування промислового пролетаріату, чисельність якого в 1851 р. становила 4,8 млн осіб із 21 млн населення Великої Британії (без населення Ірландії). Специфічною формою його боротьби у другій половині XVIII — на початку XIX ст. став рух руйнівників машин — луддитів. У 1782 р. влада провела через парламент спеціальний закон, який карав за навмисне пошкодження машин. У 1799 і 1800 pp. ухвалено закони про заборону будь-яких робітничих об'єднань, належність до яких і участь у заворушеннях підлягали покаранню як кримінальні порушення.
Для того щоб загнати на фабрики збанкрутілих ручних ткачів і дрібних ремісників, у 1834 р. видано новий "Закон про бідних". Він ліквідував грошові допомоги і створив так звані робітничі будинки з тюремним режимом, куди поміщали бідняків, що зверталися за допомогою.
Рух англійського пролетаріату в 30—40-х роках XIX ст. проходив під гаслом боротьби за проведення "Народної хартії". Головною вимогою руху, який дістав назву чартизм, було введення загального виборчого права. Важливими наслідками цього руху стали, створення в 1840 р. першої в історії пролетарської партії — Національної чартистської асоціації, реформування парламенту Великої Британії, розширення фабричного законодавства; введення 10-годинного робочого дня для жінок і підлітків (1847).
Унаслідок промислового перевороту різко знизилася частка сільського населення (у 1811 р. воно становило 35 %, у 1817 р. — 14,2 %). Швидко зростали перші промислові центри — Манчестер, Ліверпуль, Бірмінгем, Лідс та ін. Англія перетворилась у країну міст і фабричних поселень.
У своїх колоніях, які охоплювали територію 6,5 млн кв. км із населенням 145 млн осіб, Велика Британія діяла методами насилля і грабежу. Услід за США вона домоглася в 50-х роках XIX ст. насильницького "відкриття" для своєї торгівлі японського ринку.
Отже, Велика Британія, що першою з країн світу пережила промислову революцію, до середини XIX ст. перетворилася у наймогутнішу країну. Вона стала найбільшою колоніальною імперією, яка забезпечувала промисловість метрополії необхідною і дешевою сировиною, робочою силою, а також широким ринком збуту готових виробів. Орієнтація найважливіших галузей виробництва, особливо текстильної, в основному на колоніальний ринок пізніше негативно позначилася на економічному розвитку Великої Британії. [4]
РОЗДІЛ 2 Класична політична економія
1. Зародження ідей класичної школи
Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу у сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва. Становлення ринкової економіки та поступова реалізація закладеного в ній потенціалу саморегулювання викликали необхідність переоцінки учення меркантилістів щодо шляхів примноження національного багатства та досягнення узгодженої взаємодії економічних суб'єктів, активізувавши розробку наукової теорії ринкового господарювання.
Теоретико-методологічні
За загальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована у кінці XVII - на початку XVIII ст. В. Петті в Англії та П. Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному. Історично в економічній літературі сформувалось кілька підходів до трактування цього питання.
Перший підхід був започаткований К. Марксом і набув широкого розвитку в марксистській літературі. Саме К. Маркс першим вжив термін "класична політична економія", зарахувавши до класиків економістів від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. де Сісмонді у Франції. Згідно з марксистською думкою, класичний період завершився у першій третині XIX ст., а його визначальною рисою було дослідження "внутрішніх залежностей буржуазних відносин виробництва"1, що сприяло виявленню антагоністичних суперечностей капіталізму та підводило до концепції безкласового комуністичного майбутнього.
Виходячи з класово-
Другий підхід набув найбільшого поширення у науковому світі, перетворившись у наші дні у загальновизнаний для більшості західних та вітчизняних дослідників. На думку прихильників цього підходу, класична політична економія еволюціонувала у першій половині XIX ст., знайшовши відображення у працях Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та Ф. Бастіа та ін., а її завершителем став видатний вчений другої половини XIX ст. Дж.С. Мілль.
Третій підхід характеризує позицію, яку займав у трактуванні цього питання відомий англійський економіст початку XX ст. Дж. М. Кейнс та його прихильники. Згідно з цим підходом до складу класичної школи слід віднести послідовників Д. Рікардо аж до 30-х років XX ст., у тому числі А. Маршалла, Ф. Еджуорта, А. Пігу та ін. Однак аргументація такого розширення хронологічних меж класичної школи викликає сумніви у дослідників, які розрізняють класичну політичну економію та неокласичну економічну теорію.
Слід зауважити, що відмінності
у визначенні хронологічних меж
класичної школи відображають різні
методологічні підходи до періодизації
історії економічних учень; складність
та неоднозначність самої
У полеміці з меркантилістами в межах класичної школи були започатковані теорія обміну, спрямована на розвиток ідей ринкового саморегулювання (лінія Сея) та теорія виробництва, спрямована на пошук істинної природи багатства (лінія Рікардо). На думку багатьох дослідників, різне трактування відносної значущості цих теорій (для К. Маркса пріоритетною була теорія виробництва та праці Д. Рікардо, а для його опонентів - теорія обміну і теоретична спадщина А. Сміта) виявилось у відмінностях визначення хронологічних рамок класичної школи та у розмежуванні теоретичних досліджень у процесі "маржинальної революції" останньої третини XIX ст.
Численні праці представників класичної політичної економії, створені протягом майже 200-річної історії її розвитку, мають свої особливості. Водночас можна узагальнити деякі спільні теоретико-методологічні підходи, характерні риси класичної школи, які формувались та розвивались на противагу меркантилістським підходам попередників.
Класичній політичній економії належить низка важливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, віднісши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об'єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення. Вони досліджували доходи основних класів буржуазного суспільства, механізм конкуренції, кредиту, грошового обігу. Класична політична економія вперше поставила проблему економічних законів, досліджувала їх об'єктивний характер, механізм дії, необхідність врахування і використання цих законів у господарській практиці та політиці. Джерело вартості класики вбачали в різних формах конкретної праці. [3]
Заслугою Д. Рікардо було, зокрема, те, що в його теорії чіткіше розмежовані споживча і мінова вартість, вартість товару зводиться до праці. Він звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що є передумовою з'ясування суті експлуатації за капіталізму). У вченні Д. Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості (хоча він не відокремив останню від таких її особливих форм, як прибуток, рента, відсоток), розвинуто теорію ціни, ренти.
Проте, на відміну від А. Сміта (який стверджував, що вартість складається з доходів), він доводив, що вартість розпадається на доходи, оскільки її треба спочатку створити.
Можна виділити такі основні недоліки класичної школи політичної економії:
1) при аналізі відтворення
2) Д. Рікардо визначав вартість товару через механізм попиту і пропозиції, тобто як результат змішування абстрактної і конкретної праці;
3) хоча обидва вони близько
підійшли до розуміння
4) внаслідок цього і поняття «капітал» А. Сміт та Д. Рікардо звели лише до речового змісту, засобів виробництва, ототожнили його з останнім;
5) класична школа політичної
економії не спромоглася
6) Д. Рікардо механічно
7) предметом політичної економії
представники цієї школи
8) капіталістичний спосіб
У Франції варіантом класичної школи політичної економії була школа фізіократів ( грецьк. phisis — природа і kratos — влада), які вперше джерелом суспільного багатства назвали не сферу обігу (на відміну від меркантилістів), а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, була найвищою цінністю. Представники фізіократів — економісти Ф. Кене, Ж. Тюрго та ін. Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони ввели в науковий обіг категорію «чистий продукт», який розглядали як обсяг і вартість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх витрат. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю людей і підприємців у цих сферах лише як таку, що покривала витрати на їх існування. Економічна політика, на їхню думку, повинна здійснюватися відповідно до принципу «laisses—faire—faire—laisses» — «дозволяйте робити, хто що хоче, і йти, хто куди хоче». Ф. Кене розробив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала прообразом методів аналізу «витрата-випуск», які використовуються у XX ст. і в яких розкриваються міжгалузеві зв'язки.
Основні етапи еволюції класичної політичної економії:
1-й етап (кінець XVII - середина XVIII ст.)
- започаткування класичної
2-й етап (друга половина XVIII ст.)
- формування ідейно-теоретичних
та методологічних засад
3-й етап (перша половина XIX ст.) -
розвиток та переосмислення
4-й етап (друга половина XIX ст.) -
завершення класичної