Економічна теорія епохи вільної конкуренції. Класична політична економія: Адам Сміт - Дослідження про природу та причини добробуту націй

По-третє, це іноземна конкуренція. Зокрема, у цей період Англія відчувала певні труднощі зі збутом металу, бавовняних тканин на світовому ринку, де значну конкуренцію  їй складали Росія, Швеція та Індія  з її традиційно якісним і яскраво розфарбованим природними барвниками ситцем. Перемогти конкурентів можна було тільки за умови налагодження фабричного виробництва та випуску дешевшої і якіснішої, а отже, і більш конкурентоспроможної продукції.

По-четверте, нагромадження  капіталу супроводжувалося зростаючими можливостями для його вигідного використання. Майже всі війни XVIII ст. закінчувалися захопленням нових колоній. У раніше завойвуваних колоніях примножувалося багатство і збільшувалося населення. Вест-Індія, де чисельність білого населення в 1734—1773 pp. зросла з 36 тис. до 58 тис, була для цього найбільш вигідною з усіх британських володінь. У 1790 р. в неї було вкладено 70 млн фунтів стерлінгів проти 18 млн фунтів стерлінгів на Далекому Сході, а її торгівля з Англією майже вдвічі перевищувала імпорт і експорт Ост-Індської компанії. Колоніальна експансія Англії сприяла розширенню ринків збуту для її промислових товарів.

Збільшення колоніальних багатств і розширення торгівлі забезпечували  зростання ринку для британських  товарів, якого вже не могла наситити домашня промисловість за допомогою ручних методів виробництва. Великі та затяжні війни XVIII ст., які вели регулярні війська, не тільки породжували безперервний попит на британські товари, а й викликали попит на спеціальні, стандартизовані товари. Основним предметом експорту було сукно, яке в 1700—1770 pp. становило в ньому 25—30 %, тканини визначеного сорту і кольору, необхідні для обмундирування, чоботи, ґудзики, боєприпаси, рушниці, багнети.

Пошуки шляхів розв'язання проблеми масового виробництва товарів сприяли зростанню технічних винаходів наприкінці XVIII ст., а нагромадження капіталу досягло рівня, за якого стало можливим впровадження цих винаходів і перехід до масового виробництва.

Становлення колоніальної імперії. 130 конфліктів, у яких Англія брала участь у XVIII ст., були пов'язані з колоніальними питаннями. Однак завершальним етапом у створенні колоніальної імперії Англії стала її участь у Семилітній війні (1756—1763), з якої вона вийшла більш могутньою державою, розширивши свої територіальні володіння. Франція зберегла лише п'ять захоплених міст в Індії, а з Північної Америки її повністю витіснили. Англія отримувала колосальні прибутки від работоргівлі — близько 20 тис. негрів за рік вивозили англійські работоргівці до Південної Америки і до південних колоній Північної Америки.

У середині XIX ст. Англія, скориставшись сприятливими обставинами після поразки наполеонівської  Франції (1815) і головного суперника  на колоніальному терені стала центром  великої колоніальної імперії. Погрозами і підкупом, війнами і дипломатією, вбивствами і шахрайством Ост-Індська компанія до кінця 40-х років завершила загарбання Індії, де проживало майже 70 % населення всієї Британської імперії. У 1813 р. було скасовано монополію на торгівлю з Індією (яка належала Ост-Індській компанії). За парламентським актом 1833 р. компанію зберігали тільки як адміністративний та військовий орган, а в 1858 р. її ліквідували.

У 1819 р. було захоплено  Сінгапур, у 1839 — Аден, який став опорним  пунктом для підкорення племен півдня Аравійського півострова. У цей період було зроблено вирішальний крок до оволодіння неосяжним китайським ринком. Острів Гонконг за Нанкінською угодою (1824) перейшов до Англії у "довічне володіння". У 1852—1853 pp. було захоплено і приєднано до Індії всю Південну Бірму. Початок нового етапу в економічній експлуатації Індії поклало скасування торгової монополії Ост-Індської компанії, яка значну частину своїх доходів отримувала від продажу в Англії екзотичних товарів Сходу. Це сприяло зростанню експорту англійських фабричних товарів, зокрема бавовняних тканин.

Виготовлені із застосуванням верстатів англійські бавовняні тканини призвели до знищення легкої промисловості Індії, в якій застосовували ручне устаткування. Позбавлені роботи ремісники та їх сім'ї масово гинули. Ті, хто вижив, знову поверталися до роботи в сільському господарстві. Все це призвело до зменшення чисельності міського населення. Населення м. Дакки, головного центру індійської текстильної промисловості, зменшилося між 1815 і 1837 pp. зі 150 тис. до 20 тис. Індія, як і Ірландія, стала суто сільськогосподарською колонією, що постачала у Велику Британію харчові продукти й сировину (бавовну і джут).

Монополія на торгівлю китайським чаєм, яка зберігалася  за Ост-Індською компанією ще протягом 20 років, була після 1813 р. головною статтею її прибутку. Компанія щороку продавала чай, маючи значний прибуток із Кантона, — на суму майже 4 млн фунтів стерлінгів. Розпочавши першу "опіумну" війну (1839—1841), англійці під приводом примусити китайців проти їхньої волі купувати індійський опіум, а насправді хотіли знищити бар'єри, які перешкоджали вільному експорту британських дешевих товарів до Китаю. Підсумком цієї війни стало анексування Гонконгу і відкриття п'яти договірних портів для британських торговельних кораблів. Крім того, Китай сплачував контрибуцію, встановлював пільгові митні тарифи. У 1843 р. Англія отримала в Китаї ще низку привілеїв — екстериторіальність, право на концесії і принцип найбільш сприятливих умов. Друга "опіумна" війна (1856—1858) відкрила англійцям шлях до басейну річки Янцзи.

Особливий інтерес  англійців викликало узбережжя  Західної Африки, звідки почали привозити  пальмову олію, какао та інші цінні  продукти і сировину. Головними статтями обміну з місцевим населенням були спиртні напої й вогнепальна зброя. Віднайдене на цих територіях золото стало причиною ряду воєн з метою загарбання земель.

У 1840—1860 pp. воєнно-політична  експансія Англії забезпечила нові ринки для англійських фабрикантів  в Афганістані та Ірані.

Протягом першої половини XIX ст. англійські колонізатори порівняно швидко "опанували" Австралію. З кінця XVIII ст. до 60-х років  туди було вивезено 155 тис. засланців.

Колонізація Австралії  та інших переселенських колоній  давала змогу вирішувати одразу кілька проблем: по-перше, ці території були чудовим ринком збуту англійських товарів; по-друге, дозволяли позбавлятися від "надмірного" населення, і, по-третє, давали змогу самій метрополії підтримувати достатньо високий життєвий рівень основної маси населення.

Найбільш значною  з перелічених колоній Англії залишалася Канада, в якій до середини XIX ст. проживало вже близько 2,5 млн  осіб і куди йшов найбільший потік  емігрантів.

Зростання впливу Англії на Середньому Сході призвело до загострення її відносин з Росією, а згодом і до прямого воєнного конфлікту. Головним результатом Кримської війни (1853—1856) для Англії було рішення про нейтралізацію Чорного моря. Отже, Англія на деякий час позбулася загрози російського просування до проток і мала змогу, не натрапляючи на опір з боку Росії, зміцнювати свої позиції в східній частині Середземного моря.

До середини XIX ст. Англія остаточно сформувалась як колоніальна імперія, хоча загарбання нових територій і ринків збуту  тривало. Створення колоніальної імперії сприяло ще більшому зміцненню економічної могутності країни.

Розвиток капіталістичного фермерства. Називаючи досягнення в  розвитку промисловості Англії, слід зазначити, що у XVIII ст. вона була переважно  сільськогосподарською країною. Для  того щоб стимулювати розвиток кормової бази й експорт зерна, уряд у 1660 р. ввів високі мита на імпорт хліба, худоби, м'яса, із 1689 р. на пшеницю, яку вивозили, сплачуючи премію 5 шилінгів за квартер (2,9 л), якщо ціна на неї не перевищувала 48 шилінгів, за винятком неврожайних років. Було ухвалено закон про осілість для забезпечення сільського господарства робочою силою. Відповідно до нього сільськогосподарським робітникам забороняли самостійно покидати приходи, де вони працювали за наймом. При надлишку робочої сили прихідська влада могла висилати робітників. Така політика сприяла збільшенню вирощування зернових у цілому, в тому числі на експорт. Так, у 1706—1725 pp. експортували 5,4 млн квартерів; у 1726—1745 pp. — 7 млн; у 1746—1765 pp. — 9,5 млн квартерів зерна.

Стабільний розвиток зовнішнього і внутрішнього ринків забезпечував сільському господарству постійний стимул для вдосконалення  техніки. Результати особливо відчувалися  в східних і південно-східних  графствах, де методи ведення сільського господарства були значно досконалішими порівняно з іще не обгородженими орними землями східної частини центральних графств. Збут значно ускладнювався, тому що не було зручних засобів наземного транспорту. Тільки пізніше, коли збудували канали і появився новий ринок збуту в зв'язку з індустріалізацією сусідніх районів — Йоркширу, Чорної Англії і Ланкаширу, — огороджування набуло поширення і в центральних графствах. Із 90-х років XVIII ст. прогрес у сільському господарстві визначається його інтенсифікацією. Вводять чотирирічну сівозміну, землю орють глибше, старанніше розпушуючи ґрунт і очищаючи його від бур'яну.

Створення кормової бази сприяло розведенню овець і  великої рогатої худоби. Раніше вівці  цінувалися переважно за вовну, а  велику рогату худобу використовували  переважно як тяглову силу. Через нестачу кормів частину худоби вирізали, а решта голодувала протягом усієї зими. Тепер же навчилися годувати худобу всю зиму без збитку для врожаю. Вівчарство й утримування великої рогатої худоби стало прибутковим. Якщо середня вага овець, яких продавали в 1710 р. в місті Смітфілді, була 12 кг, а великої рогатої худоби — 167, то в 1795 р. — відповідно 36 і 360 кг.

Застосування  нових методів у скотарстві дало можливість підвищити врожайність  зернових. Уперше стало можливим отримувати велику кількість органічних добрив як унаслідок систематичного випасання овець на ділянках, так і від великої рогатої худоби та свиней, яких відгодовували на фермах.

Удосконалювались  також знаряддя праці. Уже в середині XVIII ст. застосовували рядкову сівалку, на початку XIX ст. — залізний плуг.

Нововведення  могли здійснитися лише за умови  вкладання в них великого капіталу. Для малих фермерських господарств  вони були недоступні. Піонерами нових  технологій у сільському господарстві ставали заможні люди, в основному багаті землевласники. Унаслідок цього технічна революція привела до соціальної, яка змінила структуру сільської Англії і сприяла подальшому прогресу в техніці.

Особливістю огороджування  у XVIII ст. було те, що орні землі перетворювали  в пасовиська для овець і відкриті поля, які спільно обробляли, у великі ферми, на яких успішно розвивалося зернове і скотарське господарство. Крім того, на основі давніх, узаконених звичаями прав було огороджено велику площу необроблюваних земель, які використовувались сільськими жителями під пасовища, для вирубки лісу та видобування торфу, а також багато пустирів. Дрібних фермерів-орендарів в окремих районах Англії поступово зганяли із землі або розоряли орендною платою, яка в 4,5 і навіть у 10 разів перевищувала звичайну. Багато дрібних фригольдерів продавали свої землі через неможливість конкурувати з удосконаленими методами ведення господарства, які застосовували їхні багаті сусіди. Високі земельні податки спонукали лендлордів здавати в оренду на довгий строк свої маєтки великим фермерам-орендаторам (зазвичай на 99 років), котрі обробляли від 80 га землі і більше. Це призвело до загального закріплення ділянок і витіснення орендарів малих ферм. Такі господарства являли собою капіталістичні аграрні підприємства, в яких використовували переважно найману працю, застосовували вдосконалені знаряддя праці, передові агротехнічні прийоми.

У 1740—1788 pp. число  самостійних ферм зменшилося більш  ніж на 40 тис. Цей процес тривав і  після 1788 p., до того ж він усе більше прискорювався. Це засвідчує велика кількість актів про огороджування, ухвалених у парламенті. Так, з 1717 по 1727 р. було 15 таких актів, із 1728 по 1760 р. — 226, із 1761 по 1796 р. — 1482, а з 1797 по 1820 p., у період наполеонівських воєн, — 1727.

Розпочавшись у графствах Норфолкс і Ессекс, огороджування в другій половині XVIII ст. перемістилось і в центральні графства Англії. Однак приблизно з 1760 р. становище змінилося. Зростання населення перетворило Англію із експортуючої держави в імпортуючу, тоді як лише деякі країни мали великий надлишок зерна. Ціни швидко зростали і почали сильно коливатися — від 40 до 100 шилінгів і більше за квартер. Якщо у XVIII ст. можна було отримувати великі бариші, то тепер стало можливим наживати великі багатства. Це призвело до того, що капіталісти почали скуповувати землі, а становище дрібних фермерів значно погіршилося.

Процес ухвалення  акта про огороджування передбачав необхідність згоди 4/5 усіх власників  земель. Як правило, основною площею землі  приходу володіли 2—3 лорди, а інші жителі були орендарями, внаслідок чого від рішення лордів залежало ухвалення актів. Крім того, орендарів часто підкупляли або ж просто змушували дати згоду на проведення огороджування. Перерозподіл землі між її держателями після ухвалення акта завершувався для багатьох позбавленням її за бажанням лорда. Огороджування приводило до концентрації землеволодіння і землекористування. Воно супроводжувалося безжалісним порушенням прав селян. Лише деякі з них домагалися узаконення встановлених звичаєм прав на загальний селянський вигін, і лише одиниці отримували відповідні компенсації за втрату цих прав. Раніше селяни заробляли собі на існування тим, що займалися домашньою промисловістю, тримали якусь дрібну худобу або домашню птицю і наймалися на постійну або тимчасову роботу. У період огороджувань вони мали можливість заробляти лише роботою за наймом. Це був період руйнування домашньої промисловості через конкуренцію, що виникла з боку нових фабрик.

Завдяки прогресу в сільськогосподарській техніці  в середині XVIII ст. стало можливим скорочення витрат на оплату праці. Заробітна плата сільського пролетаріату швидко знижувалася також у зв'язку з падінням цін. У багатьох районах помешкання безземельних селян або руйнувалися зовсім, або життя в них ставало нестерпним.

Тяжке становище  селянина, падіння його життєвого  рівня зумовили зменшення сільського населення. Так, якщо в 1811 р. воно становило 35 % від загальної чисельності, то в 1870 р. — 14 %. Разом з тим, центр  густоти населення перемістився із середніх графств на північ.