Економічні погляди Девіда Рікардо та їх значення для подальшого розвитку економічної науки

    Водночас  учений зазначав, що основною причиною зміни вартості є збільшення або  зменшення витрат праці, а коливання  прибутку, не пов'язані з цими змінами, є досить незначними, здатними змінити  величину "природної" ціни товару не більше ніж на 6—7 %.

    "Ринкові"  ціни, на думку вченого, можуть  зазнавати випадкових і тимчасових  коливань під впливом попиту  та пропозиції, однак за умов  вільної конкуренції перелив  капіталів неминуче повертає  їх до "природних" цін. Відтак роль ринку, на думку англійського дослідника, полягає насамперед у тому, щоб "розподілити капітал між галузями людської діяльності в точно визначеній пропорції".

    Теорія  капіталу та грошей. Д. Рікардо визначав капітал як провідний фактор розвитку продуктивних сил суспільства, "частину  багатства країни, яка використовується у виробництві й складається  з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин, всього необхідного для того, щоб привести у рух працю"1. На відміну від А. Сміта, який пов'язував виникнення капіталу з переходом  від простого, примітивного до розвиненого  ринкового господарства, Д. Рікардо  трактував капітал позаісторично, стверджуючи, що знаряддя праці первісної  людини також є капіталом.

    Виходячи  із трудової теорії вартості, вчений вважав, що на цінність товару впливає не лише праця, яка застосовується безпосередньо, але і праця, раніше витрачена  на виробництво необхідних знарядь  та інструментів. Трактуючи капітал як нагромаджену працю, він робив висновок про правомірність існування прибутку. Водночас Д. Рікардо звертав увагу на те, що відмінності у величині прибутку викликають перелив капіталу із однієї сфери застосування в іншу.

    Як  і його попередники, англійський  дослідник розрізняв основний та оборотний капітал. "Залежно від  того як швидко зношується капітал  і як часто він вимагає відтворення, — зазначав Д. Рікардо, — капітал  зараховується до оборотного або  до основного". Відтак теоретичною  заслугою вченого стало виокремлення як критерію поділу капіталу на основний та оборотний часу обігу (відтворення) засобів виробництва. 
Спираючись на трудову теорію вартості, Д. Рікардо визначав гроші як товар, вартість якого пропорційна кількості праці, необхідної для його виробництва і доставки на ринок. Водночас він підкреслював специфічність золота та срібла як особливих товарів, які є засобом обігу та мірою вартості усіх інших товарів. "Продукція завжди купується іншою продукцією або послугами; гроші — лише посередник, за допомогою якого здійснюється обмін", — писав вчений. Відтак він був переконаний, що гроші не впливають на економічну активність і не можуть бути у надлишку, оскільки зміна вартості грошей збільшує або зменшує їх кількість "у такій самій пропорції". Водночас за даної вартості грошей, зазначав Д. Рікардо, їх кількість у обігу залежить від суми товарних цін.

    Важливо зазначити, що дослідження ученим сутності та ролі грошей у ринковій економіці  на початку його творчої діяльності ґрунтувалось на положеннях системи  золотого стандарту. Виходячи з того, що паперові гроші не мають внутрішньої  цінності, Д. Рікардо писав про  те, що їх кількість має регулюватись згідно з цінністю металу, який служить  грошовою одиницею. Розроблена вченим програма перебудови грошового обігу  передбачала можливість повної або  часткової заміни золота в обігу  паперовими грошима за умов вільного та гарантованого обміну останніх на золото за фіксованим (твердим) курсом.

    Однак з часом Д. Рікардо відійшов від  цієї концепції. Спостерігаючи за процесом знецінення паперових грошей, він  поширив закони обміну останніх на повноцінні (золоті, срібні) монети, виступивши прихильником кількісної теорії грошей. Згідно з цією теорією вартість золота та срібла (а значить і ціни товарів) залежить від кількості грошей в обігу, яка може бути різною і довільною. Інакше кажучи, в обігу може бути будь-яка кількість не лише паперових грошей, але і золотих монет, якій протистоїть товарна маса. Співвідношення цих величин визначає як рівень цін, так і цінність самих грошей.

    Теорія  розподілу доходів, глибокий та змістовний аналіз сутності, величини та співвідношення ренти, прибутку і заробітної плати. Підкреслюючи пріоритетність проблем розподілу в економічній теорії, Д. Рікардо писав: "Продукт землі, все, що отримується з її поверхні шляхом прикладення праці, машин і капіталу, — розподіляється між трьома класами суспільства, а саме: власниками землі, власниками грошей або капіталу, необхідного для її обробітку, і робітниками, працею яких вона обробляється. Але частки всього продукту землі, які дістаються кожному з цих класів під іменем "ренти", "прибутку" і "заробітної платні", досить різні на різних стадіях суспільного розвитку... Визначити закони, які управляють цим розподілом, — головне З завдання політичної економії". 
На основі трудової теорії вартості Д. Рікардо здійснив глибокий аналіз І природи і динаміки ренти. Визначаючи останню як частку "продукту землі, І яка виплачується землевласнику за користування первісними і непорушними силами природи", вчений пов'язував утворення цього виду доходу з утвердженням приватної власності на землю. У зв'язку з цим Д. Рікардо зазначав, що якби повітря і вода могли стати чиєюсь власністю, то і вони б приносили і ренту.

    Критикуючи  одне з визначень сутності ренти, сформульоване А. Смітомі під  впливом ідей фізіократів, які вважали  ренту особливим даром природи,! Д. Рікардо зазначав, що не існує "жодної галузі промисловості, в якій природа  не допомагала б людині, причому  щедро і задарма". Зосередившись  в основному на аналізі першої диференціальної ренти, вчений пов'язував виникнення останньої із обмеженістю  земельних ресурсів та нестачею родючих! земельних ділянок. Він писав  про те, що у країнах, які мають родючі землі! у надлишку, рента не існує, оскільки "Ніхто не стане платити за користування землею, якщо є... маса ще не привласненої землі, якою може розпоряджатися кожний, хто захоче обробляти її". 
Виходячи з трудової теорії вартості, вчений вважав джерелом ренти І не саму природу, а людську працю, зростанню продуктивності якої сприяють сили природи на кращих і середніх ділянках землі. Беручи до уваги те, що мінова вартість сільськогосподарських товарів визначається витратами праці на відносно гірших земельних ділянках, Д. Рікардо дійшов висновку, що на кращих ділянках (де витрати на одиницю виробленої продукції менші) утворюється додатковий дохід, надлишок над середнім прибутком фермерів. Цей дохід утворює ренту, яку привласнює землевласник. "Рента завжди сплачується за користування землею тільки тому, що кількість землі не безмежна, а якість її неоднакова, — писав вчений, — із зростанням населення залучається до обробітку земля нижчої якості або розташована менш зручно. Коли з розвитком суспільства починає оброблятися земля другого розряду за родючістю, на землі першого розряду відразу ж виникає рента, величина якої буде залежати від різниці у якості цих двох ділянок". 
Аналізуючи динаміку ренти, Д. Рікардо стверджував, що величина останньої постійно зростає, тому що збільшення кількості населення та потреби у продуктах харчування примушують суспільство залучати до обробітку все гірші й гірші земельні ділянки. Пов'язуючи динаміку рентного доходу із законом спадної родючості ґрунтів, вчений писав про підвищення порівняльної цінності сирих продуктів внаслідок збільшення затрат праці на виробництво їх останньої добутої частки. Наслідком цього він вважав підвищення цін, яке збільшує ренту.

    Полемізуючи з А. Смітом, який вважав ренту одним  із джерел цінності, Д. Рікардо стверджував, що не ціна залежить від ренти, а, навпаки, рента залежить від ціни. "Вартість хліба регулюється кількістю  праці, затраченої на його виробництво  на землі тієї якості або з тією часткою капіталу, за яких не платять  ренти, — підкреслював англійський  дослідник. — Не тому хліб дорогий, що платиться рента, а рента платиться  тому, що хліб дорогий... ціна хліба не знизилась би навіть тоді, коли б  землевласники відмовились від  всієї своєї ренти"2, оскільки у цьому випадку рента дісталась  би орендарям. 
Пов'язуючи динаміку ренти зі зростанням міського населення, розвитком продуктивних сил та нагромадженням капіталу, Д. Рікардо відрізняв цей вид доходу від тієї частини орендної плати, яка виплачується за користування капіталом, вкладеним у земельну ділянку.

    Заробітну плату вчений визначав як дохід робітника, плату за працю. Він наголошував  на тому, що праця як і будь-який інший  товар, має: 
— "природну" ціну, необхідну для того, "щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їх чисельності"; 
— "ринкову" ціну, яка "дійсно сплачується... в силу природного співвідношення між пропозицією і попитом: праця дорога, коли вона рідкісна, і дешева, коли є у надлишку".

    Визначаючи "природну" ціну праці вартістю засобів існування робітника  та його сім'ї, Д. Рікардо підходив до аналізу цього поняття історично. Він розумів, що природна ціна праці не є "абсолютно незмінною і постійною. Вона змінюється у різні часи в одній і тій самій країні і дуже суттєво відрізняється у різних країнах"2. Зводячи природну ціну праці до мінімуму засобів існування, учений зазначав, що її величина прямо пропорційна рівню цін на продукти харчування та предмети життєвої необхідності. Відтак заслугою Д. Рікардо стало розмежування номінальної та реальної заробітної плати на основі того, що "природна" ціна праці визначається не грошима, а кількістю та асортиментом споживчих благ, які робітники в змозі придбати за ці гроші.

    Підкреслюючи, що під впливом руху народонаселення "ринкова" ціна праці має тенденцію  до зближення із "природною" та утримання у жорстких межах прожиткового мінімуму, Д. Рікардо був переконаний, що рух заробітної плати має визначатися  виключно ринковою конкуренцією, а  не державним регулюванням, в тому числі прийняттям "законів про  бідних". "Не підлягає ніякому сумніву, — писав англійський дослідник, — що комфорт і добробут бідних не можуть бути постійно забезпечені, якщо внаслідок їх власних зусиль або деяких зусиль з боку законодавства не буде врегульовано зростання їх чисельності й раніше непередбачених шлюбів не стане менше. Дія системи законів про бідних була прямо протилежною. Вони робили стримування зайвим і заохочували нерозважливих, пропонуючи їм частину заробітної плати розважливих і працелюбних".

    Узалежнивши динаміку заробітної плати від зростання  або зменшення чисельності населення, вчений дійшов висновку, згідно з яким "за умов природного поступального  руху суспільства заробітна плата  має тенденцію до падіння, оскільки вона регулюється попитом і пропозицією, тому що приплив робітників буде постійно зростати однією і тією самою мірою, тоді як попит на них буде підвищуватися  повільніше"4. При цьому Д. Рікардо розумів, що "за найсприятливіших обставин можливості зростання продуктивних сил, напевно, перевищують здатність населення до розмноження", однак, на його думку, "довго такий стан підтримуватися не може, тому що при обмеженій кількості та різній якості землі її продуктивність з кожним новим збільшенням капіталу, що прикладається до неї, буде знижуватися, тоді як здатність населення до розмноження продовжує залишатися такою ж".

    Водночас  вчений звертав увагу на те, що заробітна  платня визначається ціною продуктів  харчування робітників. Відтак збільшення кількості населення та підвищення ціни хліба викликають зростання  природної ціни праці. Однак зростання  заробітної плати відстає від  зростання цін на необхідні та корисні продукти, що викликає погіршення становища як робітників, так і  підприємців, прибуток яких зменшується. 
Таким чином, на відміну від А. Сміти, Д. Рікардо вважав, що із розвитком капіталізму становище робітників буде неминуче погіршуватись, оскільки зростання цін на продовольчі товари спричинятиме падіння їх реальної заробітної плати. У зв'язку з цим вчений наголошував на тому, що заробітна плата ніколи не буде підвищуватись такою мірою, щоб робітник мав можливість купувати стільки товарів, скільки він купував до підвищення цін на них. Водночас учений застерігав, що обґрунтовані ним закони руху заробітної плати діють лише за умов вільної ринкової конкуренції, коли оплата праці робітників не "контролюється втручанням законодавства". 
Аналізуючи прибуток як основну форму доходу, вчений трактував його як надлишок вартості понад заробітну плату, вважаючи незаперечним той факт, що робітник своєю працею створює більшу вартість, ніж отримує. При цьому Д. Рікардо намагався виявити фактори, які визначають величину прибутку та дослідити взаємозв'язок останнього із заробітною платою. 
Визнаючи працю єдиною субстанцією вартості, учений писав про те, що зміна заробітної плати за незмінної продуктивності праці не спричиняє відповідних змін природної ціни товарів, змінюючи лише долю робітників у загальному доході. На цій підставі Д. Рікардо робив висновок про те, що "прибуток залежить від високої чи низької заробітної плати". Він вважав, що два основні види доходу можуть змінюватись лише в оберненому напрямку, оскільки "підвищення вартості праці неможливе без відповідного падіння прибутку". Відтак, на думку англійського дослідника, "все, що збільшує заробітну плату, неминуче зменшує прибуток".

    Необхідно зазначити, що, на відміну від А. Сміта, Д. Рікардо вважав стійке зростання  заробітної плати надзвичайно складною проблемою, економічною катастрофою, що загрожує нагромадженню капіталу у зв'язку з падінням норми прибутку. Він наголошував на тому, що "прибуток має природну тенденцію знижуватися, тому що з прогресом суспільства  і багатства необхідна додаткова  кількість предметів харчування отримується при затратах все  більшої і більшої кількості праці".

    Водночас  Д. Рікардо звертав увагу на існування  факторів, здатних протидіяти падінню  норми прибутку. Він стверджував, що падіння прибутку може "призупинятися  через повторні проміжки часу завдяки  вдосконаленням у машинах, які застосовуються у виробництві предметів життєвої необхідності, а також відкриттів в агрономічній науці, які дають  нам змогу зберегти частину праці, і таким чином знизити ціну предметів першої необхідності робітника". Однак у довгостроковій перспективі, на думку вченого, "ніякий капітал не зможе принести навіть найменшого прибутку; не буде затребуваною ніяка додаткова праця, і, як наслідок, населення досягне свого максимального рівня".

    Теорія  відносних (порівняльних) переваг у  міжнародній торгівлі. Продовжуючи  традиції класичної школи у відстоюванні принципу свободи зовнішньоекономічної діяльності, Д. Рікардо приділяв значну увагу дослідженню питань розвитку міжнародної торгівлі. Він наголошував  на взаємовигідності розвитку торговельних взаємовідносин різних націй, стверджуючи, що "При системі повної свободи  торгівлі кожна країна, природно, витрачає свій капітал і працю на такі галузі промисловості, які дають найбільші  вигоди. Це домагання індивідуальної вигоди найдивовижнішим чином пов'язане  із загальним благом для всіх. Стимулюючи працьовитість, винагороджуючи винахідливість, використовуючи найбільш дієвим чином  всі ті сили, які дає нам природа, цей принцип призводить до найбільш ефективного поділу праці між  різними націями і водночас збільшує загальну масу продуктів, він збільшує загальне благополуччя і зв'язує вузлами  загальної користі всі цивілізовані нації в одну всесвітню общину".

    Аналізуючи  відмінності між внутрішньою  та міжнародною торгівлею, учений зазначав, що розвиток внутрішньої торгівлі зумовлений тенденцією норми прибутку до вирівнювання, тоді як основу спеціалізації країни у зовнішній торгівлі становлять порівняльні витрати. Відтак науковою заслугою Д. Рікардо стало переконливе доведення того факту, що вигоди від зовнішньої торгівлі для окремо взятої країни не обмежуються лише її абсолютними перевагами, як це стверджував А. Сміт.