Доходи, їх джерела і розподіл

Соціальний мінімум, крім фізіологічного, включає також затрати на задоволення мінімальних духовних і соціальних потреб, які суспільство визначає (нормує) як такі, що забезпечують прийнятний для суспільства рівень життя.

Чим бідніша країна, тим  більша частка сімей, що проживають у  межах фізіологічного мінімуму.

Звісно, що найважливіше значення для забезпечення фізіологічного життя  людини має харчування. Чим вища частка затрат на харчування у загальній  структурі витрат домогосподарства (сім'ї), тим нижчий його добробут. Це означає, що структура витрат сім'ї  є важливим показником економічного розвитку країни.

Німецький статистик Ернст  Енгель дослідив ще в XIX ст. структуру споживання сімей з різними рівнями доходів і виявив емпіричну залежність, що частка національного доходу, витрачена на продукти харчування, є важливим індикатором добробуту. Чим менша ця частка, тим вищий добробут.

Згідно з Законом України "Про прожитковий мінімум" норматив прожиткового мінімуму формується з розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення. Прожитковий мінімум є індикатором визначення межі бідності в суспільстві й відбиває якісний перехід між різними рівнями споживання.

Прожитковий мінімум розділяє сім'ї (домогосподарства, окремих осіб) на дві умовні групи за рівнем споживання — забезпечених та малозабезпечених.

Досягнення оптимальної  структури і рівня сукупних сімейних доходів є одним із найбільш актуальних завдань сучасної політики держави.

 

1.2. Функціональний розподіл доходів:

марксистська та маржиналістська концепції

Під функціональним в економічній теорії розуміють розподіл доходів за факторами виробництва (ресурсами), до них за монетаристською концепцією належать праця, капітал, земля і підприємницькі здібності, а за марксистською — речові фактори (земля і капітал) та особовий (робоча сила).

В економічній теорії є  два принципово різні підходи  до виявлення законів функціонального розподілу доходів: марксистський і маржиналістський.

Марксистська концепція  функціонального розподілу доходів ґрунтується на таких засадах:

• капіталістичний сукупний національний дохід створюється найманою працею і капіталом;
• носієм здатності до праці є найманий працівник, який, по-перше, переносить частину минулої, втіленої в засобах виробництва, праці на знову створюваний продукт, а по-друге, створює нову вартість;
• новостворена вартість (яка після реалізації набуває форми національного доходу) є, згідно з теорією К. Маркса, результатом тільки найманої праці;
• результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить до структури сукупного суспільного продукту, але не є складовою національного доходу (новоствореної вартості);
• національний дохід має дві складові (v+m),

де v — затрати змінного капіталу (найманої праці), які набувають форми заробітної плати, a m – затрати змінного капіталу, які набирають форми додаткової вартості;

• капіталісту додаткова вартість (т), нічого не коштує, а для найманого працівника — це неоплачена праця;
• пропорція, в якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату (v) і додаткову вартість (т), показує ступінь експлуатації (т'), яка визначається так: m'= 100 %. Чим більша частка т в структурі (v+m),  тим вищий ступінь експлуатації найманої праці капіталом;
• додаткова вартість, у свою чергу, підлягає розподілу між самими капіталістами (промисловцями, торговцями, банкірами (позичковими капіталістами) та землевласниками). У зв'язку з цим додаткова вартість набуває у функціональному розподілі таких форм:

Р — прибуток промислового капіталіста;

Н — прибуток торговельного капіталіста;

i — позичковий процент як форма доходу позичкового капіталіста (або банківський прибуток банкіра);

R — рента — форма доходу землевласника.

Розподіл додаткової вартості здійснюється за величиною капіталу. Останній забезпечує такий спосіб розподілу, за якого власники рівновеликого  капіталу в різних галузях отримають  рівновеликий дохід, який набирає форми  середнього прибутку.

За цією концепцією, визначення частки найманого працівника у вартості національного доходу здійснюється за законом вартості робочої сили.

Робоча сила — сукупність фізичних та духовних здібностей людини до найманої праці.

Розуміння того факту, що робоча сила є не просто здатністю до праці, а здатністю до найманої праці, досить важливе, адже підприємець, здійснюючи організацію та управління економічною  діяльністю, теж працює. Однак він  не наймається сам до себе, але також  здатний до праці, хоч не найманої, а творчої, вільної.

Власник робочої сили продає на ринку ресурсів свою здатність  до найманої праці на певний проміжок часу, обумовлений договором. Ця здатність  реалізується тільки в процесі трудової (економічної) діяльності. Упродовж часу, на який власник землі чи капіталу наймає власника робочої сили, перший на свій розсуд використовує необхідні  для здійснення певних економічних  функцій здібності найманого  працівника.

Оскільки об'єктом продажу  найманого працівника є робоча cила, то власник її мусить отримати грошовий еквівалент вартості свого товару. Отже, заробітна плата, згідно з марксистською теорією, є формою вартості робочої сили. Вартість робочої сили визначається вартістю життєвих благ, необхідних для відтворення здатності до найманої праці. У цьому специфіка вартості товару робоча сила.

Для власника капіталу споживча вартість робочої сили виявляється  у здатності її в одиницю часу створювати більшу вартість, ніж вона сама варта, тобто в здатності  робочої сили створювати додаткову вартість.

Маржиналістська концепція розподілу факторних доходів ґрунтується на інших засадах, а саме:

• власниками економічних ресурсів у ринковій економіці є домогосподарства;
• є чотири фактори виробництва, яким відповідають такі форми доходів:

• земля створює ренту (R);
• капітал (інвестиційні ресурси) — процент (і);
• праця — заробітну плату ();
• здатність до підприємництва — підприємницький дохід, нижньою межею якого є нормальний прибуток (Рп);

• величина доходу на кожний із зазначених вище факторів визначається граничним внеском кожного чинника у валовий дохід фірми;

• такий принцип (закон) розподілу доходів справедливий як для найманих працівників, так і для землевласників, власників капіталу та людей, схильних до підприємництва, оскільки він забезпечує розподіл доходу пропорційно до внеску кожного з факторів.

Насамперед слід звернути увагу на те, що економічним механізмом розподілу в ринковій (капіталістичній) економіці є ціна ресурсу, яка визначає величину доходу. Ціна на ресурси за умов досконалої конкуренції визначається співвідношенням попиту і пропозиції. А попит і пропозиція на ресурси та рівень цін на ринку ресурсів є похідними від споживчого попиту та рівня цін на товари і послуги, які виробляються за допомогою цих ресурсів.

Підприємець сам визначає, як йому вигідніше вчинити: найняти більше працівників чи збільшити обсяг фізичного капіталу залежно від величини граничного продукту, що забезпечуватиме приріст кожного з факторів на одну одиницю.

Підприємець може збільшувати чисельність найманих працівників до тих пір, поки грошова  оцінка граничного продукту дорівнюватиме  величині заробітної плати.

Який же принцип (закон) розподілу  визначає дохід на землю й капітал? Маржиналізм визначає ресурс "земля" як природний фактор, необхідний для виробництва продуктів, а "капітал" (споруди, будівлі, устаткування) як такий, що вироблений та нагромаджений у минулому, а використовуються зараз для виробництва нових товарів та послуг.

Земля і капітал як економічні ресурси можуть бути продані, а можуть здаватись у користування на певний час за плату. У першому випадку  має місце соціальне відчуження факторів, яке передбачає зміну їх власника, у другому — функціональне відчуження, що не передбачає зміни власника. Воно ґрунтується на зміні користувача певних ресурсів й означає продаж не ресурсів, а права на користування послугами, які надаються завдяки використанню певних ресурсів.

Купівля землі і капіталу передбачає плату (ціну) за придбання  цих ресурсів у власність на невизначений час.

Купівля права на користування послугами землі та капіталу реалізується через таку ціну, яка набуває форми ренти і процента.

Рента (від лат. reddo) в перекладі означає "повертати, сплачувати" У сучасному розумінні цей термін означає дохід від землі, який регулярно отримують їх власники, не займаючись підприємницькою діяльністю.

Ціна землі як форми доходу є похідною від величини ренти, що є ціною за право на тимчасове використання споживчих властивостей ресурсів.

Ціна ренти на землю  визначається граничним продуктом  землі. Це означає, що фірма буде збільшувати обсяг використання цього фактора доти, доки вартість граничного продукту від нього не зрівняється з ціною ренти.

Величина доходу від використання праці, землі й капіталу визначається величиною їхнього граничного внеску у виробництво певних товарів  чи послуг.

Якщо ж продаються на ринку  ресурсів не послуги, а самі ресурси (земля), то ціна землі залежать:

а) від поточної вартості її граничного продукту;

б) від вартості її граничного продукту в майбутньому.

Це означає, що ціна землі  є дисконтованою поточною ціною ренти. Іншими словами, ціна землі прямо пропорційна величині ренти й обернено пропорційна величині процентної ставки. Це означає, що власник землі продасть її за ціною, яка не повинна бути меншою, ніж відсоток, який він отримає, альтернативно розмістивши виручений від продажу грошовий капітал (у цьому випадку на рахунку в банку).

Сучасна економічна теорія поняття ренти застосовує не тільки стосовно землі, а й щодо фізичного капіталу, найманої праці та підприємницьких здібностей, якщо пропозиція цих ресурсів нееластична. Наприклад, видатні співаки, шахісти, спортсмени, програмісти, як і видатні організатори виробництва, а також капітальні ресурси, які не можуть бути довільно збільшені впродовж певного часу, так і земля з особливими якостями приносять монопольний рентний дохід (ренту).

Разом з тим фізичний капітал як фактор виробництва, на відміну від землі, пропозиція якої визначається не самою економічною системою, а чинниками, що знаходяться поза її межами, створюється самою економічною системою з метою примноження та прискорення створюваних за допомогою фізичного капіталу нових товарів і послуг. Для того, щоб підкреслити відмінність між економічною рентою на природні ресурси, пропозиція яких нееластична, та величиною орендної плати (ренти) на капітал, пропозиція якого еластична, дохід на капітал називають річною процентною ставкою.

На відміну від теорії К. Маркса, де прибуток (дохід на капітал) набирає форми підприємницького доходу (доходу функціонального капіталіста) і позичкового відсотка (доходу позичкового капіталіста), сучасна економічна теорія розглядає відсоток як ціну капіталу, незалежно від того, хто його отримує: власник позичкового чи фізичного капіталу.

Пояснюється такий підхід тим, що за сучасних умов, коли акціонерна форма капіталу стала панівною, доходи від акціонерного капіталу виступають як процент грошового капіталу.

Класична та кейнсіанська теорії по-різному підходять до проблеми визначення процентної ставки. Загалом  у теорії для розуміння факторів, що визначають відсоткову ставку, використовують поняття "чиста процентна ставка".

Чиста процентна ставка — це ціна, яку необхідно заплатити за отримання грошової позики з метою реалізації проекту без будь-якого ризику.

Тепер розглянемо, яких же форм набуває дохід підприємця.

Величина доходу підприємця, як і власників інших ресурсів, визначається граничним продуктом  ресурсу "здатність до підприємництва".

Винагорода, яку отримує  підприємець, набирає форми підприємницького доходу, або прибутку, нижньою межею якого є нормальний прибуток. Окрім того, підприємницький дохід може включати і економічний прибуток.

Дохід підприємця є платою за організаційну та управлінську діяльність, новаторство і ризик.

Нормальний прибуток визначається як сума всіх мінімальних потенційних доходів, що є втратами від можливих альтернативних варіантів використання здібностей підприємця, тобто це альтернативні, або неявні, затрати. Отже, нормальний прибуток є елементом затрат і набуває форми винагороди за використання підприємцем покладених на нього функцій.

Економічний прибуток — чистий прибуток, який залишається після вилучення з виторгу від реалізації всіх затрат, зокрема і нормальний прибуток.

Економічний прибуток —  це власність підприємця, але він  використовує його не тільки для особистих  цілей, а й спрямовує на розвиток виробництва, вирішення певних соціальних проблем тощо.

За маржиналістською концепцією розподілу доходів, первинний процес формування факторних доходів здійснюється на ринку ресурсів, а власниками ресурсів є домогосподарства, які, зокрема, пропонують капітал фірмам. Насправді власниками капіталу виступають підприємства, які його і використовують у процесі виробництва. Саме підприємства одержують дохід на капітал, який потім в певному обсязі різноманітними шляхами переходить до домогосподарств.