Циклічність як форма економічного розвитку

     У 70-90-х роках на вищий щабель піднялись інтеграційні економічні процеси, передусім у Західній Європі. Збільшилась кількість членів "Спільного ринку". До початкової "шістки" приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія (1973), Греція (1981), Іспанія і Португалія (1986), Австрія, Фінляндія, Швеція (1995). Нині Європейський союз (так тепер називають "Спільний ринок") складається з 15 країн з населенням понад 370 млн. чоловік.

     Разом з розбудовою Європейського союзу  відбувається процес переходу економічної могутності від США до Японії.

     Крах  СРСР та інших комуністичних режимів  був подією всесвітньо-історичного  значення, поворотним пунктом у світовому розвитку. Наслідком цього стала докорінна зміна у розстановці сил на міжнародній арені. Конфронтаційні відносини між колишніми блоками поступаються місцем взаємній довірі, міжнародному співробітництву.

     Водночас  економічний поступ індустріально-розвинутих країн упродовж останніх років наштовхнувся на серйозні труднощі. На зміну тривалому господарському піднесенню 80-х років у 1990 р. прийшов черговий циклічний спад. Він, однак, виявився менш глибоким, ніж два попередні — 1974-1975 і 1980-1982 рр. Абсолютне падіння промислового виробництва становило лише кілька відсотків. Сьогодні більшість розвинутих країн уже вийшла із стану депресії.

     Понад п'ятдесят років, що минули після  другої світової війни, становили переломну  епоху в історичному розвитку людства. Друга половина XX століття характеризується прискореним розвитком продуктивних сил, який уможливила науково-технічна революція. Передові країни світу досягли стадії постіндустріального суспільства.

Видатний російський вчений Микола Кондратьєв у середині 20-х років ХХ століття відкрив  великі цикли кон’юнктури, що увійшли  в світову науку під назвою “довгих хвиль” Кондратьєва або  “К-хвиль”. Шляхом економетричного аналізу статистичного матеріалу про динаміку виробництва чавуну та свинцю, видобутку та споживання вугілля, середнього рівня товарних цін, проценту на капітал, заробітної плати, зовнішньоторговельного обороту та інших економічних показників розвитку господарств Англії, Франції, Німеччини, США на протязі приблизно 140 років (з 80-х років ХVIII століття до 20-х років ХХ століття) він емпіричні ряди цих показників розклав на три складові:

- загальної тенденції  змін (тренду) з її швидкістю, яка закладена у теоретичну криву ряду, тобто спрямлену криву емпіричного ряду;

- прискорення  цієї тенденції, тобто зміни  темпів зростання, які характеризуються  відхиленнями між емпіричним  та теоретичним рядами і представляють  собою коливальні величини, що відображають собою циклічні зміни економічних кон’юнктур;

- випадкових  відхилень у цих кривих.

Економічну кризу  він спрогнозував ще у 1925 р., і невдовзі вона постала у вигляді “великої депресії” в країнах Заходу та “великого перелому” в СРСР з  голодомором на Україні, що й додало підвищеної уваги в наукових та політичних колах кондратьєвській теорії “довгих хвиль”. До того ж Кондратьєв вказав на те, що понижувальна хвиля супроводжується довгою депресією сільского господарства, яка спостерігалась в аграрному секторі радянської економіки як у 20-30–ті, так й у 70-80–ті роки, коли незважаючи на усі проголошені програми його підйому, він так і не вийшов з кризового стану. Кондратьєв стверджував, що середні цикли (маються на увазі 9-річні економічні цикли Жюгляра) у знижувальному періоді великого циклу повинні характеризуватися довгою та глибокою депресією (свідченням цього є 30-ті та 90-ті роки ХХ століття), стислістю та млявістю підйомів; середні цикли у підвищувальному періоді великого циклу повинні характеризуватися зворотними рисами. І дійсно, багато в чому штучна криза кінця хрущовської “відлиги” з кукурудзяним хлібом була дуже швидко подолана, коли майже на другий день після приходу до влади брежнєвського “колективного керівництва” на прилавках магазинів з’явились дефіцитні продукти.

До речі, 50-60-ті роки були періодом пожвавлення не лише у світовій, але і в радянській економіці: динаміка розвитку народного  господарства СРСР у 1956-1970 рр. була найвищою за майже піввікову історію існування  радянської імперії після другої світової війни і навіть за розрахунками західних “совєтологів” перевищувала 5% щорічний темп приросту його ВНП. Саме на стикові третьої та четвертої кондратьєвських “довгих хвиль” ця війна була засобом розв’язання протиріч, накопичених у часи “великої депресії”. На стикові першої та другої хвилі, у середині ХІХ століття таку ж роль відігравала буржуазна революція 1848 року. Через такі соціальні катаклізми і відбуваються зміни інституціональної структури суспільства, яка потребує відповідності “технологічній” якісній структурі господарства, що складається протягом попередньої “К-хвилі” і зумовлена світовими техніко-технологічними рівнями виробництва у різних його галузях.

Подальше дослідження  закономірностей соціально-економічного розвитку в “К-хвилях” призвело до висновку, що великі цикли кон’юнктури, які розпочинаються на рубежі та в середині століть, по суті, якісно неоднакові. В перших акцент перетворень спрямовано на зміну технологічних укладів (ТУ), які за їх теорією, створеною на рубежі 80-90 років російським економістом Сергієм Глазьєвим [7], відповідають визначеному еталону світових рівнів галузевого розвитку, пов’язаних в єдину систему ТУ. В других відбуваються процеси, які приводять у відповідність до цих ТУ соціальні інститути, що регулюють суспільні відносини. Людство ще не навчилось долати визначені як кризові в історії процеси мирним шляхом, у зв’язку з чим така відповідність, як вже вказувалось, була досягнута в середині ХІХ століття через Велику буржуазну революцію 1848 р., а в середині ХХ століття - через другу світову війну. І хоча соціоекогенез має еволюційний характер, точки зламу циклоїди його “К-хвиль” супроводжуються революційними подіями, аж до суспільних катастроф. Чергова з них відбувається на наших очах у формі глобальних екологічних та фінансово-економічних криз, що посилюються до того ж соціально-політичними катастрофами у різних макрорегіонах Земної кулі (Югославія, Кавказ, Афганістан, Індонезія).

Слід підкреслити, що кризи 30-х та 90-х років підтвердили  прогностичну сталість теорії “довгих хвиль” Кондратьєва. Адже він на момент своїх досліджень у 20-х роках розрахував дві повні “К-хвилі” і третю незакінчену, закінчення якої мало припасти на 30-ті роки як кризові для економіки. Точність цього прогнозу вразила наукову спільноту у період “великої депресії” 30-х років. Але Кондратьєва було страчено у 1938 р., а вже у 1939 р. - році виходу узагальнюючого поліциклічну економічну теорію двотомника “Ділові цикли” Шумпетера, розпочалась друга світова війна. Після неї відбувся економічний бум, через що результати досліджень цих вчених були забуті більше як на 30 років. І тільки валютно-фінансова та нафтова кризи початку 70-х років, які відбулись на зламі вже четвертої “К-хвилі”, у верхній її точці, спонукали вчених багатьох країн повернутися до цих ідей. 
 
 
 
 

ІІІ. Антициклічні методи регулювання економіки  та антикризова політика.

     Причини, які викликали різноманітні види циклів, різні, а тому необхідно визначити  не лише ці причини, але й адекватні  способи протидії.

     Короткостроковий цикл відчувається, насамперед, окремими підприємствами, а оскільки кожний виробник зв'язаний з багатьма іншими, то циклічні коливання у виробництві викликають резонуючі коливання у ринковій кон'юнктурі в масштабі всієї національної економіки. Найдійовішим засобом боротьби є стратегія планування у межах підприємства та маркетинг.

     Стратегічне планування - це визначення довгострокових цілей завдань підприємства, прийняття  курсу дій та розподілу ресурсів необхідних для досягнення цих цілей.

     Стратегічне планування включає 4 етапи:

     І. Аналіз можливостей підприємства, та його навколишнього соціально-економічного середовища;

     ІІ. Визначення цілей і основних проблем  розвитку;

     ІІІ. Розробка альтернативних варіантів  розвитку, оцінка та вибір стратегічних дій;

     ІV. Складання програми дій та контроль за її реалізацією.

     Маркетинг - це система заходів щодо виробництва  і реалізації продукції за умов функціонування ринку "покупців".

     Найдієвішими  методами антициклічного регулювання  середнього строкового циклу є антикризова політика держави (основною економічною ареною є національна економіка), яка містить:

     І - фіскальні інструменти та заходи (податки, субсидії, державні покупки...);

     ІІ - кредитно-грошові або монетарні  методи (зміна рівня проценту Центрального банку, державні позики, управління державним боргом...).

     ІІІ - заходи та інструменти прямого  державного контролю (обмеження зовнішньої торгівлі, контроль над цінами...).

     Довгі хвилі охоплюють світову економіку  загалом, а тому засобом антициклічного регулювання є розвиток міжнародного співробітництва, кооперації, ролі міждержавних економічних організацій.

     Антициклічне  регулювання здійснюється також  за допомогою податкової, фінансово-кредитної, грошової політики тощо.

     Тому, економічний цикл у післявоєнний період стає коротшим, а кризи - не такими глибокими. Замість надвиробництва товарів з'являється надвиробництво основного капіталу, коли виробничі потужності навіть у період відсутності кризи завантажені на 75-80 %, відсутнє різке зниження цін, тощо. Тому під час кризи 1990-1992 рр. падіння промислового виробництва у США становило 1,9 %, а тривалість кризи - 10 місяців. В Україні в 1991-1993 рр. внаслідок розриву господарських зв'язків, скорочення платоспроможного попиту населення, галопуючої інфляції, відсутності науково-обгрунтованої економічної політики уряду та інших факторів промислове виробництво скоротилось на 42%, кількість офіційно зареєстрованих безробітних досягла 1 млн., а приховане безробіття охопило близько 40% працездатного населення. Все це відбувалось на фоні різкого підвищення цін, зростання масштабів підпільної (тіньової) економіки тощо. За цих умов урядові необхідно перш за все всебічно і глибоко вивчати досвід антициклічного регулювання у розвинутих країнах заходу і застосовувати його стосовно специфічних умов економічної кризи в Україні.

     Причини виникнення криз у світовій економічній  літературі поділяються на:

     1. Положення Д.Рікардо, про зумовленість  криз несправедливістю розподілу  багатства;

     2. Твердження Жана Батіста де  Сісмонді, що причина їх криється у недоспоживанні народних мас, невідповідності між виробництвом і споживанням;

     3. Теза М.І.Туган-Барановського про  диспропорційність розвитку економіки  тощо.

     Але названі причини не розкривають  головну причину, зумовлену на думку  К.Маркса основною суперечністю капіталізму - суперечністю між суспільним характером виробництва і капіталістичним привласненням його результатів.

     Існує понад 200 концепцій за допомогою  яких описуються кризи та їх циклічність, серед яких слід виділити такі:

     1) грошова теорія (Хаунтрі, Туган-Барановський та ін.) пояснюють цикл розширенням чи звуження банківського кредиту;

     2) інноваційна теорія (Хансен, Шумпетер) використання на виробництві  важливих нововведень;

     3) психологічна теорія (Пігу, Беджгард) - настрої по песимізму та оптимізму, які охоплюють населення та впливають на ділову активність;

     4) теорія "неспоживання" ( Гапсон, Фостер  та ін.) - надмірні збереження порівняно  з можливостями інвестування;

     5) теорія "надмірного інвестування" (Хайєн, Мизес), як головну причину  циклічного розвитку висуває випереджаючий відрив інвестицій від збережень у результаті чого виникає криза надвиробництва;

     6) теорії "сонячних плям", "погодніх  умов" тощо. - Пояснюють циклічний  розвиток впливом географічних  факторів.

     Антикризова (кон'юнктурна) політика направлена на регулювання коливань економічної активності в суспільстві в періоди передкризового стану і запобігання розвитку економічних криз.

     Двома основними періодами, які повинні  знаходитися під особливим контролем  у цьому зв'язку, в періоди депресії і буму.

     Характерні  риси депресії:

     - скорочення виробничих інвестицій;

     - збільшення запасів;

     - скорочення попиту на робочу  силу;

     - різке падіння норми чистого  прибутку;

     - падіння обсягу продажу;

     - скорочення кількості нових заказів;

     - скорочення попиту на кредитні ресурси;

     Характерні  риси пожвавлення:

     - перехід до стійкого розширення  виробництва;

     - зростання попиту на робочу  силу;

     - зростання заробітної плати і  відповідно попиту на товари  особливого споживання.

     Характерні  риси економічного буму: