Аналіз валютного ринку України: особливості валютно-курсової політики

   Існує чотири групи суб’єктів валютного ринку:

   1. Державні установи, основне місце серед яких займають:

     центральні  банки - управління валютними резервами, проведення валютних інтервенцій, регулювання  рівня процентних ставок по вкладенням в національній валюті; казначейства окремих країн.

   2. Юридичні та фізичні особи  , зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономічної діяльності: компанії, що приймають участь у міжнародній торгівлі; мають попит на іноземну валюту , а також її пропонують; компанії, які здійснюють закордонні вкладення активів (Investment Funds, Mohey Market Funds, International Corporations), тобто інвестиційні фонди, крупні міжнародні корпорації; приватні особи – неторгові операції – туризм, переказ заробітної плати, пенсій, гонорарів і продаж готівкової валюти.

   3. Комерційні банківські установи, які забезпечують валютне обслуговування зовнішніх зв’язків: комерційні банки – проводять основний обсяг валютних операцій, акумулюють загальні потреби ринку у валютних конверсіях, а також у залученні або розміщенні коштів і виходять з ними на інші банки;

   4. Валютні біржі та валютні відділи товарних фондових бірж.

     валютні біржі – в країнах з перехідною економікою – обмін валют для юридичних осіб і формування валютного курсу; валютні брокерські фірми – зведення покупця і продавця іноземної валюти і здійснення між ними конверсійної чи кредитно-депозитної операції. Знімаються комісійні.

   Структура валютного ринку:

   За  суб’єктами:

   Міжбанківський (прямий і брокерський) (біля 80% обсягу всіх операцій на світовому валютному  ринку припадає на міжбанківський ринок, оскільки валютні біржі існують не в усіх країнах світу).

   За  терміном операцій:

1. СПОТ ринок (поточний) – ринок, на якому операції улагоджуються протягом декількох ділових днів(до 48 годин);
2. Форвардний ринок (терміновий) – термінові угоди, розрахунки за якими здійснюються більше 2-х днів після укладання контракту
3. СВОП ринок – одночасна обмінна операція по цінних паперах(продаж одного цінного паперу і одночасна купівля подібного з міркувань сплати податків)
4. клієнтський – це сегмент валютного ринку, на якому операції здійснюються не за рахунок банку, а  за рахунок його клієнтів;
5. біржовий – торгівля через валютну біржу.

   За  функціями: 

   1. Обслуговування міжнародної торгівлі 

   2. Чисто фінансові трансферти (хеджування – засіб зменшення ризику шляхом укладання протилежної угоди) 

   За  валютними обмеженнями:

   1. Вільні 

   2. Обмежені (відбувається встановлення певних державних заходів щодо порядку здійснення операцій з валютою)

   За  ступенем організованості:

1. Біржовий (діє валютна біржа)
2. Позабіржовий (цей ринок організовується дилерами, які укладають угоди по телефону, телефаксу, комп’ютерних мережах і можуть бути чи не бути членами валютної біржі)

   За  об’ємом і характером валютних операцій:

   1. Глобальні (світові) 

   2. Регіональні (міжнародні)

   3. Внутрішні (національні)

   За  територіальною ознакою:

1. Європейський ринок – Лондон, Франкфурт-на-Майні, Париж, Цюрих.
2. Американський ринок – Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес, Монреаль.
3. Азіатський – Токіо, Гонконг, Сингапур, Бахрейн.

   За  видами валютних курсів:

     

Рисунок 1.1. Схема сучасних типів режимів валютних курсів[12, 268] 

  1. З плаваючим валютним курсом (цей курс змінюється залежно від попиту та пропозиції на валютному ринку)

   2. З фіксованим валютним курсом (валютний курс фіксується до однієї валюти або «кошика» валют)

   3. З змішаним валютним курсом (держава вибирає валютний режим з урахуванням конкретної економічної ситуації). Найчастіше це є контрольований плаваючий курс з встановленням так званого курсового валютного коридору.

   Отже, валютний ринок представляє собою набір різних національних валют. З рисунка 1.2 найбільш вживаною валютою є американський долар, друге місце займає євро, а третє – японська єна.

     Рис. 1.2. Структура валютного ринку[29, 228] 

   Нарахунок валютно-курсової політики можна сказати  те, що вона реалізується у вигляді державного регулювання валютного курсу і спрямовується на стабілізацію курсових коливань, а також підвищення або зниження валютного курсу у відповідності до її цілей та задач. Однак в сучасній економічній літературі не існує єдиного погляду щодо визначення валютно-курсової політики, її цілей, завдань, методів та інструментів. Це зумовлене тим, що валютно-курсова політика не розглядається як самостійний компонент програмних документів, а реалізується як складова валютної політики у межах заходів загальної монетарної політики.

   Отже, валютна політика — це сукупність заходів, які здійснюються державою у сфері міжнародних валютних відносин відповідно до поточних (тактичних) та довгострокових (стратегічних) цілей країни. Уряд і Національний банк України здійснюють валютну політику відповідно до принципів загальної економічної політики України. Основною метою валютної політики Національного банку України, як складової монетарної політики, є стабілізація курсу національної грошової одиниці та збалансованість платіжного балансу країни[5].

   Складовими  валютної політики в узагальненому вигляді є:

• валютне регулювання;
• валютний контроль;
• міжнародне валютне співробітництво та участь у міжнародних валютно-фінансових організаціях.

  Валютне регулювання — це регламентація державою міжнародних розрахунків і порядку проведення валютних операцій.

  Валютне регулювання з боку держави є  об'єктивною економічною необхідністю, яка зумовлена міжнародною економічною інтеграцією України до світового співтовариства та пов'язана з міжнародною кооперацією виробництва і розширенням міжнародної торгівлі, що спричинило вихід процесу концентрації і централізації капіталу за межі національних кордонів.

  Згідно  з чинним законодавством України (стаття 11 Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю») Національний банк та Кабінет Міністрів наділені певними повноваженнями у сфері валютного регулювання[13].

   Основними методами валютного регулювання, якими  користуються центральні банки, є:

• валютні інтервенції;
• девальвація та ревальвація валют;
• дисконтна (облікова) політика;
• управління валютними резервами (диверсифікація);
• валютні обмеження.

   Валютна інтервенція — це пряме втручання  центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Банк скуповує іноземну валюту, коли існує надлишкова пропозиція і валютний курс перебуває на достатньо низькому рівні, та продає її, коли пропозиція іноземної валюти недостатня і валютний курс високий. При цьому відбувається урівноваження попиту та пропозиції на іноземну валюту та обмежуються рівні коливань курсу національної грошової одиниці[24, 270].

   Девальвація — офіційне зниження курсу національної грошової одиниці відносно іноземних  валют або міжнародних розрахункових одиниць. За умов золотого стандарту, коли законодавчо фіксувався золотий вміст валют та був прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація виявлялася в зменшенні їхнього золотого вмісту та зростанні ціни на золото. Девальвація може відбуватися стихійно або проводитися цілеспрямовано як елемент валютної політики держави з метою впливу на розвиток економіки, передусім на розвиток зовнішньоекономічних відносин через підвищення конкурентоспроможності експорту та поліпшення стану платіжного балансу.

   Ревальвація — офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці відносно іноземних  валют та міжнародних розрахункових  одиниць. Ревальвація вигідна для імпортерів та кредиторів, проте не вигідна для експортерів[24, 272].

   Дисконтна політика – традиційний інструмент центрального банку для регулювання валютного курсу та для збереження валютних резервів[24, 271].

Змінюючи  розмір облікової ставки, центральний  банк здійснює певний вплив на приплив  чи відплив капіталів, а відтак і на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

   Валютні обмеження – сукупність заходів та нормативних правил, установлених у законодавчому або адміністративному порядку та спрямованих на досягнення рівноваги в платіжному балансі, підтримання стабільності курсу національної грошової одиниці та досягнення інших цілей. Валютні обмеження застосовуються, зокрема, за умов хронічних і досить великих дефіцитів торговельних балансів, що характерне на даний час для України. За таких умов країна змушена вводити певні валютні обмеження з метою досягнення збалансованості зовнішніх платежів та надходжень.

  Важливою  складовою валютної політики є також  валютний контроль. Згідно з чинним законодавством України Національний банк є головним органом валютного контролю, який забезпечує виконання уповноваженими банками та уповноваженими фінансово-кредитними установами функцій щодо здійснення валютного контролю та регламентує відповідальність за порушення валютного законодавства України.

  Державні  органи (Державна податкова адміністрація, Міністерство зв'язку та Державний митний комітет України) також мають визначені законодавством функції у сфері валютного контролю.

  Державна  податкова адміністрація України  здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами та нерезидентами на території України. Міністерство зв'язку України контролює додержання правил поштових переказів. Державний митний комітет України здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

  Одним із елементів валютної політики є  міжнародне валютне співробітництво України та участь у міжнародних фінансових організаціях. Значна роль у формуванні довгострокової валютної політики належить міжнародним валютно-фінансовим установам, таким як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).

  У квітні 1992 р. на прохання України Міжнародний  валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та розвитку ухвалили рішення про членство України у цих авторитетних фінансових організаціях. Верховна Рада України 3 червня 1992 р. ухвалила відповідний Закон «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій».

  Міжнародний валютний фонд — міжнародна валютно-фінансова акціонерна організація, своєрідний інститут співробітництва, що прагне встановити впорядковану систему платежів та грошових переказів між країнами.

   МВФ почав свою діяльність у травні 1946 р., маючи у своєму складі 39 країн. Нині до нього входить 178 країн, які представляють найрізноманітніші політичні та економічні системи.

   Джерелом  фінансових ресурсів МВФ є статутний  капітал, що формується за рахунок внесків  країн-учасниць в обсязі наданих їм квот, а також накопичень від кредитної діяльності. Вступаючи до МВФ, кожна країна вносить своєрідний членський внесок: певну суму грошей, яка називається квотою. МВФ самостійно встановлює розмір квоти на підставі аналізу таких макроекономічних показників, як національний дохід та обсяги зовнішньої торгівлі і платежів.

   Як  повідомляє BBC Ukrainian, за підсумками 2010 року Україна посіла друге місце серед найбільших позичальників Міжнародного валютного фонду - між Румунією та Грецією. А станом на 6 січня 2011 року борг України перед фондом становив 9,25 мільярдів SDR (спеціальних прав запозичення), або 14,25 мільярдів доларів(що складає чверть державного боргу)[28].

  Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) — міждержавна інвестиційна інституція, створена з метою сприяння країнам-членам у розвитку їхньої економіки через надання довгострокових позик і кредитів, гарантування приватних інвестицій. МБРР функціонує з 1946 р. Членами МБРР є 155 країн. Лідируючі позиції належать «сімці»: США, Японії, Великобританії, ФРН, Франції, Канаді та Італії.

  Ресурси банку, крім акціонерного капіталу, формуються за рахунок коштів від продажу облігацій. МБРР надає кредити переважно на строк до 20 років для розширення виробничих потужностей країн — членів банку. Більшість кредитів спрямовується в галузі інфраструктури: енергетику, транспорт, зв'язок. З середини 80-х років МБРР збільшив частку кредитів у сільське господарство (до 20 % ), на охорону здоров'я та освіту. У промисловість спрямовується менше 15 % кредитів банку.