Ринок встановлює зв’язок між роботодавцями  та найманими робітниками, що виходять на ринок. Висуваючи вимоги до робочої  сили, ринок формує її якісні характеристики – професійно-кваліфікаційну структуру та ціну. Він виконує важливу соціальну функцію – сприяє підбору складнішої, вище оплачуваної, престижної роботи залежно від розвитку особистих здібностей і ділових якостей, професійної майстерності кадрів.

      Ринок виконує розподільчу функцію щодо ліквідації надлишків робочої сили, її раціонального оптимального розміщення, а також ефективного використання. Лише на ринку в процесі купівлі-продажу діє закон вартості та відбувається загальне визнання затрат праці на відтворення товару «робоча сила», визначається його ринкова вартість і суспільна корисність. Не менш важливою функцією ринку робочої сили є надання людині права вибору, де краще продавати свою працю і за яких умов. Ринок виконує також інформаційну функцію, сигналізуючи про вільні місця, незайняті трудові ресурси та потребу в них суспільства. Водночас є такі функції, які ринок не може виконувати, тому їх потрібно покласти в основу державної політики і реалізовувати відповідними органами управління. До цих функцій належать матеріальна та соціальна підтримка соціально вразливих верств населення, організація професійної підготовки та перепідготовки кадрів, забезпечення сприятливих (пільгових) умов для розвитку соціальної інфраструктури, дрібного підприємництва, фермерства, здійснення заходів щодо вирівнювання розвитку окремих регіонів тощо [1, с 9-12].

      2.3. Загальні показники  зайнятості населення

      Аналізуючи  динаміку зайнятості населення України, треба зауважити, що рівень зайнятості населення в Україні завжди був одним із найвищих серед республік колишнього СРСР і перевищував 95 %. Із загальної чисельності населення України 52 млн. чол. Чисельність трудових ресурсів на початку 90-х років становила 29,5-29,7 млн. чол., з яких було зайнято 25,4- 26 млн. чол.

      Останніми роками рівень зайнятості населення України постійно знижується. Особливістю процесу вивільнення працівників є те, що значну частину вивільнюваних становлять особи з вищою та середньою спеціальною освітою, працевлаштування яких є проблематичним.

      Зауважимо, що в розвинених країнах рівень безробіття 10 % не становить потенційної загрози, тому що амортизується системою державних пільг і страхування. Проте для України, за даними РВВС України НАН України, рівень безробіття 2,0-2,4 млн. чол.. може призвести до суттєвих соціальних потрясінь через відсутність надійних механізмів соціального страхування. Отже, соціально допустимий рівень безробіття в Україні не повинен перевищувати 1,0-1,5 млн. чол.. Макроекономічний колапс в Україні призвів до того, що ті, хто до колапсу не був бідним, став ним, а ті, хто були бідними, збідніли ще більше. Українські родини відчули на собі негативну дію економічного спаду через швидке падіння реальної заробітної плати, а також через стрімку інфляцію, яка звела нанівець їхні заощадження і перетворила соціальні блага на додатковий тягар.

      У ринковій економіці робоча сила стає товаром, тобто предметом купівлі-продажу, який називається наймом, а працівник – найманим працівником.

      Елементи  ринку взаємодіють між собою. Попит пов'язаний зворотним зв'язком із ціною: із зростанням ціни на робочу силу (як товар) попит зменшується і навпаки. Між пропозицією на товар і ціною існує пряма залежність: зростання цін на товар викликає зацікавленість у людей, які є власниками робочої сили, що веде до підвищення пропозиції; зниження цін призводить до зменшення пропозиції.

      До  2000 р. Україна мала систему контролю заробітної плати, типову для більшості країн з централізованим плануванням в економіці. В цій системі є два основних інструменти: контроль фонду заробітної плати як захід макроекономічної ситуації, що обмежує зростання споживання, та контроль за рівнем зарплати й різницею в оплаті праці різних категорій працівників. Фонд заробітної плати затверджувався на загальнодержавному рівні, а потім доводився до окремих підприємств, де розподілявся  між працівниками залежно від шкали заробітної плати або тарифної системи, що застосовувалась у кожній галузі. Отже, уряд визначав рівні заробітної плати та припустиму різницю в оплаті різних видів праці, а також залишав за собою право змінювати рівень зарплати в різних галузях виходячи з політичних та економічних міркувань.

        Дію цієї системи було призупинено в період з квітня 2001 р., коли підприємства, відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні», отримали право самостійно визначати рівень заробітної плати, але за умов збереження тарифної сітки, що передбачала різницю в оплаті залежно від посади та умов праці. Така система скоро викликала чимало труднощів, оскільки монопольне становище багатьох підприємств дозволило їм задовольняти свої потреби в коштах заробітної плати (нерідко це відбувалось з "благословення” профспілок) через збільшення цін на продукцію. Ці тенденції призвели до збільшення інфляції, і від такої системи довилось відмовитись.

        Нарахування на фонд заробітної плати (податки на робочу силу) і далі створюють велику прірву між вартістю праці з точки зору підприємств і компенсацією, що її отримують працівники. Податки на заробітну плату в Україні (їх іще називають „обов’язковими платежами”) платять як працівники, так і роботодавці. До податків, які платять роботодавці, включають:

• внески до фонду соціального страхування;
• внески до пенсійного фонду;
• внески до Чорнобильського фонду;
• внески до фонду зайнятості населення.

      Працівники  також роблять внески до пенсійного фонду (1 % суми заробітної плати) і фонду сприяння зайнятості (0,5 %). Частка заробітної плати в ВВП становила 47,6 % в 2007 р. Для економіки країни, де зарплата є основним джерелом прибутку трудящих, це небагато. Податки на робочу силу, особливо для програм, де відсутній зв’язок  між внеском і прибутком, сприяють поширенню бідності, оскільки вони провокують скорочення зайнятості та зниження заробітної плати.

        Отже, приведений аналіз показує, що економічна криза охопила майже всі сфери життя в країні, вона пронизала всі механізми структури та інфраструктури ринку праці. Шляхи виходу з кризи можуть бути знайдені в результаті аналізу причин, які її породили. Більшість дослідників сходяться на тому, що основними з них є:

• майже повне одержавлення економіки та власності, яке призвело до панування монополізму, відсутності різних форм власності та конкуренції;
• розрив господарських зв’язків між підприємствами колишнього СРСР;
• глибокі диспропорції в економіці, які проявляються в тому, що виробництво засобів виробництва (група „А”) становить 70 % , а виробництво предметів споживання (група „Б”) – 30 %;
• нераціональна структура промислового виробництва, в якій значна частка належить галузям оборонного комплексу. Виробництво характеризується високою матеріало- та трудомісткістю, понаднормативним зносом основних виробничих фондів, низькими темпами оновлення засобів виробництва, техніко-технологічною відсталістю, низькою інтенсивністю праці тощо;
• нераціональне використання природних ресурсів;
• проведення непродуманої бюджетної та податкової політики, політики ціноутворення;
• відсутність відповідальності уряду за недостатнє обґрунтування економічних програм виходу з кризи і за невикористання запропонованих раніше програм;
• зволікання з прийняттям Конституції України;
• відсутність законодавчо-правової основи функціонування демократичного суспільства;
• пріоритет політичних заходів над економічними в діях Уряду та Верховної Ради;
• посилення негативних явищ, пов’язаних із зростанням корупції, крадіжок, спекуляції та інших економічних злочинів.

      Парадокс  полягає в тому, що і вчені, і  практики добре розуміли з самого початку і розуміють зараз, якими  шляхами треба йти Україні до ринку. Так, академік Ю. М. Пахомов на науковій конференції  в колишньому Інституті народного господарства ще в 1991 р. наголошував, що процес переходу має починатися з приватизації та роздержавлення власності підприємств, організацій та установ, переструкстуризації української економіки під протекцію держави, а вже потім переходити до забезпечення реальної самостійності та економічної відповідальності державних підприємств за кінцеві результати виробничої діяльності, а також лібералізації цін і роздрібної торгівлі. Натомість процес переходу пішов за іншим сценарієм і почався з лібералізації цін та торгівлі, чого ніяк не можна було робити в умовах превалювання державної власності [3, с 233-245].

Розділ 3. Особливості  державного регулювання  ринку праці в  Україні 

     Важливу групу об'єктів державного регулювання  становлять ринок праці України  та її регіонів, а також зайнятість населення.

     Ринок праці – це соціально-економічна підсистема в системі ринкових відносин, що базується на збалансованості попиту й пропозиції робочої сили, основним важелем регулювання якої є ціна робочої сили. 
Основним показником оцінювання ринку праці є співвідношення між наявними вільними робочими місцями та кількістю осіб, які шукають роботу.

     Така  складна соціально-економічна підсистема як ринок праці в Україні тільки починає формуватися.

     Зважаючи  на особливості суспільно-економічного розвитку, ринок праці в Україні набирає специфічних ознак, яких не мають країни зі стійкими ринковими відносинами і ті з них, що розпочали регулювати ці відносини. До таких особливостей належать:

• довгострокове (протягом формування кількох поколінь) існування суспільства в умовах гарантованого, а то й примусового залучення до праці;
• неготовність державних структур (від законодавця до урядового виконавця найнижчого державного органу) бачити в безробітному об'єкт захисту та піклування з боку держави;
• нездатність частини громадян оцінити пропоновану роботу як вищу соціальну гарантію і їхнє прагнення будь-якою ціною «відпочити» за рахунок допомоги у зв'язку з безробіттям;
• залежність роботодавця (здебільшого керівника державного підприємства) від суспільного погляду, згідно з яким негативно трактується стан безробіття і становище безробітного. Це негативно впливає на державну політику зайнятості в Україні, специфічно позначається на проблемі безробіття та її соціальних наслідках.

     Згідно з теорією ринкової економіки «безпечний» для суспільства рівень безробіття становить 2-6 %, однак це передбачає рівень повної зайнятості, тобто природний рівень безробіття, коли кількість осіб, які шукають роботу, дорівнює кількості вільних робочих місць. Безробіття в цьому разі виникає внаслідок того, що професійно-кваліфікаційна структура (структура безробіття) не відповідає природній плинності.

     У США, наприклад, природний рівень безробіття становить 5-6 %. Це означає, що економіка цієї країни, в якій сукупна робоча сила досягає 121 млн. осіб, спроможна утримувати 6-7 млн. незайнятих, до того ж існує також невизначена кількість вільних робочих місць.

     Ринок праці потребує регулювання з  боку держави через економічні, адміністративні  та правові важелі. Економічними важелями регулювання ринку праці й зайнятості населення є пільги підприємствам, що створюють додаткові робочі місця для громадських робіт, а також оптимізація заробітної плати робітників з урахуванням ціни мінімального споживчого попиту, допомоги у зв'язку з безробіттям на рівні фізіологічного мінімуму споживання та рівня заробітної плати й ціни робочої сили.

     Серед важелів державного регулювання  помітну роль відіграє пільгове оподаткування  підприємств, які залучають до роботи молодь, інвалідів та інших неконкурентоспроможних громадян. В Україні законодавчо врегульовано лише загальні питання забезпечення зайнятості, регулювання ринку праці, захисту громадян від наслідків безробіття.

     Розвиток  ринку праці потребує створення  правових важелів державного регулювання  через внесення змін до законодавчих актів про працю, закріплення заробітної плати як ціни робочої сили, відповідності рівня заробітної плати рівню цін на споживчому ринку (мінімальна заробітна плата має дорівнювати фізіологічному мінімуму споживання).

     До  адміністративних важелів регулювання ринку праці та зайнятості належать:

• упровадження активної та пасивної політики на ринку праці України та її регіонів через організацію громадських робіт;
• створення страхових фондів на випадок безробіття; 
  перекваліфікація робітників на потребу ринку і виплати допомоги та кредитів безробітним і членам їхніх сімей;
• створення центрів з підготовки кадрів при центрах сприяння зайнятості.

     Визначальними напрямками прямого економічного впливу держави на розвиток ринку праці в Україні є такі:

• формування оптимальних нормативів пільгового оподаткування підприємствам, які створюють додаткові робочі місця для громадських робіт і фонди страхування на випадок безробіття;
• формування оптимальних нормативів пільгового оподаткування та застосування пільгових кредитів для підприємств, що приймають на роботу жінок, молодь, інвалідів та інших осіб, які підпадають під 5-відсоткову квоту. Водночас нормативні штрафи та санкції мають застосовуватись до підприємств, що відмовляють у прийомі на роботу зазначеним особам. Механізм дії цих важелів має бути законодавчо врегульований;
• оптимізація заробітної плати робітника з урахуванням ціни мінімального споживчого кошика. Цей норматив та механізм його дії мають визначатися виходячи з цін мінімального споживчого кошика для робітника та членів його сім'ї, які перебувають на його утриманні, та ціни робочої сили. Зазначений норматив має враховувати також регіональний рівень цін на споживчі товари та особливості змін ціни робочої сили на регіональному ринку праці;
• оптимізація нормативу допомоги у зв'язку з безробіттям на рівні фізіологічного мінімуму споживання на безробітного та членів його сім'ї, які перебувають на його утриманні;
• введення квот на постачання робочої сили. Механізм застосування таких квот має брати до уваги можливості працевлаштування робочої сили в регіоні, рівень попиту на неї, рівень цін, наявність житла та розвиток соціальної інфраструктури;
• дотації підприємствам, що створюють центри підготовки та перепідготовки кадрів на потребу ринку. Механізм надання таких дотацій має враховувати регіональний попит на робітників певної спеціальності в регіоні та якість підготовки кадрів.