Аграрний сектор

     З рентними відносинами пов’язана  і така категорія ринкової економіки, як ціна землі. В суспільстві, де панує  приватна власність на землю, земля  стає об’єктом купівлі-продажу. Як визначити  ціну землі? Адже вона не має вартості, як інші товари, бо не є результатом людської праці. Слід зауважити, що в умовах ринкової економіки виникає особливий вид товарів, ціни на які спираються не на вартість, а на доход, який приносить власнику їх використання. Такі ціни називають ірраціональними. До таких цін відноситься і ціна землі.

     Ціна  землі – це сума грошей, яка, якщо її покласти в банк, принесе своєму власнику доход у вигляді процента, не менший від тієї земельної ренти, яку приносить дана земельна ділянка. Вона розраховується за формулою:

     Цз = R / S *100, (1.1)

де  Цз – ціна землі;

     R – рента;

     S – норма позичкового процента.

     Сільське  господарство як галузь матеріального  виробництва має ряд особливостей, що позначаються його функціонуванні в умовах ринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів, яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх із сільського господарства в промисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере безпосередньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями. Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів у сільському господарстві, яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростання пропозиції сільськогосподарської продукції, ферми в пошуках найприбутковішого бізнесу перерозподіляють свої ресурси на користь інших виробництв. В результаті пропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже, зростуть ціни на неї, а з ними – і доходи сільських товаровиробників, урівноважуючись з розміром доходів інших галузей.

     Проте в реальному житті такого перерозподілу  ресурсів не відбувається, за винятком істотного відгуку сільського населення  в промисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причина цього полягає  в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, але земельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їх власниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них і далі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає від товаровиробників достатньої кількості основного і оборотного капіталу. Це заважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпечення ефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинні здійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. В цьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства. Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП, пропозиція сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що в таких умовах ціни на сільськогосподарську продукцію і доходи сільських товаровиробників матимуть тенденцію до зниження. [3]. 

2. Фермерство як  форма підприємництва в аграрній сфері.

2.1. Принципи, умови та шляхи встановлення фермерства.

    Розглядаючи діяльність нових організаційних структур у системі агропромислового комплексу, зупинимося на такій її формі, як фермерські господарства. Фермерство являє собою форму підприємництва громадян України, які виявили бажання переважно особистою працею виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, переробляти і реалізовувати її. Виникнення і розвиток фермерських господарств є закономірним результатом процесу приватизації колективної власності. Ця форма господарювання як ніяка інша сприяє ефективному використанню ресурсів сільського господарства, оскільки в повній мірі реалізовується економічна зацікавленість самих виробників, які переважно і є власниками цих ресурсів або використовують окремі з них на умовах оренди.

   Процес  формування фермерських господарств утверджує створення нового організацїйно-економічного устрою на селі. Його основою, є такі найважливіші принципи:

• передача землі селянину в приватну власність чи оренду;
• право власності на засоби виробництва, житло, техніку, худобу та інше майно для сільськогосподарської або іншої діяльності;
• добровільність створення, добору партнерів і пошук форм взаємодії з ними;
• юридична і господарська самостійність;
• повна економічна відповідальність за результати господарської діяльності;
• надійний політичний, економічний, соціальний та юридичний захист;
• економічна підтримка держави;
• визнання рівнозначності і рівноправності діяльності фермерських господарств колективними, державними та іншими формами сільськогосподарського виробництва.[4, С.3-6].

   Практична реалізація названих вище принципів  по створенню фермерських господарств  стає можливою при виконанні деяких вихідних умов. До основних з них  слід відвести такі:

1. фермерське господарство створюється для однієї сім'ї чи групи осіб, які зв’язані родинними стосунками;
2. земельна ділянка господарства повинна бути розташована компактно і, по можливості, мати вихід на шлях з твердим покриттям, до водойми, лінії електромережі;
3. при визначенні спеціалізації і розмірів фермерських господарств треба виходити з місцевих природно-економічних умов, бажань фермерів, віддаленості від ринків реалізації сільськогосподарської продукції, а також враховувати наявність трудових ресурсів у даному регіоні;
4. технічне оснащення планується, виходячи із системи машин, розробленої на найближчу перспективу;
5. в разі необхідності, фермер може приймати на роботу найманих тимчасових працівників;
6. перелік вирощуваних фермером сільськогосподарських культур залежить від спеціалізації його господарства і кормових раціонів тварин, а їх площі – від урожайності культур, потреб у товарній продукції і забезпечення тварин кормами.

   Знання  принципів і виконання зазначених умов при формуванні фермерських  господарств є вихідною базою  для розробки основних підходів до їх організації, становлення і розвитку. В умовах переходу до ринкових відносин можливими шляхами становлення і розвитку фермерства в Україні вважаються:

   — формування фермерських господарств  за рахунок особистих збережень  і банківських кредитів;

   — поступове перетворення особистих  підсобних господарств у фермерські товарні;

   — створення фермерських господарств  працівниками, які виходять із сільськогосподарських підприємств із земельним та майновим (грошовим) паєм;

   — перетворення колгоспів і радгоспів  в асоціації фермерських господарств;

   — будівництво еталонних фермерських господарств державою і передача їх фермерам у кредит з правом подальшого викупу;

   — змішані варіанти перших п'яти шляхів становлення і розвитку фермерських  господарств.

   Зазначені вище підходи до становлення і  розвитку фермерських господарств в Україні дають змогу виділити організаційні моделі, які їм відповідають. Такі моделі допоможуть визначити можливі типи організаційної побудови фермерських господарств, вести розробку конкретних проектів по їх створенню. [ 5, с. 25 – 28].

   Модель 1. Фермерське господарство — незалежне, самостійне формування. Виробничу діяльність здійснює на комерційній основі, використовуючи принципи господарського розрахунку. Економічні відносини з державними і кооперативними підприємствами будує на паритетних засадах — через ринок продукдії та послуг.

   Модель 2. Фермерське господарство — повноправний член кооперативу, сформованого для спільного виробництва чи переробки сільськогосподарської продукції. В цьому випадку виробничі відносини грунтуються на взаємних інтаресах рівноправних партнерів, з урахуванням дольового (пайового) внеску кожного в кооперативну підприємницьку справу.

   Модель 3. Фермерське господарство — суб'єкт орендних відносин, які запроваджуються в разі залучення додаткової земельної площі, розширення виробничого потенціалу. Привласнення виробленого продукту за таких обставин не обумовлено правами власності на засоби виробництва. Зазначені відносини регулюються договором про оренду.

   Наявність різних шляхів становлення фермерських  господарств в Україні, організаційних моделей їх розвитку дає уявлення про наявність різноманітних методичних підходів до їх створення. При цьому слід зауважити; що викладені підходи мають багато спільного щодо правової бази становлення і розвитку фермерських господарств, основних положень їх будівництва, а також принципів організації управління.[6,с. 22-25].

   Становлення фермерських господарств в Україні  припадає на 1989—1990 роки, причому на початковому етапі свого розвитку найбільше розповсюдилися вони в західному регіоні (Львівська, Волинська, Тернопільська, Івано-Франківська області). Це можна пояснити як об'єктивними (багатоукладність сільського господарства, хутірське розселення) так і суб'єктивними чинниками (збільшення розмірів присадибних ділянок, створення умов для розвитку всіх форм власності).

   Фермерські  господарства найбільш вразливі до коливань ринку. Впливає на фінансову стійкість  дрібного виробника суб’єктивні  фактори, особливо здібності і знання господаря. Більшість фермерських  господарств створені сільськими жителями, які одержали землю і знають тільки традиційні для даного регіону технології виробництва, зберігання та переробки продукції, але не можуть використати нові ринки збуту та способи підвищення рентабельності виробництва.[7,c. 11 – 12].

2.2. Фермерське господарство  в «Земельному  кодексі України»

     25 жовтня 2001 р. Верховна Рада України  прийняла новий Земельний кодекс  України. Тим самим був закладений  один з наріжних каменів у  фундамент правової системи, покликаної  забезпечити регулювання суспільних відносин в умовах функціонування в Україні ринкової економіки.

     Чим обумовлене значення Земельного кодексу  як доленосного закону, який має  не тільки правове, а й політичне  та соціально-економічне значення? По-перше, Кодесом закріплені та деталізовані дві, притаманні ринковій економіці, форми власності на землю, а саме публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність громадян і власність юридичних осіб. Саме такий підхід до структури форм земельної власності реалізований в Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р.

     В ст. 14 Конституції зазначено, що право  власності на землю набувається  і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. А в ст. 142 Основного закону встановлено, що земля може знаходитись і у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах.

     В Земельному кодексі ці форми земельної  власності не тільки проголошені, а  й деталізовані та включені в правовий механізм регулювання земельних відносин. Саме положення про право власності на землю свідчать, що перехідний період від виключної власності держави на землю до плюралізму форм земельної власності в нашій країні успішно завершений.

     По-друге, з прийняттям Земельного кодексу  підведена риска під існуванням останнього правового релікта колгоспно-радгоспної системи сільськогосподарського виробництва - колективної власності на сільськогосподарські землі.

     Право колективної власності на землю, яке припинило існування "де-факто" після проведеної у 2000 р. реорганізації носіїв цього права - колективних сільськогосподарських підприємств - у господарські формування ринкового типу (ТзОВ, приватні підприємства, фермерські господарства тощо), остаточно (де-юре) "зникає" з нашого земельного законодавства 1 січня 2002 р., коли новий Земельний кодекс вступаю в дію.

     Юридичні  залишки цього виду права власності  у вигляді права на земельні частки (паї) містяться не в основній частині  Кодексу, а перехідних, тобто тимчасових, його положеннях.

     Перехідні положення земельного закону покликані  забезпечити реалізацію протягом 2-3 років прав власників земельних  часток (паїв) на виділення їх у натурі у вигляді земельних ділянок  та отримання державних актів  на право приватної власності на земельні ділянки.

     По-третє, новий Земельний кодекс дозволяє вітчизняним підприємцям, в тому числі фермерам, набувати у власність  таку кількість землі, яку вони вважатимуть  доцільною з точки зору планів їх виробничої діяльності. Разом з тим, Перехідними положеннями Кодексу це право суб"єктів підприємницької діяльності до 1 січня 2010 р. обмежене можливістю набуття у власність земельної ділянки площею не більше 100 га.

     По-четверте, новий Земельний кодекс легалізує  земельний ринок, тобто перехід прав на землю від однієї особи до іншої на підставі цивільно-правових угод (купівлі-продажу, міни, дарування тощо). При цьому, Кодексом встановлені цивілізовані правила функціонування земельного ринку, які мають бути деталізовані в Законі України "Про ринковий обіг земельних ділянок".

     По-п'яте, Земельний кодекс передбачає надійні  гарантії прав власників земельних  ділянок та механізм захисту цих  прав у випадку їх порушення будь-ким - громадянами, юридичними особами, органами державної влади чи місцевого самоврядування.