Аграрна політика в СРСР

Доводиться констатувати. Що ігнорування важливості інституційних реформ призвело до виникнення під час трансформацій нових, непередбачених інститутів, які і сьогодні активно впливають на всі суспільні й економічні процеси. Мова йде про тіньовий ринок купівлі-продажу землі, перепродаж корпоративних прав, мінімізацію трансакційних витрат за рахунок напівлегальної вертикальної інтеграції, концентрацію землі в надвеликих розмірах, формування латифундій, рейдерство, ігнорування прав власності на майно і на володіння землею. Визначення прав власності не зводиться до простого прийняття відповідних законодавчих актів.

Інституційний підхід дає змогу, на нашу думку, об’єктивно оцінити ефективність формування державної аграрної політика і можливості поліпшити регулювання розвитку аграрного сектору, що залежить не від обсягів коштів, реально виділених чи отриманих аграрним виробництвом. Державне регулювання не повинне спотворювати конкуренцію і ділову активність різних суб’єктів господарювання, його завдання – встановлювати міцні інституційні рамки для різнопланових сільськогосподарських підприємств і забезпечувати їм рівно конкурентні умови на ринку, який сам по собі є системою взаємозв’язаних інститутів, що забезпечують його успішне функціонування. Для цього потрібен весь набір інститутів: він забезпечує використання методів непрямого державного регулювання, щоб уникнути прямого втручання держави в аграрну економіку. Реформування системи державної підтримки в даному контексті – це не тільки і не стільки зростання державних субсидій, скільки створення гарантованих державою умов сільського розвитку.

Вплив високоякісного інституційного середовища на зростання суспільного добробуту

Перехід до демократії та ринкових засад сам по собі вимагав кардинальних змін макроекономічної і секторальної політики України. Досвід трансформацій на постсоціалістичному просторі довів, що стрімка приватизація, лібералізація торгівлі, макроекономічна стабілізація, ринкове ціноутворення забезпечують досягнення загалом, вузької мети – економічного зростання країни. Прискорення аграрних трансформацій в умовах макроекономічної стабільності та лібералізації після 2000 р. забезпечило Україні відносне зростання в аграрному секторі. Секторальна політика змінювалась відносно до макроекономічної політики, але при цьому не враховувалось, що цілі сільського розвитку набагато ширші. Сільське населення потребує стабільних засобів до існування, місця прикладання людського капіталу, піднесення рівня життя, високоякісних медичних та освітніх послуг, а не декларованих, статистично вимірюваних показників валового виробництва чи експорту.

Сьогодні секторальна політика формується на основі забезпечення вартісних обсягів сільськогосподарського виробництва, що сприймається як синонім добробуту села й еталон, яким вимірюється рівень розвитку сільської місцевості.

Реформи вимагають концентрації зусиль держави і витрат на втілення законів у життя. Уже після їх ухвалення потрібні: моніторинг ситуації, внесення корективів, становлення інфраструктури, навчання, інформаційний супровід, заходи щодо адаптації населення до нових умов тощо. Надзвичайно важливим є перехід від політики запозичення інститутів до політики їх формування в гармонії з національними умовами; він пов'язаний з поступовим вбудовуванням нових механізмів і інститутів в існуючу систему. Це вимагатиме тривалих системних адаптаційних заходів, у ході здійснення яких нові інститути мають відтворюватись в дуловій практиці і проникати на дедалі глибші рівні інституційної системи.