Аграрна політика в СРСР

Суттєве погіршення фінансового стану сільгосппідприємств стало головною причиною падіння обсягів виробництва , а це, у свою чергу, призвело до скорочення зайнятості (майже на третину), масового безробіття на селі, різкого зниження оплати праці, зубожіння селян. Зупинилося сільське будівництво, занепала соціальна сфера. Аграрна криза вийшла за межі суто економічних проблем і набрала соціально-економічного характеру.

Другий етап формування аграрної політики – у період після 2000 р. відзначається комплексними змінами. З виходом у грудні 1999 р. Указу Президента України №1529 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» розпочалася реальна приватизація землі шляхом перетворення «віртуальних» земельних паїв у приватні земельні ділянки, що мали конкретно визначенні фізичні межі. У приватну власність майже 7 мільйонів сільських жителів мало перейти 70% земель сільськогосподарського призначення. Цей процес супроводжувався майже суцільною реорганізацією КСП і створенням на базі їхнього майна та приватних земельних ділянок селян виробничих структур ринкового типу. У результаті в Україні сформувалася нова організаційна структура сільськогосподарського виробництва, яка включала товариства з обмеженою відповідальністю, приватні фермерські господарства, сільськогосподарські виробничі кооперативи, незначну частку акціонерних товариств відкритого типу, особисті селянські господарства. Частина колишніх колективних і державних сільгосппідприємств набули статусу виробничих підрозділів несільськогосподарських структур, які почали вкладати капітал у сільськогосподарське виробництво, концентрувати майно та земельні масиви.

За оцінками ОЕСР (2003 р), зміни в аграрній політиці України в цей період засвідчили новий політичний курс. Лібералізація експортної діяльності сприяла підвищенню конкурентоспроможності України на ринку сільськогосподарської продукції. Значно скоротилося державне виречення у фінансування сільськогосподарського виробництва , в організацію поставок матеріально-технічних ресурсів і реалізацію продукції. Було завершено приватизацію підприємств агробізнесу, і це дещо вирівняло функціонування продовольчого ланцюжка. Стали сприятливішими умови торгівлі, що підтвердилося змінами індексів цін на сільськогосподарську продукцію у відношенні до цін на матеріально-технічні ресурси.

Після 2000 р. поліпшилися виробничі показники в сільському господарстві, але валове виробництво сільськогосподарської продукції у 2007 р. досягло лише 61% рівня 1990 р. (у порівняних цінах 2000 р.). Індивідуальний сектор став домінуючим у виробництві сільськогосподарської продукції: він забезпечив близько 60% валового обсягу. Сільгосппідприємства звільнилися від функцій фінансування об’єктів соціально-культурного призначення, які були передані місцевим органам влади. Інституційний механізм соціально-економічного розвитку сільської місцевості, який діяв за командно-адміністративної системи, був ліквідований, через відсутність державного фінансування об’єктів соціально-культурного призначення ця сфера майже остаточно зруйнувалася.

Тяжкий спадок минулого, відсутність знань і досвіду в становленні інститутів ринкової економіки та соціального захисту призвели до того, що сформувалася система державної підтримки великотоварного експортоорієнтованого виробництва, відбулася значна диференціація доходів серед сільського населення. Хоча в динаміці за 2000 – 2007 рр. бідність на селі дещо знизилася, проте рівень грошових доходів майже 66% сільського населення у 2006 р. не сягав прожиткового мінімуму, що набагато перевищує частку бідного населення у містах. Деякою мірою цьому сприяла нестабільна протекціоністська аграрна політика.

Після набуття незалежності неефективна макроекономіка, високий рівень інфляції, регулювання цін на внутрішньому ринку та інші фактори негативно позначилися на формуванні зовнішньоторговельної політики України.

Протекціоністські заходи в торгівлі сільськогосподарською продукцією в цей період були спрямовані на нейтралізацію тиску, спричиненого різницею між внутрішніми і світовими цінами. Правовою основою митно-тарифного регулювання став Закон України «Про єдиний митний тариф», прийнятий 5 лютого 1992 року. У наступному році ставки ввізного мита на сільськогосподарську продукцію та продовольство встановлювалися єдиним митним тарифом України тільки як адвалерні мита, з доволі низьким рівнем. Умови для імпорту були відносно вільнішими і простішими, ніж для експорту. Це пов’язувалось з тим, що на внутрішньому ринку імпортні товари не мали конкуренції з боку вітчизняних, а держава субсидувала пропозиції матеріально-технічних ресурсів іноземного виробництва.

З метою забезпечення внутрішніх продовольчих та інших потреб уряд впровадив ряд експортних обмежень на сільськогосподарську продукцію, які мали стримувати продаж її за кордон. Експорт товарів, важливих для внутрішнього споживання, підпорядкувався обмеженням, що змінювалися час від часу і включали в себе такі інструменти: квоти і ліцензії, експортні податки, реєстрацію експортних контрактів, мінімальні ціни і курси іноземних валют. Перші експортні мита України як незалежної держави, встановленні декретом Кабінету Міністрів України №3 від 11 січня 1993 р., поширювалися на великий перелік сільськогосподарської продукції. До нього входили: тварини і м'ясо, масло і сухе молоко, яйця, зернові культури і борошно, насіння льону, насіння соняшнику, жири тваринного походження, сіль, хутро, вовна тощо. На початку 1995 р. умови експорту було змінено. Заходи з лібералізації сприяли ліквідації більшості експортних квот і ліцензій, значному обмеженню масштабу індикативних цін і вимог реєстрації експорту, уніфікації акцизних зборів на ввезені і виготовленні в межах країни товари. Систему обміну валют також було лібералізовано. Лібералізація торгівлі та курсу обміну валют позитивно вплинула на експортну торгівлю. Удосконалена фіскальна політика привела до поліпшення макроекономічної ситуації, зниження рівня інфляції, помітної стабілізації курсу обміну валют.

У другій половині 90-х років спад обсягів виробництва сільськогосподарської продукції і продовольства, зменшення  їхньої пропозиції на внутрішньому ринку спричинили подальше посилення аграрного протекціонізму. Так, зокрема, було впроваджено певні експортні обмеження у вигляді експортних мит на насіння олійних культур, живу велику рогату худобу і шкіряну сировину. Цей захід позитивно позначився на виробничих потужностях вітчизняної шкіряно-взуттевої галузі, завантаження підприємств якої збільшилося від 20 до 70%. Із впровадженням 23% експортного мита на насіння соняшнику в 1999 р. олійноекстракційні заводи здобули чималі вигоди. Зросло виробництво соняшникової олії, маргарину, майонезу та мила. Незважаючи на заборонений характер рівня експортного мита, вивезення насіння соняшнику для переробки за кордоном тривало. Експортне мито на насіння олійних культур та живу худобу сприяло поширенню тіньових схем обороту продукції і негативно впливало на результативність сільськогосподарського виробництва, бо ціни товаровиробників значно знизилися.

Політика регулювання імпорту зазнала суттєвих змін у 1997 р. Булло підвищено тарифи на широкий перелік товарів, адвалерні ставки замінено комбінованими та специфічними. Нові ставки ввізного мита на основі продовольчі товари забезпечували високий рівень захисту внутрішнього ринку протягом 1997 – 2000 рр. У наступні роки імпортний режим лібералізувався,внаслідок чого підвищилася частка імпорту головних сільськогосподарських продуктів в обсязі внутрішнього споживання.

Аналіз політики держави щодо імпорту агропродукції свідчить, що захист ринків агропродукції в Україні в динаміці є цілком дійовим, незважаючи на певні коливання. Результатом цієї політики за всі роки реформ, навіть з урахуванням тенденцій до серйозного зростання імпорту, стало те, що рівень продовольчої незалежності країни залишався досить високим. У 2007 р. частка імпорту продовольства в місткості внутрішнього ринку складала близько 15%.

Слід зазначити, що лібералізація торгівлі сільськогосподарською продукцією та продовольством була передбачена Вашингтонським консенсусом як одна з умов забезпечення економічного зростання під час переходу від командної економіки до ринкової. За роки аграрних трансформацій Україна  далеко просунулась на цьому шляху. Проте, як підтверджують результати розвитку сектору, лібералізація  зовнішньоторговельної політики не завжди узгоджувалась з політикою аграрною. Часто їхні вектори були протилежні, й інтереси товаровиробників потерпали від зниження закупівельних цін. Одним з важливих наслідків цього негативного явища стала неспроможність уряду сприяти рівноправному становленню всіх новостворених форм господарювання, розвиткові внутрішньої конкуренції, захистити виробника від тіньового імпорту, що, у свою чергу, активізувало корупцію та монополізацію експортно-імпортної сфери. Діючі механізми й інструменти зовнішньої торгівлі вибудовані так, що отримання ренти перейшли від держави (як було за часів радянської економіки) до монополістів – представників великого аграрного бізнесу та агротрейдерів.

Таким чином, в еволюції державної політики щодо захисту і підтримки сільського господарства незалежної України простежуються два етапи. На першому було частково лібералізовано ціни на агропродовольчу продукцію, значно скорочено масштаби державного замовлення, припинено планування обсягів виробництва, скасовано продовольчі субсидії і привілеї аграрному сектору, хоча агропродовольчу сферу характеризувала цілковита непристосованість до існування в ринкових умовах. Становище ускладнювалось гіперінфляцією і зростаючим диспаритетом цін. Не маючи досвіду та достатньої компетентності, уряд навіть не уявляв собі, як можна адекватно вирішити проблеми. Політика тих років відзначалася застосуванням адміністративних підйомів, успадкованих від радянських часів.

На другому етапі в умовах макроекономічної стабілізації, з набуттям досвіду і розуміння механізмів роботи ринку, агропродовольча політика дедалі більше копіює протекціоністські заходи єдиної аграрної політики ЄС, що використовувалась до 90-их років. Ці заходи спрямовувались на перерозподіл національного доходу для вирішення поточних проблем аграрного сектору. Поряд з традиційними виробничими дотаціями запроваджувались різноманітні механізми і інструменти – податкові пільги, часткове погашення ставки за кредитами комерційних банків, митні тарифи, підтримка цін через заставні закупівлі зерна й інтервенційні операції.

Аналіз структури видатків свідчить, що у 2000 – 2001 рр. найбільше бюджетних коштів витрачалось на часткове погашення ставки за кредитами комерційних банків; на фінансування програми фінансового лізингу; на фінансування вищих навчальних закладів аграрного профілю. Протягом 2002 – 2007 рр. бюджетні кошти направлялись на фінансову підтримку виробництва продукції рослинництва і тваринництва; програми пільгового кредитування на основі часткової компенсації процентної ставки за кредитами комерційних банків; селекцію в рослинництві і тваринництві; часткову компенсацію вартості складної вітчизняної техніки.

Непряма державна підтримка товаровиробників здійснюється за рахунок фіксованого сільськогосподарського податку (ФСП) і ПДВ. Загальна сума підтримки сектору через спеціальні механізми використання ПДВ за 2000 – 2006 рр. збільшилась майже в 10 разів.

Фіксований сільськогосподарський податок, запроваджений ще у 1999 р., замінив більше як десять різних податків і податкових платежів. Рівень сплати ФСП фіксувався на певний час і був незмінним для сільськогосподарських виробників різних організаційно-правових форм. Із впровадженням ФСП сума непрямої підтримки сільськогосподарських виробників становила приблизно 8 млрд. грн., податкове навантаження на них знизилось у 3,5 – 4 рази.

Підміна державної підтримки конкурентного середовища прямим втручанням в економіку.

Пройшовши складну еволюцію, державна політика підтримки аграрного сектору нині характеризується зростаючими в номінальному вираженні обсягами бюджетних витрат. Але результати від них, як і для суспільства, так і для галузі, - неоднозначні. Міжнародні зіставлення рівня підтримки сільського господарства в Україні за методикою ОЕСР свідчать, що, попри чималі суми державних витрат на сільське господарство, рівень сукупної підтримки, яку фактично дістає сільськогосподарське виробництво, практично дуже низький. Цей висновок підтверджується показниками підтримки виробників, що вимірює рівень підтримки сільськогосподарських підприємств, яка надається у формі трансфертів від споживачів і від держави.

Від’ємне значення показників підтримки ринкової ціни свідчить про заниження цін вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників проти цін світового ринку. Тобто додана вартість присвоюється іншими ланками агропродовольчого ланцюжка. Таким чином, аграрна політика і витрати держави на сільське господарство діють у протилежних напрямах, чим і пояснюється дуже низька ефективність бюджетної підтримки безпосередніх товаровиробників.

Нерозвинутість державних та ринкових інститутів призвела до підміни сутності державної підтримки конкурентного середовища у виробництві сільськогосподарської продукції втручанням держави в економіку, що створює ринкові принципи господарювання і ставит виробників в явно не рівні умови. Для пом’якшення дії дискримінаційних механізмів державної політики першочергове значення мають: уточнення цільвого призначення та принципів надання державної допомоги; критерія визначення об’єктів державної допомоги.

Розробка концептуальних засад державної політики в аграрній сфері в сучасних умовах – завдання надзвичайно складне. По суті, це новий напрям наукового пошуку, який вимагає міждисциплінарного підходу, узагальнень результатів ряду соціоекономічних наук, використання вітчизняного й зарубіжного досвіду реформ у системі державної підтримки. У зв’язку з цим найбільш значущим нині треба вважати врахування специфіки та динаміки інституційних перетворень.