Зовнішньоекуономічний договір

3. МОВНО-ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТ

 ЗЕД   ДОГОВОРІВ (КОНТРАКТІВ)

3.1. Мовні труднощі укладення ЗЕД договорів

Якісне текстове наповнення будь-якого документа (не тільки ЗЕД  договору) є не тільки ознакою професійності  юриста, який працював над його розробкою, але й нагальною потребою, яка  дозволяє уникнути спорів у майбутньому, коли вже договір (контракт) буде підписаний і вступить в силу в межах прав та обов’язків, що визначені сторонами. Говорячи ж про ЗЕД договір, дане питання набирає ще більшої ваги, адже сторони, котрі хочуть укласти ЗЕД договір (контракт), як правило, є різномовними, або ж ведуть переговори на нерідній для них  міжнародній мові спілкування (англійська, французька).

Отже, саме на такому хиткому  ґрунті часто виникають мовні  та мовно-правничі питання, що почасти  не піддаються вирішенню з першого  разу навіть досвідченими юристами: Яку мову (мови) вибрати?; Як забезпечити якість перекладу?; Як узгодити вживання правничої термінології?; Як правильно тлумачити багатомовні тексти ЗЕД договорів (контрактів)?; Як забезпечити автентичність, юридичну силу ЗЕД договору (контракту) та інші можливі питання, що можуть виникати перед сторонами ЗЕД договору.

Мовний бар’єр є не стільки мовним, скільки етнічним. Він ґрунтується на різниці культур, національній психології, інших етнічних особливостях. Такий мовний бар’єр ще називають “лінгвоетнічним”. Так, під час укладення зовнішньоекономічних договорів (контрактів) лінгвоетнічний бар’єр набуває нових характеристик - правового контексту. Відтак, досягнення та формальне закріплення сторонами домовленості залежить від їхнього розуміння положень договору (контракту), сформульованих специфічною термінологією, мовним вживанням як відображенням культури і правом як проявом та відбиттям  культури, яка перебуває під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників.

Найбільш яскравими  прикладами, які можна навести на підтвердження проблемності питання, є, наприклад, використання терміна “компанія” (company), що є характерним для британців, натомість американці використовують термін “корпорація” (corporation), при цьому маючи на увазі те саме. Нагадаємо, що в Україні, відповідно до п. 3 ст. 120 ГК України, корпорація розуміється як договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегування ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

Навіть таке на перший погляд загальновживане та зрозуміле  поняття, як “контракт” у різних правових системах розуміється по-різному. Згідно з американським контрактним правом необхідним кваліфікуючим елементом контракту є те, що англійською мовою називають “consideration”, тоді як німецьке контрактне право не застосовує такого поняття і не визнає за ним ролі обов’язкового елементу контракту. Тому виникає питання про те, як перекласти цей термін на німецьку чи українську мови, в яких його не вживають.

Відповідно до п. 4 ст. 92 Конституції України винятково законами України визначається “порядок застосування мов”. Основним Законом, який потрібно згадати в даному випадку, є Закон Української РСР “Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня 1989 р. № 8312-ХІ, у ст. 11 якого закріплене положення: “В Українській РСР мовою діловодства, роботи і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова. У випадках, передбачених у ч. 2 ст. 3 цього Закону, мовою роботи, діловодства і документації поряд з українською мовою може бути і національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у ч. 3 цієї ж статті, мова, прийнятна для населення даної місцевості”.

Щодо безпосереднього  врегулювання питання міжнародних  договорів, то зазначений Закон у  ст. 24 безпосередньо врегульовує питання мов “міжнародних договорів та угод”: “Мовами двосторонніх міжнародних договорів Української РСР, а також угод громадських органів, підприємств, установ і організацій Української РСР з громадськими органами, підприємствами, установами та організаціями інших держав є українська мова та мова іншої сторони договору чи угоди”. Слід звернути увагу на формулювання поняття, а особливо на частину “та мова іншої сторони договору та угоди”, де сама частинка “та” закріплює не альтернативу застосування, поряд з українською, мови іншої сторони договору, а навпаки додаток – ЗЕД договір повинен бути укладений як українською, так і мовою сторони, з якою укладається договір.

Отже, виходячи із норм українського законодавства, можна говорити про  те, що зовнішньоекономічний договір (контракт) суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності України з іноземною стороною має укладатися українською мовою та мовою іншої сторони, тобто іноземною мовою. Відтак, зовнішньоекономічний договір (контракт) постає як текст, що укладаються різними мовами, і тому є багатомовним.

Зовнішньоекономічні договори (контракти) є консенсуальними, їх мають укладати виключно у письмовій  формі (під письмовою формою також  розуміють повідомлення по телеграфу  і телетайпу.) При цьому слід враховувати  два фактори: по-перше, договір (контракт) розуміється у кількох значеннях: 1) текст, підписаний сторонами (документ), 2) юридичний факт, 3) правовідносини між сторонами. Договір (контракт) – це угода між сторонами, згідно з якою виникнення прав та обов’язків у сторін збігається у часі з моментом досягнення згоди між ними за всіма істотними умовами, що закріплюється у визначеній законом формі. На практиці поширеним є розуміння (уявлення та сприйняття) зовнішньоекономічного договору як тексту, підписання якого засвідчує згоду сторін і настання стосовно них юридичних наслідків. Власне на такому розумінні зовнішньоекономічного договору (контакту) акцентується увага у цьому матеріалі;

по-друге, важливу  роль мови як засобу міжнародного спілкування  та інструмента закріплення волевиявлення  сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Ці чинники  підкреслюють роль мови в процесах складання, укладення та виконання  зовнішньоекономічних договорів (контрактів), навколо яких на практиці виникають  різноманітні мовні та мовно-правничі питання: вибір мови (мов), переклад, вживання правничої термінології, автентичність, юридична сила, тлумачення багатомовних текстів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) тощо, які розглядаються у цьому матеріалі.

3.2. Мова  текстів зовнішньоекономічних договорів:  вимоги законодавства та практика вимоги українського законодавства

Українське  законодавство не містить положень, якими безпосередньо врегульовуються  питання застосування мов у сфері  зовнішньоекономічної діяльності. Тому питання про те якими мовами суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають укладати зовнішньоекономічні договори (контракти) врегульовується на основі загальних положень українського законодавства.

Конституція України  у ст. 92 передбачає, що “виключно законами України визначають”, серед іншого, “порядок застосування мов”. Статтею 10 Конституції України установлено, що “державною мовою в Україні є українська мова” (частина перша цієї статті), а також те, що “в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України” (частина третя) і що “застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

Конституційний  Суд України, даючи офіційне тлумачення положень ч. 1 ст. 10 Конституції України, у контроверсійному рішенні по справі про застосування української мови від 14 грудня 1999 р. (справа № 1-6/99) зокрема зазначив:

“1. Положення  ч. 1 ст. 10 Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська мова” треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч. 5 ст. 10 Конституції України).

Поряд з державною  мовою при здійсненні повноважень  місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.”

Чинний Закон  України “Про мови в Українській  РСР” від 28 жовтня 1989 р. № 8312-XI у ст. 11. “Мова роботи, діловодства і документації” закріплює положення: “В Українській РСР мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова. У випадках, передбачених у ч. 2 ст. 3 цього Закону, мовою роботи, діловодства і документації поряд з українською мовою може бути і національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у ч. 3 цієї ж статті, – мова, прийнятна для населення даної місцевості.” Частина 2 ст. 3 цього Закону передбачає: “В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови.”

Цей Закон у  ст. 24 безпосередньо врегульовує питання мов “міжнародних договорів та угод”: “Мовами двосторонніх міжнародних договорів Української РСР, а також угод громадських органів, підприємств, установ і організацій Української РСР з громадськими органами, підприємствами, установами та організаціями інших держав є українська мова та мова іншої сторони договору чи угоди.” Слід зауважити, що цією статтею не передбачено альтернативи використанню української мови як мови двосторонніх договорів суб’єктів підприємницької діяльності України: вживається формулювання “та мова іншої сторони”, а не “або мова іншої сторони”, що передбачає необхідність наявності договору українською та іншою мовами.

Підкреслюючи, що питання “застосування мов визначаються виключно законами України”, зазначимо, що у деяких нормативно-правових актах передбачено складання первинних документів державною мовою. Договори, в тому числі зовнішньоекономічні договори (контракти), є різновидами первинних документів, оскільки вони – “це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції”, а “господарські операції – це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов’язань і фінансових результатів.” Діючим український законодавством однак не заборонено складати документи, в тому числі договори, недержавною мовою.

Зовнішньоекономічний  договір (контракт) – це особливий  вид договору, оскільки виникає у  сфері здійснення зовнішньоекономічної (на відміну від “внутрішньоекономічної”) діяльності суб’єктами підприємницької діяльності. “Зовнішньоекономічна діяльність – діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.” (ст. 1 Закону про ЗЕД). “Зовнішньоекономічна діяльність підприємства є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України.” (ст. 25 Закону України “Про підприємства в України” вiд 27 березня 1991 р. № 887-XII). У такому контексті використання української мови суб’єктами підприємницької діяльності України при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності також реалізує принцип мовної рівноправності, коли текст договору (контракту), як результат зовнішньоекономічної діяльності, укладається мовами його контрагентів. Підсумувати огляд українського законодавства можна так: зовнішньоекономічний договір (контракт) суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності України з іноземною стороною має укладатися українською мовою та мовою іншої сторони, тобто – іноземною мовою. Як наслідок, зовнішньоекономічний договір (контракт) постає як текст, який укладаються різними мовами, і тому є багатомовним.

3.3. Вибір  іноземної мови

Сторони мають право самостійно та відповідно до вимог законодавства вирішувати питання про вибір конкретної іноземної мови тексту зовнішньоекономічного договору (контракту). Такою мовою зазвичай є мова іноземної сторони договору (договору).

На прийняття  рішення про вибір іноземної мови зовнішньоекономічного договору (контракту), в якому один із контрагентів є суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України, впливають ряд чинників. Серед них варто назвати такі: вимоги законодавства держави, де зареєстрований, здійснює або поширює свою діяльність іноземний контрагент, вимоги законодавства, відповідно до якого укладається договір, бажання сторін уникнути ускладнень, пов’язаних із розумінням та тлумаченням положень договору, питання, пов’язані з визначенням мови арбітражного чи судового провадження у разі можливого спору, поширеність мови тощо.

Загалом у сфері  міжнародного приватного права англійська мова є найбільш поширеною мовою  укладення контрактів. У договірній практиці суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України з іноземними контрагентами поширеними є англійська, російська, німецька, французька, італійська та деякі інші мови.

Існує практика, коли суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України укладають зовнішньоекономічні  договори з іноземними контрагентами виключно однією мовою. Так, наприклад, донедавна поширеною була практика укладення суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України зовнішньоекономічного договору (контракту) тільки однією – російською мовою. Тут слід мати на увазі, що “зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів” (ч. 5 ст. 6 Закону про ЗЕД).

У господарській  практиці також відомий випадок  визнання недійсним зовнішньоекономічного договору, укладеного суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України виключно однією – англійською мовою (на тій підставі, що уповноважений на підписання українською стороною представник не зрозумів змісту договору). Загалом відзначимо сучасну тенденцію поширеного використання української мови при укладенні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України.

Оскільки практично  кожен зовнішньоекономічний договір (контракт) передбачає положення про те, право якої держави застосовується до договору (контракту), а також способи та процедури вирішення спорів, остільки сторонам може бути доцільно чи зручно (але необов’язково) обрати мовою договору мову органу вирішення спору чи офіційну мову тієї держави, право якої застосовується до договору (контракту).