Правовое регулирование рынка транспортных услуг в Украине

політика —  це діяльність держави і відповідних  галузевих інститутів, спрямо-

вана на забезпечення галузей економіки та населення  країни перевезеннями»

[7, с. 679]. Проте  Д. Прейгер указує, що таке визначення  є неповним (і ми з ним

у цьому погоджуємось), «оскільки стосується лише внутрішніх перевезень,

тобто не враховує можливість і доцільність реалізації транзитного потенціалу

країни» [8, с. 64]. При цьому він дає власне визначення транспортної політики,

197

Господарське  право

яку тлумачить  як діяльність органів влади, спрямовану на повне задоволення

потреб населення, галузей економіки та підприємств  у перевезеннях, реалізацію

власного транзитного  потенціалу при економічно обґрунтованих  тарифах з до-

держанням екологічних  вимог і міжнародних зобов’язань  держави у сфері

розвитку транспортних комунікацій [8, с. 64]. Слід визнати, що таке бачення

транспортної  політики дійсно є більш повним та адекватним реаліям сьогоден-

ня, однак з  точки зору права є дещо неточним. Так, транспортна політика — це

діяльність  не тільки державних органів влади, а й інших суб’єктів права (прав-

ників, учених, економістів, юристів тощо), які можуть надавати свої консуль-

тації з приводу  її формування, проте не бути державними службовцями.

М. Погребицький визначає державну транспортну політику як комплексну

програму дій  за різними напрямами діяльності транспортного комплексу,

включаючи його техніко-технологічну модернізацію, адаптацію  до ринкових

умов господарювання, інституційні перетворення у сфері  форм власності,

економічних відносин, системи управління, інтеграції до європейської і світо-

вої транспортних систем, кадрову і соціальну політику, економічну безпеку

держави [9, с. 361]. Це визначення, як уявляється, є досить ґрунтовним, по-

вним, але ми вважаємо, що транспортна політика — це не просто «програма

дій». Політика передбачає наявність як об’єктного, так і суб’єктного складу,

а тому цьому  визначенню бракує «суб’єктивізації».

О. Філіпенко  підкреслює, що «транспортна політика, — як говориться в

Декларації, ухваленій  на Другій пан’європейській транспортній конференції,

що відбулася  на Криті в березні 1994 р. — має  бути організована на основі

ринкової економіки  та вільної і справедливої конкуренції  в усіх країнах-

учасницях конференції  на рівні Європейського співтовариства; поступове

полегшення  доступу на транспортний ринок, перевезення  вантажів та паса-

жирів на національній території має просуватися на взаємній і двосторонній

основі і  згідно з прогресом, що відбувся в  досягненні вільного руху товарів і

пасажирів у  рамках національних територій та в  процесі гармонізації умов

конкуренції» [10, с. 136]. При цьому науковець під спільною транспортною

політикою Євросоюзу розуміє комплекс дій на рівні Євросоюзу та його

держав-членів з метою досягнення збалансованого, узгодженого регулюван-

ня відносин на європейському транспортному  ринку [10, с. 55]. І зазначає, що

особливість цієї політики полягає в тому, що транспортна  політика базується,

зокрема, на принципах  протекціонізму власних ринків транспортних послуг

від зовнішніх  впливів. Так, технічні стандарти для  транспортних засобів час-

то сформульовані  в державах — членах ЄС саме таким  чином, аби захистити

ринок транспортних послуг від зовнішньої конкуренції [10, с. 17]. Як зазначає

О. Філіпенко, кінцевою метою спільної політики держав —  членів Євросою-

зу у сфері  транспорту є встановлення спільного ринку у сфері транспортних

послуг [10, с. 12]. Ще одна мета спільної транспортної політики — зробити

198

Вісник  Національної юридичної  академії України  імені Ярослава Мудрого  № 1/2010

регулювання ринків транспортних послуг максимально ефективним. При-

чому ця ефективність, у свою чергу, вимірюється оптимізацією інтересів

держав —  членів ЄС та мірою реалізації інтересів  учасників ринку транспорт-

них послуг, що мають на меті зростання прибутку від своєї діяльності та до-

ступу до ринків інших держав [10, с. 55].

На підставі аналізу різних визначень транспортної політики ми вважаємо,

що до основних цілей і завдань національної транспортної політики слід

віднести такі:

1) розвиток  національного ринку транспортних  послуг;

2) розвиток  загальнонаціонального ринку;

3) подальший  розвиток власне транспортної  галузі;

4) забезпечення  участі держави у міжнародному  товарообігу та міжнарод-

ному ринку  транспортних послуг;

5) правове забезпечення  розвитку транспортної системи  України.

Пріоритетною  метою національної транспортної політики є становлення

національного ринку транспортних послуг. Тому слід визначитися з тим, а що

ж таке ринок  з економічної точки зору, ринок  з позицій законодавства, і, на-

самкінець, що ж таке ринок транспортних послуг?

Якщо узагальнити  думки економістів з приводу  визначення категорії «ри-

нок», то можна  виділити такі її аспекти [11, с. 16; 12, с. 125; 13, с. 87]:

1) сукупність  економічних відносин у сфері  обміну, за допомогою яких

реалізуються  товари;

2) систему економічних  відносин, що виникають між виробниками  у про-

цесі реалізації ними товарів та послуг шляхом купівлі-продажу, відносини,

що регулюються  законами товарного господарства;

3) увесь складний  механізм руху благ та послуг  у формі товарів та грошей

у рамках суспільного  відтворення на усіх рівнях економічної  системи цього

суспільства.

У законодавстві  України немає визначення ринку  транспортних послуг.

Проте є визначення фондового ринку, ринку зерна, а  також ринку фінансових

послуг.

Так, відповідно до ст. 2 Закону України від 23 лютого 2006 р. № 3480-IV «Про

цінні папери та фондовий ринок» фондовий ринок (ринок цінних паперів) визна-

чається як сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними

щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів і  похідних (деривативів) [14].

У пункті 23 статті 1 Закону України від 4 липня 2002 р. № 37-IV «Про

зерно та ринок  зерна в Україні» передбачено, що ринок зерна — це система

товарно-грошових відносин, які виникають між його суб’єктами в процесі

виробництва, зберігання, торгівлі та використання зерна на засадах вільної

конкуренції, вільного вибору напрямів реалізації зерна та визначення цін, а

також державного контролю за його якістю та зберіганням [15].

199

Господарське  право

У пункті 6 статті 1 Закону України від 12 липня 2001 р. № 2664-III «Про

фінансові послуги  та державне регулювання ринків фінансових послуг» визна-

чено ринки фінансових послуг — це сфера діяльності учасників ринків фінан-

сових послуг з  метою надання та споживання певних фінансових послуг [16].

В. Семчик визначає аграрний ринок як сферу товарного обміну, який (у межах,

урегульованих законодавством про аграрні ринки) здійснюється між про-

давцями і покупцями (юридичні і фізичні особи, територіальні  громади і держа-

ва) як товарообмін, що виникає за результатами товаровиробництва  в установле-

них місцях, формах шляхом укладення і виконання  договорів купівлі-продажу,

інших цивільно-правових правочинів на добровільних узгоджених умовах і за

відповідними  цінами та волевиявлення продавців  і покупців [17, с. 22].

Проаналізувавши наведені визначення ринків, ми схиляємось до думки,

згідно з  якою:

1) будь-який  ринок передбачає наявність чіткого  предмета купівлі-

продажу — це можуть бути товари, роботи або послуги;

2) ринок зумовлює  наявність покупців та продавців  товарів, робіт або

послуг, а також  посередників між ними. До того ж, загальновідомо, що рин-

кова економіка  хоча й базується на принципах  саморегуляції, проте у деяких

випадках вимагає  втручання держави. А тому держава  в особі уповноважених

державних органів  також виступає учасником ринку.

3) будь-який  ринок у правовому аспекті  не слід розглядати як сферу  ді-

яльності чи сукупність учасників. Ринок — це, на нашу думку, система склад-

них відносин між  споживачами і продавцями, посередниками  і продавцями,

посередниками і споживачами, продавцями між собою, а також система від-

носин між усіма  цими суб’єктами та державою;

4) для ефективного  функціонування ринку необхідне  втручання держави,

тому наявність  владного, імперативного регулюючого  впливу в деяких питаннях

забезпечення  функціонування конкретного ринку  — невід’ємна частина ринку.

Ринок транспортних послуг характеризується наявністю  особливих

суб’єктів —  учасників ринку. До них слід віднести замовників послуг — па-

сажирів, власників  багажу та вантажовласників, а також  суб’єктів, які надають

ці послуги, — перевізників та експедиторів. Важливу  роль серед учасників

ринку транспортних послуг відіграють органи державної  влади та органи

місцевого самоврядування, які здійснюють функції державного регулювання

та контролю за учасниками ринку транспортних послуг, а також учасники, які

надають допоміжні  транспортні послуги (сервісне обслуговування транспорт-

них засобів, зберігання, складування, пакування вантажу  тощо).

На підставі наведених міркувань, ми вважаємо, що у найбільш загальному

вигляді ринок транспортних послуг у господарсько-правовому контексті —