Державна реэстрація юридичних осіб

 

ЗМІСТ

 

 

                                              

 

 

 

 

 

 

 

                                                

ВСТУП

     

      „ Поняття і види правотворчості ” - саме так звучить назва моєї курсової роботи з дисципліни „ Теорія держави і права ”. Правотворчість є одним з найбільш важливих аспектів діяльності держави,форми її активності,яка має на меті формування правових норм,їх зміну,скасування чи доповнення шляхом прийняття нормативно-правових актів.

     Однак вбачається, що таке трактування правотворчості є умовним. Адже держава не творить право, вона лише виражає його і сприяє реалізації юридичних норм. Завдання моєї курсової роботи-розкрити тему, дійти висновку, шо таке правотворчість, і яке її значення в державі та суспільстві.

       Правотворчість приймає і оприлюднює закони та інші нормативно-правові акти, що забезпечують здійснення державних функцій. Вона являє собою діяльність компетентних органів держави, посадових осіб, спеціально уповноважених громадських організацій, трудових колективів або всього населення по встановленню, зміні, скасуванню й систематизації юридичних норм. З цього визначення    випливає, що головним призначенням правотворчості  є встановлення нових правових норм. А зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових, які є допоміжними проявами правотворчості. На підставі викладеного спробую дати своє  визначення правотворчості. На мій погляд, це організаційно – оформлена діяльність держави по зведенню закону державної волі шляхом виявлення потреб у нормативно-правовому регулюванні суспільних відносин і створення відповідно до потреб ,нових правових норм, заміни й скасування діючих.

       Я вважаю, що формування права залежить не тільки від державних органів а й від особливостей національного менталітету, від існуючих у суспільстві звичаїв і традицій, від уміння різних політичних чинностей іти на компроміси. Тому не менш важливим  є соціальне призначення правотворчості, яке полягає у встановленні стандартів, еталонів, взірців поведінки учасників суспільної життєдіяльності, тобто моделюванні суспільних відносин, які з позицій держави, є припустимі, бажані або необхідні (обов'язкові чи заборонені). Йдеться, підкреслю, не про «дарування» громадянам (чи іншим суб'єктам) певних можливостей, благ ,і отже, не про творення прав людини, які є «природженими». Мається на увазі формування саме об'єктивного юридичного права («юридична правотворчість») .

"Комплексний підхід  до правотворчості потребує розвитку  реальних зв'язків між різноманітними  явищами, які приймають участь  у формуванні права, здійснюючих  перехід до матеріальних факторів до свідомості і від неї - до правових норм", вважає А.Нашиц. Правотворчість - основна начальна ланка механізму правового регулювання. Вона починається тоді, коли необхідність нововведень вже назріла і іх напрям вже визначено суспільним розвитком

       Актуальність теми моєї курсової роботи полягає в тому, що саме завдяки правотворчості створюються та  затверджуються нормативно правові акти, закони, без яких, на мій погляд, в сучасному житті обійтися не можливо.

       Метою написання курсової роботи для мене стало бажання досягнути ще одного «щабля» до вершин знань. Дізнатися  для себе чогось нового, поліпшити свій рівень інтелекту, розширити і закріпити теоретичну підготовку по темі «поняття і види правотворчості», розібрати основні її види ,функції, дослідити поняття і звісно ж зробити для себе висновки-проаналізувати на скільки добре я зуміла розкрити та зрозуміла сутність своєї теми. Адже при написанні курсової роботи необхідно самотужки дослідити ознаки, поняття, і висловити власні думки, погляди щодо даної теми.

 

 

 

 

 

 

        І   ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ПРАВОТВОРЧОСТІ

       1.1  Сутність провотворчості та її види.

 

      Правотворчість – це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм[II.13,293].

      Виділення правотворчості у самостійний вид державної діяльності – це підсумок  тривалого історичного розвитку. Спочатку цей процес переплітався з процесом виконання права,правосуддя та іншими аспектами юрисдикції.

 Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про

 підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо, закону. Творчість

 права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.         

        Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Правотворчість є  одним з найважливіших напрямків державної діяльності, основна, початкова ланка механізму правового регулювання. Вона починається тоді, коли необхідність нововведень уже назрів й їхній напрямок уже визначений суспільним розвитком. На цьому етапі в процесі правотворчості вступають компетентні державні органи. Відповідно до традиційної точки зору, правотворчість - це діяльність держави, спрямована на створення юридичних норм. Р. Лукич визначає правотворчість як комплексну діяльність, що складається з операцій, які є різновидом розумової діяльності, і кожна з яких,  виконується різними способами й методами. У цьому випадку правотворчість тлумачиться як юридично неформалізована діяльність людського розуму тому, що вона так чи інакше, спрямована на створення юридичних законів.

      По визначенню К.Волинки правотворчість – це процес пізнання і оцінювання правових потреб суспільства і держави, формування і прийняття нормативних актів уповноваженими суб’єкта в межах відповідних процедур[ІІ,3,125]. Будь – який процес, у тому числі, і правотворчий , протікає в певних формах і може бути розбитий на стадії (етапи). Як будь-яка процесуальна діяльність правотворчість являє собою офіційний порядок здійснення юридично значимих дій. Відповідно, виникає ряд взаємопов’язаних взаємин, наприклад, правовідносини із приводу підготовки й прийняття нормативного акту, тобто відповідні права й обов'язки. Це обов'язок підготувати й обговорити законопроект, право внести його на розгляд правотворчого органу, право цього органа розглянути проект і винести по ньому рішення й т.д. Виниклі правовідносини носять як державно-правовий (законодавча ініціатива, прийняття закону й т.д. ), так й адміністративно-правовий характер (здача доручення підлеглому органу підготувати проект). Як будь-яка процесуальна діяльність правотворчость виникає лише при наявності певного юридичного факту. Підставою виникнення правотворчого процесу є ухвалення офіційного рішення про підготовку проекту нормативного акту[ІІІ,3,213]. У якій би формі це рішення не виражалося, воно є юридичним актом, що створює права й обов'язки. Необхідно обмежити дії, що передують правотворчій діяльності від процесуального початку цієї діяльності, тому що матеріали печатки, висловлення політичних діячів і науковців, пропозиції державних і громадських організацій про вдосконалювання законодавства ще не свідчать про початок правотворчого процесу, тобто процесуальні відносини не виникають. Подібні пропозиції є соціально-політичними передумовами й підставами правотворчої діяльності. Саме з моменту ухвалення офіційного рішення про підготовку проекту нормативного акту виникають певні правовідносини, і із цього моменту всі дії по створенню нормативного акту якісно відрізняються від дій, що відбувалися раніше й представляють собою не процес правотворчості, а попередні йому умови й передумови.

        Незважаючи на розходження в підходах до розуміння правотворчості це  завжди діяльність уповноважених органів по розробці, переробці й

виданню певних нормативних актів. Правотворчість – є однією з основних

ланок механізму правового  регулювання суспільних відносин [ІІІ,5,189]. Структурний зміст правотворчого процесу складається із двох частин:

     Перша -  містить у собі організаційні питання правотворчості, не пов'язані з юридично значимими діями (підготовка проекту нормативного акту, його обговорення у відповідної державній або громадської організації, трудовому колективі й т.д.).

     Друга - опирається на правові початки, а крапкою відліку її функціонування  служить рішення про підготовку проекту

нормативного акту.

      Обидві ці частини нерозривно зв'язані між собою й у загальному контексті представляють цілісну процедуру по підготовці, офіційному обговоренню, прийняттю й опублікуванню правового документа. Відповідно до цього в процесі правотворчості виділяють дві основні стадії:

       Перша - передбачає попереднє формування державної волі при складанні проекту нормативного акту. Всі дії на цій стадії носять підготовчий характер і не породжують правових наслідків.

      Офіційне закріплення державної волі в нормах права - друга стадія, що перетворює проект нормативного акту в правовий акт, що має загальнообов'язковий характер. Усередині цих стадій здійснюються різні операції формування нормативних актів залежно від їх юридичної  значимості в правотворчій ієрархії .

   Щодо  джерел права,то це поняття  існує багато віків. Якщо виходити  з загально розповсюдженого значення  «джерела», то в сфері права під ним потрібно розуміти силу, створюючу право. Такою силою перш за все являється влада держави, яка реагує на потреби суспільства і приймає відповідні правові рішення. В ряді за цим джерелом права слід визнати форму вираження державної волі , форму, в якій вміщується правове рішення держави. За допомогою форми право набирає свої невід’ємні риси і ознаки: загальнообов’язковість, загальновідомість і т.д. Зазвичай  в теорії називають чотири джерела права: нормативний акт,судовий прецедент,санкціонований звичай і договір [II,11.261]. Більш древньою формою права є правовий звичай, тобто правило,яке ввійшло в звичку народу і дотримання якого забезпечується державним примусом. Сутність судового прецеденту заключається в наданні нормативного характеру рішенню суду по конкретній справі. Обов’язковим для судів являється не всі рішення або вирок, а тільки «серцевина» справи, суть правової позиції судді, на основі якої виносяться рішення.

      Нормативний акт – домінуюче  джерело права в усіх правових системах світу. Він має ряд неоспорюваних  переваг.

Нормативні  акти, дозволяють точно фіксувати  вміст правових норм, що помагає  провадить єдину політику, не допускати  дозвільного пояснення і застосування норм. Всі джерела права можуть бути  класифіковані на дві групи: нормативно-правові акти (закони, укази, постанови, інструкції, договори ) і другі джерела права ненормативного характеру (правові звичаї, судові прецеденти і рішення).

          Види правотворчості - сукупність засобів і способів вияву суспільних відносин, що потребують свого врегулювання, та їх фактичне впорядкування (корегування, узгодження) з допомогою юридичних засобів.

        Правотворча діяльність держави здійснюється в різних видах і формах. В кожній країні існують свої особливості цієї діяльності. В Великобританії, наприклад, правотворча діяльність здійснюється в таких її видах, як законодавча діяльність парламента, приймаючого закони (статути); правотворча діяльність судових органів, створюючих прецеденти (судова практика).

        Розрізняють такі види правотворчості: безпосередня, делегована і санкціонована.

       Безпосередня правотворчість - основна, яка полягає у виробленні та прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості держави (зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне значення для формування системи права.

        Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих організаціями громадянського суспільства — недержавними об'єднаннями: суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними товариствами та ін.), або в попередньому

дозволі щодо їх видання.

        Делегована правотворчість – це видання нормативно-правового акта за уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного (вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень. 
Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським об'єднанням (наприклад, передати профспілкам функції соціального страхування). При цьому норми, що створюються громадянськими об'єднаннями, набувають якостей і властивостей правових норм, які охороняються державою.Хочу сказати,що у системі джерела права істотно зросло значення підзаконних нормативних актів, актів урядової влади.Це регламенти, рішення, постанови, циркуляри, інструкції, повідомлення та ін. Особливе місце серед актів делегованої правотворчості Франції посідають ордонанси. їх можна назвати актами делегованого законодавства. В ієрархії актів уряду вони мають вищу юридичну силу, змінюються або скасовуються лише законом. В Іспанії закони, видані урядом у результаті делегування з боку парламенту, називаються «законами, що уповноважують». Для них установлені Конституційні обмеження:

 а) не змінювати вже існуючі закони, що уповноважують;  
б) не видавати норми, що мають 
       В країнах континентальної Європи є дві форми контролю над конституційністю нормативно-правових актів: 
превентивний, чи попередній - здійснюється до прийняття нормативно-правового акта (наприклад, ч. 1 і 2 ст. 61 Конституції Франції; ст. 127 Конституції Італії — у частині, що стосується стверджень про порушення законодавчої компетенції та ін.).

 На відміну від романо-германського типу правової системи, де існує підзаконна нормотворчість виконавчих органів влади, в Англії вона споконвічно відсутня. Не було актів, які видавалися б у «виконання законів». Традиційним є «делеговане законодавство» — делегування парламентом своїх повноважень щодо прийняття нормативно-правових актів королеві, уряду, міністерствам, особливо в таких сферах, як охорона здоров'я, соціальне страхування, приватне судочинство.«Наказ у Раді», який видається урядом від імені королеви і Таємної ради, є найвищою формою делегованого законодавства. Оскільки парламент передає частину своїх законотворчих функцій відповідному органу, юридична чинність такого роду актів прирівнюється до закону. Вони підлягають виконанню всіма громадянами. Проте суд має широкі можливості розсуду щодо законів. Делеговане законодавство і прості виконавчі акти можуть бути офіційно

ними скасовані. 
На місцях існує так звана автономна правотворчість — акти місцевих органів влади, деяких установ і організацій: англіканської церкви, профспілок, різних компаній — залізничних, будівельних, транспортних, газових, юридичного товариства тощо. Вони є локальними, оскільки поширюються на відповідну територію або обов'язкові лише для членів організації, в якій прийняті. Такі акти наближаються до актів правозастосовних органів і є підзаконними

           Санкціонована правотворчість - державні органи делегують недержавним організаціям право нормативного регулювання якого-небудь питання або схвалюють різного роду соціальні норми (корпоративні, моральні, релігійні, традиційні), надаючи їм загальнообов'язковий характер й

юридичну чинність.

 

 

 

 

 

      1.2. Принципи правотворчості та її ознаки.

 

      Принципи правотворчості – це засадні ідеї, керівні основи, початкові положення діяльності, пов’язаної з ухваленням, відміною або заміною юридичних норм, це орієнтир для органів, які творять право.

     Правотворчий  процес ґрунтується на певних принципах, до

числа яких можна віднести наступні: демократизм і гласність

правотворчості; професіоналізм; законність; науковий характер; зв'язок з