Загальна характеристика гео- та демографічних систем Іспанії

Плоскогір'я  та гори займають до 90% поверхні країни, за що Іспанію називають найбільш високогірною країною Європи (після Швейцарії) - майже 25% її території знаходиться на висоті вище 700 м над рівнем моря, а середня висота території перевищує 650 м.

Майже половину поверхні країни займає найбільше в Європі високогірне плоскогір'я — Месета (з ісп. - стіл) з середньою висотою 660 м над рівнем моря. На північному заході її висота доходить до 800 - 1000 м (Стара Кастилія) та на південному сході до 500 - 600 м (Нова Кастилія). Месета відрізняється чергуванням плато, висотних брилових хребтів і гірських улоговин. Центральна Кордильєра (2592 м, гора Альмансор) поділяє Месету на дві частини: північну і південну. Елементами Центральної Кордильєри являються ряд окремих хребтів - сьєрр: Айльйон, Сомос'єрра, Гуадаррама, Малагон, Парамера, Серрота, Вільяфранка, Гредос, Бехар, Франсья, Гата, Естрела (перелічені із заходу на схід). На південь розташовані Толедські гори із максимальною відміткою в межах хребта Гуадалупе (1603 м).

Піренеї - найпотужніша гірська система Іспанії - являють собою кілька паралельних хребтів, що простягається з заходу на схід на 450 км. Це один із найбільш важкодоступних гірських районів Європи. Хоча середня їх висота не надто велика (трохи більше 2500 м), але вони не мають потрібної кількості зручно розташованих та доступних перевалів. Всі ці перевали знаходяться на висоті 1500-2000 м, тому залізниці, що йдуть з Іспанії в інші країни, обходять Піренеї з заходу і сходу. Найбільш широка і висока центральна частина гір, тут знаходиться головна їх вершина — пік Ането, що досягає 3404 м. Інші важливі вершини Піренеїв - Піко Посетс (Льярдана) - 3375 м, та Піка-д'Етатс - 3115 м. Тут же зустрічаються льодовикові форми рельєфу, озера і сніжники. Різко обриваючись у північному напрямку, Піренейський масив східчастими терасами спускається переходить в долину річки Ебро.

На заході система  Піренеїв продовжується Кантабрійськими  горами, які простяглися вздовж узбережжя  Біскайської затоки на 600 км, ізолюючи внутрішні райони країни від впливу моря. У їх центральній частині знаходиться гірський масив Пікос-де-Еуропа (з ісп. — Піки Європи) з висотами до 2648 м. Найвища ж точка тут - гора Пенья-В'єха (2815 м). Ці гори належать до альпійського типу і обрамляють Месету з півночі. На північному заході Іспанії розташовані гори Леон та Галісійський масив.

Ланцюг Іберійських  гір замикає Месету з північного сходу. Максимальна висота (пік Мон-Кайо) — 2313 м. Іберійські гори включають наступні хребти: Ока, Деманда, Камерос, Себольйєра, Пікос де Урбйон, Монкайо. Між східними Піренеями і Іберійськими горами простягаються невисокі (середні висоти 900-1200 м, найбільша вершина — гора Каро, 1447 м) Каталонські гори, південні схили яких уступами обриваються майже перед Середземним морем. Каталонські гори слідують впродовж 400 км майже паралельно берегу Середземного моря і фактично відокремлюють від нього Арагонське плато - рівнину, сформовану навколо долини річки Ебро і замкнену між Іберійськими горами, Піренеями та Каталонськими горами.

Весь південний  схід Піренейського півострова зайнятий Кордильєрою-Бетіка (Андалузькі гори), що є системою гірських масивів і хребтів альпійського віку. Кристалічної віссю її стали гори Сьєрра-Невади. За висотою вони поступаються в Європі тільки Альпам. Їх вершина, гора Муласен, що досягає 3478 м, — найвища точка материкової Іспанії. Інші хребти Бетіки - Сьєрра-де-лас Ньєвес, Сьєрра-де-Гразалема, Сьєрра-де-Альміхара, Сьєрра-де-Техеда, Сьєрра-де-лос-Філабрес (де-Баса), Сьєрра-де-Гадор та Сьєрра-Аламілья.

На північ від  Кордильєри-Бетіки за долиною Гвадалквівіра паралельно простягається Сьєрра-Морена (з ісп. - Чорні гори) з висотами до 1300 м, яка замикає Месету з півдня. Найвища точка Сьєрра-Морени - Сьєрра-Мадрона, 1323 м.

На південному заході розташована єдина велика низовина - Андалусійська, з середніми висотами 50 - 200 м. Вузькою смугою низовини також тягнуться вздовж середземноморського узбережжя Іспанії. Всього низовини, долини та міжгірні котловини займають до 11% площі країни.

Рельєф Балеарських  островів переважно рівнинний, найвища  точка розташована на прибережному хребті на півночі Мальорки. У рельєфі острова Мальорка представлені підвищення Сьєрра-де-Трамунтана на півночі (Пуіг Майор, 1445 м), Пуіг-де-Массанелья (1348 м), Пуіг-дель-Тоссалс-Вердс  (1115 м), Пуіг-де-са-Ратета, Пуіг-Томір (1103 м),  Пуіг-де-л'Офре та Пуіг-Тейш, на південному сході - Леванте Сьєрра з вершиною Са Талайя (561 м). Острів Менорка майже плаский у південній частині, а на півночі висоти досягають лише 300 м, найвища точка - Ель-Торо (355 м). У рельєфі острова Ібіци представлені м'які форми, найвищі точки тут - Са-Талайаса, Пуіг-Грос та Пуіг-Форнас.

Натомість Канарські  острови мають вулканічне походження і гористий рельєф. Найвища гірська  вершина Іспанії знаходиться  на канарському острові Тенеріфе — це вулкан Тейде, висота якого досягає 3718 м. Інші важливі вершини острова Тенеріфе - Піко Вьєхо (3135 м), Монтанья Бланка (2750 м), Альто-де-Гуахара (2718 м), Роке-де-ла-Грієта (2576 м). На Ла-Пальмі найвища вершина - пік Роке-де-Мучачос (2426 м), на Гран-Канарії - Піко-де-лас-Нієвес (1949 м) та Роке Нубло (1300 м).

Геологічна  будова Іспанії.

 В Іспанії представлені як найдавніші, так і найновіші геологічні породи в Європі. Головне місце в геологічній будові Іспанії займають протерозойські і палеозойські складчасті комплекси Іберійської Месети, перекриті на сході мезо-кайнозойським платформеним чохлом. На півночі Іберійська Месета обрамляється південним краєм Піренеїв, на півдні — ланцюгом Андалузьких гір (Кордильєра-Бетіка).

Загалом Месета поділяється на кристалічну західну частину, складену гранітами і гнейсами, і осадову східну, де домінують глини і пісковики. В Іберійській Месеті виділяються три тектонічні зони. Північна тектонічна зона охоплює Кантабрійські і Іберійські гори, виникла на місці геосинклінального прогину, виконаного потужними терігенними осіданнями раннього палеозою, карбонатно-терігенними відкладами середнього палеозою і (в Астурійському басейні) вугленосною товщею карбону.

Основна складчастість  відноситися до кінця карбону (астурійська  фаза). Галісійський масив складений гранітними породами. Центральна зона, що простягається через Галісію та Кастилію, відповідає стародавньому геоантіклінальному підняттю, пронизаному гранітами. Велике значення мала тут кембрійська (сардинська) складчастість.

Південна (геосинклінальна) зона Сьєрри-Морени складена переважно продуктами підводного вулканізму основного складу і граувакками, вона сформувалась як складчаста структура в середині девона. Мезокайнозойський платформенний чохол утворений карбонатними осадами; у басейн ріки Ебро спостерігаються флішеві і молассові товщі, що піддалися впливу в олігоцені (піренейська фаза) інтенсивної складчастості. Кордильєра-Бетіка складається з серії тектонічних покривів, переміщених на північ. Внутрішні покриви складені метаморфічним палеозоєм, зовнішні — карбонатними і уламковими породами мезозою, палеогену і нижнього міоцену.

Канарський  архіпелаг знаходиться в межах  океанічної кори африканської літосферної  плити та має вулканічне походження. Існує кілька недосконалих теорій, які намагаються пояснити утворення архіпелагу. На найдавніших, східних островах, присутні породи осадового, зокрема коралового походження, в той час як на західних островах дуже поширені прояви вулканізму. Деякі вершини Канарського архіпелагу мають висоту понад 6000 м, якщо вести відлік від дна океану.

Гідрографія

Як і в  будь-якій країні, гідрографія Іспанії визначається двома видами факторів: кліматом та геологією (рельєф і грунти). Рельєф визначає конфігурацію іспанської гідрографічної мережі. Месета є найважливішою домінантою рельєфу за площею, а інші гірські хребти та западини узгоджуються з її межами. Через загальний похил Месети у західному напрямку три великі річки (Дуеро, Тахо і Гвадіана) впадають в Атлантичний океан. Гвадалквівір, долина якого приурочена до відповідної тектонічної депресії, також впадає в Атлантичний океан, і лише Ебро є єдиною великою річкою, що впадає в Середземне море. Незважаючи на незначні відмінності довжин узбережь Атлантичного океану та Середземного моря, до басейну Атлантики належить 69% площі країни, а до середземноморського -тільки 31%. Вододіл між цими двома басейнами проходить набагато ближче до середземноморського узбережжя і описує широку дугу.

Територія Іспанії  характеризується розвинутою гідрографічною мережею, чому сприяє гірський та напівгірський рельєф. Гідрологічний режим річок визначається, головним чином, кліматичними умовами.

За режимом  стоку та типом живлення виділяються  річки "Зеленої Іспанії" та "Сухої  Іспанії". Перші беруть початок  на північних та західних схилах Кантабрійських гір і Галісійського масиву, мають незначну довжину (найкрупніші - Міньо - 220 км, Навія, Нарсеа), але повноводні протягом всього року, мають переважно дощове живлення. Ці річки належать до басейну Атлантичного океану, зокрема - Біскайської затоки.

Річки, що формуються в межах континентального та середземноморського  типів клімату, мають різкі сезонні  коливання рівнів та стоку: взимку розвивається бурхлива повінь, влітку рівні сильно спадають, а найдрібніші водотоки зовсім пересихають.

При детальному розгляді виділяють такі типи живлення річок Іспанії:

• Сніговий режим обмежений областями основних гірських хребтів, на висотах вище 2500 метрів. У чистому вигляді такий режим присутній в Піренеях, у верхній течії річки Кальдарес, притоки Гальего, з єдиним максимумом та розтягнутою повінню між травнем і липнем, таким чином, літній мінімум практично відсутній. Багато інших річок в Піренеях (Тер, Сегре тощо) демонструють ослаблений вплив снігового живлення на режим, тому з'являється виражений літній мінімум.
• Снігово-дощовий режим властивий гірським річкам на висотах 2000-2500 м залежно від широти місцевості. Фіксується один потужний річний максимум, зумовлений таненням снігу, та ряд додаткових максимумів, викликаних випаданням рясних дощів. До даного типу можна віднести деякі піренейські річки (Арагон), річки Кантабрійських гір (Селья, Налон, Нарсеа) та Центральної Кордильєри (Тормес у Барко-де-Авіла, тощо).Дощово-сніговий режим, з ослабленим значенням снігового живлення завдяки нижчому положенню над рівнем моря (1600-1800 м). Для таких річок характерний максимум з квітня по березень, літня межень та другий, вторинний максимум восени. Це річки Піренеїв (Арба, Льобрегат, Флювія, Кондонер тощо), Центральної Кордильєри (Енарес, Харам, Тьєтар, Алагон, Тормес, Адаха, Ересма, Альберче тощо), Іберійських гір (Нахерілья, Ірегуа, Сідакос, Арланса, Гваделупа, Хукар, Турія, і т.д.), Кантабрійських гір (Пісуерга, Есла, Леа тощо), та Кордильєри-Бетіки (Гуадалфео).
• Дощовий режим об'єднує кілька підтипів:

- середземноморський левантійський, з двома гострими весняними максимумами (з лютого по березень і з травня по червень), літнім мінімумом, що триває до липня-серпня, та осіннім максимумом, ступінь вираженості якого варіюється залежно від території і часто викликає катастрофічні повені. Приклади: Сегура, Туг в Калатаюді, Гуадалопе біля Альканьіса, Міхарес у її гирла в Вільярреалі, тощо.

- середземноморський  бетійський, який відрізняється  від попереднього одним весняним  максимумом, з піком на початку  даного сезону, незначним зимовим мінімумом і набагато вираженішим і довшим літнім мінімумом стоку (три-чотири місяці). Пикладами можуть бути Гуадьяро в Кольменарі та Гуадалорсе в Чорро.

- субтропічний, або середземноморський перехідний, характерний для річок більшої  частини Месети, подібний до середземноморського левантійського, але з яскравіше вираженою літньою меженню тривалістю 3-4 місяці та основним максимумом восени. Приклади: Зухар (Пуебла-де-Алькосер), Сігуела (Вільярубья-де-лос-Охос).

- атлантичний  режим, типовий для північних районів Іспанії, з вологим морським кліматом, але в низинних басейнах. Прикладами можуть служити річки Галісії (Улла, Тамбре), проте на режим більшості інших річок даного регіону значною мірою впливає снігове живлення у верхів'ях.

Найбільші річки  Іспанії отримують живлення від приток з різним режимом, через що особливості їх річного стоку носять складний характер. Найпростішою є ситуація щодо Гвадіани:всі її притоки беруть початок у відносно низьких горах, снігове живлення практично відсутнє, і переважаючий тип режиму - субтропічний дощовий.

У інших великих  річок Месети режими та джерела живлення є набагато складнішими. Тахо бере початок  в горах Сьєрра-де Альбаррасіна на висоті близько 1800 м, тому має значне снігове живлення, і саме тому у  верхній течії має типовий дощово-сніговий режим. Після впадіння приток Центральної Кордильєри з дощовим живленням (Тахунья, Енарес, Харам, Альберче, Тієтар, Алагон), дощовий режим річки в цілому наростає у напрямку до гирла. Подібне відбувається і з Дуеро, що витікає у підніжжя Пікус-де-Урбьйон і уверхній течії має явно виражений дощово-сніговий режим, але, перетнувши Месету, перетворюється на річку з типовим дощовим режимом.

Найбільш складним серед усіх великих артерій Іберійського півострова є, безсумнівно, режим Ебро. Його витік розташований у Кантабрійських горах, недалеко від карстового озера Фонтібре і уверхній течії має дощово-сніговий режим. У середній течії режим змінюється середземноморським дощовим. Але пізніше, після впадіння піренейських приток Арагону, Гальего і Сегре з притоками Сінко та Ногера, дощово-сніговий характер відновлюється і зберігається аж до гирла.

Гвадалквівір  також має складний режим. У верхній  частині, недалеко від місця злиття з Гвадіаною Менор, він має  субтропічний дощовий режим завдяки незначній висоті гір. Але після впадіння Гвадіани Менор та Хеніла, що несуть свої води із засніжених гір Сьєрра-Невади, Гвадалквівір отримує дощово-сніговий характер режиму, що дещо пом'якшується вниз за течією до гирла через впадіння інших приток. Перший річний максимум стоку Гвадалквівіра зміщується з лютого на березень, що свідчить про вплив снігового живлення. У гирлі Гвадалквівіра його режим дуже схожий на режим нижньої течії Тахо.

Найбільші річки  басейну Атлантичного океану — Тахо (порт. Тежу) - 1007 км, Дуеро (порт. Дору) - 895 км, Ґвадіана (818 км), Ґвадалквівір (657 км), вони ж є найбільшими річками Піренейського півострова (довжиною понад 350 км). До басейну Середземного моря відносяться річки Ебро (909 км) , Хукар, Гвадалавья, Сегура. Тут річкова система розвинута найгірше, оскільки клімат регіону надто посушливий.

Річки Іспанії  порожисті, протікають у глибоких долинах  чи навіть каньйонах тому судноплавним є лише Гвадалквівір у нижній течії, в межах Андалузької низовини, де формує велику дельту з обширними маршами. Стік річок Іспанії був дещо скорочений після проведення значних водно-іригаційних робіт та будівництва потужних ГЕС.