Экономическая география Украины

Інженерна інфраструктура, що включає електро-, газо-, водопостачання, теплопостачання та водовідведення, маючи високий ступінь зносу, потребує кардинальної модернізації. Так, зношеність  тепло- та водомереж сягає 63%. За повідомленнями державних органів, якщо темпи модернізації тепло- та водомереж  залишаться такі, які існують сьогодні, пройде 200 років, ніж Україна зможе закінчити процес модернізації.

Головною проблемою  розвитку соціальної інфраструктури  (заклади освіти, охорони здоров’я, заклади культури, побутового обслуговування) є нерівномірність її розташування на території країни. Обмеженість об’єктів соціальної інфраструктури найбільш характерне для сільської місцевості та невеликих міст. Так, обстеження доступності домогосподарств України до різних товарів та послуг, здійснене Держкомстатом України у 2009 році, виявило доступність до послуг охорони здоров'я, освіти та об’єктів соціальної інфраструктури. Результати позбавлення за окремими ознаками наведено у таблиці 2.

Таблиця 2. Рівень позбавлення за окремими ознаками, 2009 р., % домогосподарств

Джерело: Розрахунки співробітників ІДСД ім. М. В. Птухи НАН України за даними Обстеження умов життя домогосподарств України Держкомстату України

Враховуючи обмеженість  коштів державного та місцевого бюджетів, кардинальних змін у розвитку і відновленні  об’єктів соціальної інфраструктури чекати не варто.

Сьогодні гостро постало  питання комплексного оновлення інфраструктури, що знаходить у комунальній та державній власності, передусім інженерної та соціальної. Проблеми полягають в тому, що витрати на поліпшення та створення інфраструктури перекладаються на державний та місцевий бюджет. На сьогодні близько 70% об'єктів соціальної інфраструктури знаходиться на балансі міських, сільських та селищних рад. Проведення ЄВРО 2012 повинно було збільшити інвестиції у інфраструктуру. За думкою опитаних експертів, практично все фінансування відбувалося з державного бюджету, що не властиво практиці проведення заходів такого рівня в інших країнах.

Серед проблемних питань розвитку регіонів слід відзначити нерозвиненість виробничої та соціальна  інфраструктура; зростання регіональних диспропорцій у сфері соціально-економічного розвитку регіонів; слабкі міжрегіональні зв’язки. Стратегічне планування регіонального розвитку в Україні було запроваджено Законом «Про стимулювання розвитку регіонів» від  8.09.2005 р. № 2850-IV. З цією метою розроблено Державну стратегію регіонального розвитку України на період до 2015 р., де передбачено і залучення приватного сектору до вирішення проблем регіонального розвитку.

Для розвитку сучасної інфраструктури і розвитку регіонів необхідні проекти державно-приватного партнерства, де бізнес може взяти на себе вирішення таких питань:

• вирішення проблем модернізації інженерної та соціальної інфраструктури регіону перебування бізнес-структури  шляхом укладання угод про співпрацю з місцевими органами влади на основі стратегії/планів соціально-економічного розвитку регіонів;
• розвиток власної соціальної інфраструктури компаній в регіоні (дитячі садочки, бази відпочинку, заклади культури і спорту тощо).

Освіта

Система освіти є одним  із найважливіших соціальних інститутів у будь-якому суспільстві. Її становище, ефективність функціонування, значимість у суспільстві виступають показниками рівня розвитку суспільства та держави. 

Одними з найбільших проблем вітчизняної вищої освіти є:

Низький рівень якості вищої освіти. На рівень вищої освіти впливають застаріла матеріально-технічна база ВНЗ, застарілі підходи до навчання  студентів та  низький рівень мотивації викладачів. Погіршення стану матеріально-технічної бази навчальних закладів (внаслідок зменшення обсягів фінансування освіти) значно загальмувало впровадження сучасних інноваційних технологій і засобів навчання. Застарілі підходи також пов’язані в основному з віком викладачів. На жаль, зараз в основному він впадає в крайнощі - або вік перевалює за пенсійний, або викладачі і самі тільки-тільки отримали вищу освіту. У першому випадку - професори дуже часто вже просто не можуть узгодити викладання з сучасними тенденціями і наполегливо продовжують вчити так само, як і вчили двадцять років тому. У другому - дається взнаки відсутність будь-якого як викладацького, так і професійного досвіду. Безумовно, на якість праці викладачів впливає рівень заробітної платні в системі освіти, який значно нижчий, ніж в інших секторах економіки.  Ще однією проблемою багатьох викладачів є  те, що вони не мають практичного досвіду роботи за спеціальністю, яку вони викладають. В західних університетах викладачі мають від 15 до 20 років практичної роботи в тій сфері, в якій вони викладають.

На рівень освіти впливає  і низький рівень володіння іноземними мовами студентів і викладачів, що звужує  можливості доступу українських студентів до світових освітньо-наукових і культурних надбань та їх конкурентоспроможність на ринку праці (як національному, так і світовому).

Невідповідність випуску спеціалістів та їх знань  та навичок потребам ринку праці. Чисельність незайнятих випускників вищих навчальних закладів в Україні постійно зростає. За даними Держстату, в цілому, у структурі чисельності випускників закладів освіти, що перебували на обліку у службі зайнятості у 2010 році, випускники вищих навчальних закладів складають 55,9%. Однією з основних причин, що викликають дану проблему є відсутність чіткого планування зайнятості студентів. Українська освіта впродовж останніх двадцяти років втратила суспільні орієнтири своєї діяльності, не навчилася орієнтуватися на освітні запити суспільства і роботодавців. В Україні, на відміну від інших держав світу, не існує практики формування освітніх цілей громадянським суспільством. У країні немає ефективної науково обґрунтованої системи прогнозування потреби фахівців у вищій освіті. Вищі навчальні заклади також не проводять маркетингові дослідження, які б показували актуальну ситуацію на ринку праці. Безробіття серед молоді спричиняє додаткові витрати державних коштів на виплату допомоги по безробіттю, а також на проведення навчальних тренінгів і курсів перекваліфікації Державною службою зайнятості.

Ще одна проблема вищої  освіти – неузгодженість знань і  навичок випусків ВНЗ до потреб ринку  праці. Роботодавці вказують на той факт, що для того, щоб молодий спеціаліст приносив віддачу хоча б на 20-30%, на його професійну підготовку в компанії потрібно витратити мінімум 8 місяців.

Проблема розбіжності  між теоретичними і практичними  знаннями студентів могла б бути вирішена шляхом залучення роботодавців до навчального процесу. Деякі ВНЗ активно співпрацюють з бізнесовими компаніями, які фінансують навчання студентів і працевлаштовують кращих з них, проте роботодавець, значною мірою, не зацікавлений брати участь у навчальному процесі, оскільки не має жодних пільг і преференцій за це.

Низький рівень знань стосується не лише професійної підготовки але й супутніх «м’яких» навичок (soft skills), таких як знання іноземних мов або володіння навичками комунікації. Також, на низькому рівні знаходиться навчання навичкам презентації, незважаючи на те, що вміння презентувати продукцію має велике значення в професійній діяльності майбутніх фахівців. Тому вітчизняні випускники програють боротьбу за високі посади не лише за кордоном, а й у себе на батьківщині.

Однією з проблем  освіти в Україні є і невисокі темпи поширення і мотивації підприємств, які впроваджують систему підвищення кваліфікації своїх працівників. За результатами дослідження Центру «Розвиток КСВ», тільки третина компаній (33,4%) впроваджують заходи підтримки професійного навчання робітників. Натомість, за результатами дослідження проведеного аудиторською компанією Ernts & Young студенти при виборі компаній, де вони хочуть працювати після закінчення ВУЗу орієнтуються в першу чергу на компанії, де вони будуть мати можливість особистісного та професійного росту. Створення дієвої системи підвищення кваліфікації працівників актуалізуються у зв’язку з постарінням населення та  малим «життєвим циклом» знань та навичок.

Наразі, якість освіти в  України знаходиться на невисокому рівні – незважаючи на значну кількість вищих навчальних закладів, жоден з них не представлений у рейтингах найкращих університетів світу, що свідчить про необхідність вдосконалення якості вищої освіти в Україні.

Рекомендації:

• Налагодити більш тісний зв’язок між ВНЗ та бізнесом шляхом розвитку дослідницьких напрямків та підвищення якості кадрів – через  створення освітньо-промислових груп (ОПГ). ОПГ - це сукупність навчальних закладів та підприємств, що об’єднують за принципом спільної участі свої матеріальні та нематеріальні активи на базі відповідної угоди про створення ОПГ для реалізації інвестиційних та інших проектів і програм, що спрямовані на підвищення якості підготовки кадрів всіх науково-освітніх рівнів та поліпшення матеріально-технічної бази у відповідності до сучасних соціально-економічних вимог (сьогодні, так робить, наприклад Siemens ).

Мінімальний склад ОПГ  – один ВНЗ та одне підприємство. Проте, в подальшому вказані структури  можуть значно ускладнюватися. Наприклад, до галузевих ОПГ можуть залучатися кілька підприємств однієї галузі, декілька профільних ВНЗ та навіть окремі науково-дослідні інститути. Тобто укрупнення ОПГ можна проводити за галузевими та міжгалузевими, регіональними, проектними, програмно-цільовими ознаками тощо. Окремі галузеві ОПГ можуть включати, окрім ВНЗ, професійно-технічні навчальні заклади, загальноосвітні школи, комплексні курси перепідготовки фахівців тощо.

• Ініціювати розширення практики соціального партнерства ВНЗ з компаніями - роботодавцями, для залучення останніх  до розробки навчальних програм вищої освіти із врахуванням вимог працедавців; розвитку soft skills студентів через розробку відповідних програм; залучення представників компаній до проведення занять (читання лекцій, проведення майстер-класів, тощо) в ВНЗ; запровадження програм стажування викладачів ВНЗів в компаніях для набуття/удосконалення практичного досвіду; запровадження програми стажування  та проходження практики студентів в компаніях.
• Розвивати дослідницькі напрямки у роботі ВНЗ, включаючи обмін практиками із закордонними колегами (розвиток мобільності).
• Розвивати програми підвищення професійного та особистісного зростання працівників.

Ринок праці

Стан ринку праці  залежить від загальної економічної  ситуації Україні, розвитку підприємництва, традицій участі населення в економічній діяльності тощо. Ринок праці в Україні  характеризується наявністю кількох негативних тенденцій.

Зайнятість  населення не захищає від бідності. Хоча в Україні фіксується нижчий від європейських країн рівень безробіття (8,3% проти 10,3-10,5%), проте, зайнятість не виконує своєї основної соціальної функції не захищає від бідності. В Україні близько 24% сімей з 2 працюючими членами родини потрапляють до категорії бідних. Головна причина цього – низький рівень оплати праці, особливо в бюджетних сферах, розповсюдженість практики виплати заробітної платні в «конвертах» та неформальних трудових відносин.

Безробіття. В період з 2007 р. по 2009 р. рівень безробіття (за методологією МОП) серед всього працездатного населення зріс з 6,4% до 8,8%. Темпи зростання молодіжного безробіття (молоді віком 25-29 років) були вищі – з   6,9% до 10,4%. Така ситуація характерна і для Європейських країн, де криза торкнулася перш за все молодь - в середньому по країнах Європейського союзу показник молодіжного безробіття  становив 20,9%. Молодіжне безробіття має свої особливості: відсутність досвіду зменшує їх шанси отримати роботу, а з іншого боку – молоді люди найбільш мобільні і готові до навчань.

У складі офіційно зареєстрованих безробітних (тих, хто звернувся до Державної служби зайнятості і отримав статус безробітного) значний відсоток складають випускники навчальних закладів. За даними Державної служби зайнятості, відсоток випускників навчальних закладів серед тих, які не були зайняті до 1 року у 2010 році зріс у порівняння з 2009 роком і становив 6,8% (у  2009 р. – 4,6%, у 2007 р. – 2,7%,  у 2001 р. – 5,5%). Серед них – 55,9% випускники вищих навчальних закладів. Це свідчить про невідповідність існуючої системи підготовки фахівців у вищих закладах потребам ринку праці. 

Іншою проблемою для  України є високий рівень серед  безробітних тих, хто не намагається  знайти роботу. За даними Держстату  їх нараховувалося 7,6 млн. (за перші 3 місяці 2011 р.). Здебільшого, вони реалізують власну економічну активність у тіньовій економіці. За різними експертними оцінками частка молодих людей, які залучені нині до неформальної, тобто офіційно незареєстрованої діяльності (виробництво, продаж і перепродаж домашньої сільськогосподарської продукції, торгівля; ремонт автомобілів, будівництво тощо) становить близько 30%.

Міграція. Починаючи із 2005 року Україна має додатне сальдо зовнішньої міграції. Згідно офіційних даних, щороку населення України поповнюють 30-50 тис. іммігрантів. При цьому ці цифри насправді більші, адже існує і нелегальна міграція.