Ріст міст

Міські поселення  концентрують значно більший соціально-економічний  потенціал, ніж сільські і в силу цього стають центрами “притягання” для навколишньої території, вузлами  різноманітних зв’язків.

Міста мають  свою ієрархію, вони взаємно підпорядковані, кожен виконує певні функції, формує свій радіус впливу і притягання.

В науковій літературі з географії населення існують  різні спроби встановити ієрархію населених  пунктів, в т.ч. міських. Значного поширення  за кордоном набула концепція В.Кристаллера, названа “теорією центральних місць”. Згідно з нею, робилися спроби встановити ієрархію населених пунктів залежно  від їх просторового розташування в  системі розселення. Міста різної величини розглядались як “центральні  місця” для навколишніх територій (у сфері торгівлі, ділових і  фінансових операцій, лікарської допомоги, культурного та побутового обслуговування). В.Кристаллер намагався встановити ідеальну схему взаєморозташування міст різних ієрархічних рівнів, обумовлюючи  цю ієрархію зосередженням в кожному  з них певного набору функцій  обслуговування населення. Основним недоліком  цієї теорії є абстрактна математизація  і підміна географічного простору (з усім його наповненням однорідним) геометричним простором. Однак, незважаючи на дані недоліки, вчені використовують цю теорію, знаходячи нові критерії для визначення “центральності” населеного пункту. Все більше при цьому переважає думка про те, що міста є фокусами суспільного виробництва, а не тільки обслуговування населення. Виходячи з цього, замість виведення функцій міст із їх “центральності”, вчені встановлюють ієрархію міст залежно від функцій, яку вони виконують.

Функції міст визначаються рівнем розвитку і структурою їх економічної  та соціальної бази. В складі такої  бази виділяються містоформувальні і містообслуговувальні галузі. До перших відносять ті види діяльності, продукція чи послуги яких переважно  реалізуються поза межами даного населеного пункту. Залучені у ці галузі необхідні  ресурси забезпечують існування  і розвиток міста, процес розширеного  суспільного відтворення. Ті ж галузі, основна продукція яких не виходить за межі міста, відносять до містообслуговувальних. Нерідко розділити галузі на ці дві  групи буває надзвичайно важко  і навіть неможливо, бо одне і те ж підприємство (установа) може одночасно  випускати продукцію (надавати послуги) для населення іншого міста чи навколишньої сільської місцевості. Тому доцільно виділяти галузі, які  складають економічну і соціальну  базу міста, підкреслюючи при цьому  їх містоформувальні і містообслуговувальні функції. Це підтверджується і тим, що містоформувальними можуть бути як галузі виробництва, так і соціальної сфери (рекреація, наука та ін.).  

Міста можна  представити як єдність трьох  підсистем: а) господарської основи; б) виробничої і соціальної інфраструктури; в) населення з його трудовим потенціалом. Ці підсистеми взаємопов’язані, вони забезпечують функціонування одна одної.

Найпоширенішими в Україні є сільські населені пункти, в них населення, яке веде сільський спосіб життя і займається переважно с/г виробництвом. На території  України нараховується понад 28.7 тисяч сіл, 448 міст та 897 селищ міського типу. В них проживає 34.3 млн. міських  та 16.2 сільських жителів. Співвідношення між міщанами (жителями міст) і селянами (жителями сіл) постійно змінюється внаслідок  природного і механічного руху. Якщо ж на початку ХХ ст. в Україні  було трохи більше 16 % міського населення, то вже зараз – майже 68%. Міське населення постійно поповнювалось  за рахунок селян, які приходили  у міста на заробітки, навчання. Такий  процес носить назву урбанізації. Але  урбанізація – це не тільки збільшення кількості і частки міського населення (це вузьке розуміння даного процесу), але й зростання значення міст у суспільстві, поширення міського способу життя, формування специфічних  форм розселення. У процесі урбанізації  можна виділити три фази (за Є.І.Шиповичем  і С.С.Мохначуком): 1) власне урбанізація (процес росту міст і збільшення міського населення); 2) субурбанізація (розмивання ядер міст, формування міст-супутників); 3) рурбанізація (урбанізація сільських  поселень в межах урбанізованої  зони) 1. Розглянемо особливості урбанізації  в Україні впродовж ХХ ст. Її найвищі  темпи спостерігалися у 40-70 роки цього  століття (див.табл.18), коли відбувалися  процеси індустріалізації. У передвоєнний період міське населення збільшувалось  приблизно на 0.8 млн. чол. щорічно, відразу  після війни – на 0.4 млн.осіб, а  у 60-ті роки – на 0.5 млн.осіб. Відповідно збільшувалась частка міських жителів (див. табл. 18), вже у 60-их роках вона перевищила половину населення країни, повільно збільшуючись до кінця 90-х  років. Сучасні процеси депопуляції  населення в Україні, пов’язані  із тривалою демографічною кризою, а також припиненням потоку мігрантів  із сільської місцевості, що спостерігався  у попередні роки. Це привело спочатку до сповільнення темпів зростання чисельності  і частки міського населення, а вже  наприкінці століття – до стабілізації цих показників. В умовах загальної  економічної кризи відбувається значний відтік міських жителів на заробітки за межі своїх поселень (переважно за кордон), а також повернення колишніх вихідців із сіл назад до своїх сільських жител (т.з. “деурбанізація”, правда обсяги її ще не дуже великі, але такий процес вже намітився в Україні). Це, а також зниження показників природного приросту населення у міських поселеннях, є основними причинами зменшення кількості і частки міського населення в останні роки ХХ ст.

Збільшення кількості  і густоти міст, різке зростання  чисельності населення у великих  містах, розширення взаємозв’язків між  міськими поселеннями зумовили субурбанізацію, наслідком якої є виникнення міських  агломерацій.

Агломерація являє  собою систему близько розміщених міських поселень, що з часом зростаються, які об’єднані між собою інтенсивним  переплетенням народногосподарських, трудових, культурних, соціально-культурних взаємозв’язків [П.С.Коваленко, 1980]. Вона може утворюватись внаслідок посилення  взаємозв’язків між приміськими  поселеннями і великим містом (Київська, Одеська, Харківська, Львівська), або внаслідок активного розвитку двох великих міст (Дніпро-петровсько-Дніпродзержинська, Донецько-Макіївська), або посилення  взаємозв’язків у групі близько  розташованих міст і селищ міського типу, які мають приблизно однакову людність (Горлівсько-Єнакіївська, Лисичансько-Рубіжнянська, Стаханово-Комунарська. Всього в Україні 19 агломерацій, в них проживає понад 16 млн.осіб.

Критеріями формування міської агломерації можуть бути: 1) наявність великого міста (як правило, понад 100 тис. жит.) – ядра агломерації, 2) висока щільність міського населення, значна щільність поселень, 3) значна інтенсивність трудових та культурно-побутових  зв’язків населення між центральним  та іншими поселеннями.

Важливою рисою  урбанізації є також поширення  міського способу життя у прилеглій  до міст сільській місцевості (розвиток несільськогосподарського виробництва  у сільській місцевості, міські риси у планувальній структурі поселень та ін.).

У сучасних умовах загальної економічної кризи  в Україні все більше проявляються риси деурбанізації. Вона, звичайно, не виявляється у зменшенні кількості  міст та їх площі (площі міст стабілізувались) основні її риси: зменшення кількості  міських жителів (за 1989-2000 роки на 0.8 млн.осіб), збільшення кількості людей, які повертаються із міста в село (реміграція) і тих міських жителів, що займаються сільськогосподарським  виробництвом (переважно вирощуванням овочів, фруктів, розведенням кролів, птиці, свиней у дачних господарствах).

Процеси урбанізації (як і тепер – деурбанізації) мають  значні територіальні відмінності, що виявилися у різній кількості  і густоті міських поселень, чисельності  і частці міського населення, у функціонально-планувальній структурі міських поселень та ін.

Найбільша кількість  міських поселень, як і міського населення, характерна для областей Придніпров’я і Донбасу. Тут на кожні 10 тис.км2 території припадає 70-50 міських  поселень (в Україні – 21 поселення). У Донецькій і Луганській областях зосереджено ¼ всіх міських поселень країни. Найрідша мережа міст та селищ  міського типу – у західних областях України (27-35 на кожні 10 тис.км2 території). Тільки у Київській, Донецькій і  Дніпропетровській областях проживає понад 1/3 міських жителів України, а у всіх західних областях України  – менше, ніж в одній Донецькій. Невисока частка у міському населенні  України також північних та південних  областей.

Найвищі рівні  урбанізації мають області з  найвищим рівнем промислового розвитку. Вищий від середньоукраїнського цей рівень у Донецькій, Дніпропетровській, Київській, Луганській, Харківській, Запорізькій  областях, найнижчий – у Закарпатській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях (див. табл. 20).

Характерною рисою  урбанізації у агропромислових  регіонах України поряд із низькими показниками урбанізації та урбанізованості  є значна концентрація міського населення  у обласних центрах. Це зумовлено  зосередженням у них найбільших промислових і соціальних об’єктів цих областей. У центрах окремих  областей, як видно із табл. , проживає більше половини міського населення  регіону. Це зовсім не є характерним  для високорозвинених індустріальних регіонів, що мають густу мережу міських поселень (Донецька, Луганська  області) та для тих областей, на території яких є ще хоч би одне велике чи декілька середніх міст (Закарпатська, Хмельницька, Полтавська, Сумська, Волинська  та ін.) Внаслідок негативних тенденцій  у демографічній ситуації, які  склалися в останньому десятиріччі, у міських поселеннях України  поступово знижуватиметься кількість  населення, але частка його не зменшиться внаслідок менших темпів падіння  чисельності міського, ніж сільського населення.

2.1. Сучасна мережа  міських поселень

На території  України є 1345 міських поселень, які  відрізняються за зовнішнім виглядом, розмірами, адміністративним статусом, функціями та ще іншими ознаками. Більшість  із них становлять селища міського типу (64% міських поселень), але в  них проживає тільки 13.2% міського населення.

Сучасна мережа міст в Україні відзначається  нерівномірною їх концентрацією  у різних регіонах (див. табл. ). Її характеризують показники кількості міст, їх щільності. Найбільше міст – у високоурбанізованих  регіонах (Донецька, Луганська області), у них, а також у західних (крім Закарпатської), Харківській Київській, Запорізькій областях є найвищою щільність міст (в 1.5-2.7 раза вища, ніж  в середньому в Україні). Найрідша міська мережа спостерігається у  південних та північних областях, Закарпатті (в 2.4-1.3 раза менша щільність  поселень від середноукраїнської, див. табл. ).  

Основною ознакою  міст, від якої залежать всі інші, є людність. За цією ознакою всі  міста поділяються на такі класи: малі (до 50 тис.осіб), середні (50-100 тис.осіб), великі (100-500 тис. осіб), дуже великі (500-1000 тис.осіб) та міста-мільйонери (мільйонники) – понад 1 млн. осіб). В кожну з  цих груп входять міські поселення, які дуже подібні за функціями, способом життя людей, економічними та соціальними  проблемами, екологічною ситуацією  тощо.

Найбільшу серед  цих груп в Україні складають  малі міста – понад 74.5% від усіх міст. Однак у цей клас об’єднуються надто різні поселення як за людністю (м.Угнів із 1.2 тис.осіб та Каховка  із 42.6 тис.осіб), так і за рівнем соціально-економічного розвитку, роллю в системах розселення. Тому в межах цього класу можна  виділити групи міст, які є подібними  між собою за цими ознаками, зокрема: до 3 тис.осіб, 3-5 тис.осіб, 5-10 тис.осіб, 10-20 тис.осіб,20-50 тис.осіб.

Розподіл міст України по групах з різною людністю ілюструє табл. 20. Із неї видно, що найчисельнішою серед малих міст є група поселень з людністю 10-20 тис.осіб та 20-50 тис.осіб (82.0%). Кількість міст цієї групи постійно збільшується (за 1939-2002 рр. – на 137 міст) внаслідок переходу до неї поселень із нижчих за людністю груп. Незначне місце серед міських поселень займають міста, які за своєю людністю не досягають офіційного статусу міста (менше 10 тис.осіб), але є або традиційними містами (за магдебурзьким правом), або отримали статус міста недавно внаслідок інтенсивної розробки корисних копалин. Вони становлять 13.8% від кількості міст (в 1939 р. – 26.8%), серед них такі міста, як: Угнів (1.2 тис.осіб), Берестечко (1.9 тис.осіб), Підгайці (3.9 тис.осіб), Галич (6.9 тис.осіб), Почаїв (8.7 тис.осіб) та ін. У малих містах проживає четвертина населення країни (в 1939 р. – 33.4%).

Малі міста  як форми розселення людей і місця  їх діяльності мають специфічні риси, які відрізняють їх від інших  міст (особливо це стосується груп поселень з людністю до 20 тис.осіб). Це, передусім  те, що жителі таких міст зайняті  переважно в галузях, які пов’язані  з освоєнням місцевих природних  ресурсів (мінеральних, лісових, сільськогоспо-дарських). Для таких містечок характерною  є єдність функціонування процесів життя, подібний рівень і якість життя  людей. При цьому риси подібності тим більші, чим подібніший є вид  господарської освоєності території. Сфери прикладання праці, умови  праці, рівні споживання матеріальних і культурних благ будуть неоднаковими, наприклад, у регіонах з гірничо-промисловим  і аграрно-промисловим типами освоєння. Але вони будуть подібними у малих  містах одного регіону.

У малих містах нижчий, ніж у великих, рівень споживання матеріальних і духовних благ, соціальні  потреби задовольняються менше. У таких містах обмежені умови  для праці, для реалізації населенням свого працересурсного потенціалу, але кращі екологічні умови для  життя людей.

Найбільша кількість  малих міст в Україні знаходиться  у регіонах, де їх мережа формувалась  впродовж століть (західні області), та у тих, де їх виникнення і розвиток пов’язаний із розвитком промисловості, передусім гірничодобувної. Окремі з таких поселень збільшували  свою людність внаслідок розвитку в  них інших галузей (транспорту, соціальної сфери) і поступово перейшли у  клас середніх міст.