Ріст міст

1. Розміщення населення

Населення розміщене  на території України нерівномірно. Його середня щільність – 80 осіб/км2. Це набагато менший показник від країн  Західної Європи (110-380 осіб/км2), але  більший від країн Східної  та Центрально-Східної Європи (40-70 осіб/км2), він наближений до рівня балканських  держав (Греції, Болгарії). Про розподіл населення по території України  свідчать показники щільності всього та сільського населення (табл. 17).

Ці показники  дозволяють виділити регіони із найвищою, середньою і найнижчою щільністю  населення. Вищі від пересічноукраїнських ці показники у високоіндустріальних областях Придніпров’я, Прикарпаття  та Київській області. Близькі показники  щільності населення до середньоукраїнських  у областях лісостепової зони, це –  основна смуга розселення в Україні, яка має найкращі умови для  життя і діяльності людей (помірно-континентальний  клімат, родючі (переважно чорноземні) грунти, густу річкову мережу та ін.). Найрідше заселені північні та південні регіони України. Північна частина  України – це край боліт та лісів, в окремих регіонах щільність  населення знижується до 15 осіб/км2. Південні області України мають  дещо гірші умови для життя  та діяльності людей, ніж середня  частина: посушливий клімат, дефіцит  води. Вони ще й до того пізніше заселені від решти регіонів (XVII-XIII ст.), це все відбилося на показниках людності.

Розподіл населення  по областях України дозволяє стверджувати, що ці регіони мають значні відхилення показників. Це зумовлено різними  величинами території, щільністю населення. Понад 1/4 населення України проживає на території трьох областей –  Донецької, Дніпропетровської та Київської  – великих за територією і найрозвиненіших  у соціально-економічному відношенні. Вищу від пересічноукраїнської (4%) частку населення мають тільки 8 регіонів (див. табл. 17). Найменша кількість населення  проживає у північних та західних областях, що є наслідком невеликих  розмірів їх території та не дуже високими показниками щільності населення.

Існують значні відмінності у розселенні сільського населення. Найбільша його щільність  склалась у лісостепових областях, передусім подільських та західних. Це зумовлено сприятливими умовами  для життя та землеробства у цих  регіонах, смуга лісостепу історично  є зоною давньої землеробської  культури. На північ та південь від  неї показники щільності сільського населення значно нижчі, а найнижчі вони у високоурбанізованих регіонах – Донецькому та Придніпровському, передусім у Луганській області.

Внаслідок депопуляції  сільського населення показники  його щільності дедалі меншають, причому  значно швидшими темпами, ніж всього населення. Особливо це характерно для  традиційно “сільських” регіонів – Полісся, Поділля, західних, північно-східних  та центральних областей України.

Значно вищими є показники щільності міського населення (їх розраховують не на всю  площу регіону, а тільки на площу  міських поселень). Вони залежать від  багатьох факторів, передусім величини території поселення і особливостей його забудови. Найвищі вони у Одеській, Миколаївській, Херсонській областях (3500-3700 осіб/км2), Вінницькій, Львівській, Харківській областях та м.Києві (3000-3500 осіб/км2). Якщо ж рахувати щільність  міського населення, як частку від його чисельності і площі регіону (аналогічно до показника щільності сільського населення), то показники змінюватимуться  від 172 осіб/км2 (Донецька обл.) до 23 осіб/км2 (Чернігівська обл.), досягаючи в  середньому в Україні 56.7 осіб/км2. Звичайно, що найвищими ці показники є у  регіонах з високим рівнем урбанізації, а найнижчими – т.зв. сільських  регіонах.

2. Форми розселення  людей

Місцями проживання і діяльності людей є населені пункти. В сучасній географічній науці  виділяють два їх типи – міські і сільські поселення. При їх виділенні  враховуються кількість населення, структура його зайнятості у галузях  господарства, історико-географічні  умови формування.

Містом у найзагальнішому  розумінні вважається населений  пункт, жителі якого зайняті переважно  у несільськогосподарських галузях  виробництва. Однак, як підкреслює Г.М.Лаппо, містом населений пункт стає тоді, коли він досягне певного рівня  складності своєї функціональної структури1. Поселення лише у тому випадку  можна вважати містом, коли воно здійснює регулювання будь-яких функцій  спілкування в межах певної території. Як регулювальний центр системи  спілкування місто стає вузлом зосередження найважливіших видів діяльності людей – адміністративних, економічних  соціальних, інформаційних. Міста, як відзначає  Д.Александер, не виникають самі собою, їх створюють навколишні сільські території  для виконання функцій вузлових пунктів2. Визначну роль міст щодо навколишніх  територій підкреслював М.М.Баранський: “міста плюс транспортна мережа, це кістяк, на якому все інше тривається, це кістяк, який формує територію, надає  їй певної конфігурації3.

Критерії, за якими  виділяють міста, постійно змінюються і тому важко порівняти кількість  міських поселень і населення, що проживає у них, у динаміці.

Перші міста  в Україні виникли ще 2.5 тис. тому. Це були поселення, засновані грецькими  колоністами, на місці яких знаходяться  теперішні Севастополь (кол. Херсонес), Керч (кол.Пантікапей), Феодосія (кол. Теодосія), Ялта (кол.Яліта), Білгород-Дністровський (кол.Тіра), Євпаторія (кол.Керкінітіда), а також зниклі міста Ольвія, Німфей, Тірітака. В них велася жвава торгівля, розвивалися ремесла (ювелірство, гончарство, каменярство, ткацтво та ін.), рибальство і виноробство. Вони були центрами культури (храми, бібліотеки, театри). Занепад  цих міст стався у 3-4 ст., до остаточної загибелі їх призвела навала гуннів. Окремі з античних міст відродилися і  пізніше відіграли значну роль у  розвитку південної частини нашої  країни.

Про зародження міст вже засвідчують антські  городища (6 ст.), які були осередками племінної організації. Більшість  з них мали значне розташування, до них напливало населення, яке  займалося торгівлею і ремеслами. Ці городища (“гради”) були осередками майбутніх міст, що особливо поставали  у часи Київської Русі. Загальна кількість відомих міст цієї держави  досягала 300. Серед них найбільшими  і найвидатнішими були Київ, Чернігів, Переяслав, Іскоростень, Ізяслав, Луцьк, Теребовля, Новгород-Сіверський, Галич, Глухів, Канів, Корсунь, Львів, Бахота, Коломия, Крем’янець та ін. Більшість  міст були невеликими, але окремі з  них у часи свого розквіту досягали 50-100 тис.жителів (Київ, Переяслав, Чернігів). Міста за часів Київської Русі були центрами торгівлі, ремесел, освіти і культури, вони також виконували оборонну функцію. Міста цього часу значно відрізнялися за своїм виглядом і планувальною структурою від сільських  поселень. В них виділялась центральна частина (фортеця на горбі) та пригороддя (“посад” або “поділ”, де проживали  купці та ремісники). За своєю економікою і культурою міста Київської  Русі рівнялися до передових міст тогочасного світу. Але внаслідок  татаро-монгольської навали ці міста  занепали і почали розвиватись знову  у XV-XVII ст. У цей час виникають  нові міста, серед них – Чигирин, Біла Церква, Тульчин, Берестечко, Тернопіль, Ізмаїл, Очаків, Кременчук, Коростишів, Сімферополь та ін. У середині XVII ст. в Україні вже було близько 1000 поселень з титулом міста чи містечка. Розвитку багатьох міст у  цей час сприяло надання їм т. зв. магдебурзького права, яке передбачало  міське самоврядування, виділення міських жителів у окремий стан (це право було скасоване у Галичині у 1786 р., а на решті території України – у 1831 р.).

У XVII-XIX ст. міста  виникають як пограничні фортеці  для забезпечення південних кордонів Російської імперії – Єлизаветград (теп. Кіровоград), Олександрія, Павлоград, Херсон, Миколаїв, Одеса, Севастополь  та ін., або як промислові центри –  Чугуїв, Харків, Луганськ, Донецьк, Алчевськ, Юзівка (Донецьк), Дебальцеве, Стрий, Борислав, Дрогобич, Катеринослав (Дніпропетровськ), Кам’янське (Дніпродзер-жинськ) та ін. Ліквідація кріпосного права, розвиток транспорту та гірничобудівної промисловості  сприяли швидкому зростанню людності міст та їх кількості. Вже на кінець ХІХ ст., у центральній і східній (підросійській) частині було 118 міст, у яких проживало понад 3 млн.жителів.  

На початку  ХХ ст. в мережі міст України чітко  виділились великі міста Одеса (404 тис.осіб), Київ (248 тис.осіб), Львів (206 тис.осіб), Харків (174 тис.осіб), Катеринослав (120 тис.осіб), та середні міста – Миколаїв, Єлизаветград, Кременчук, Бердичів, Полтава, Житомир, Херсон. У цих містах проживала  майже половина міського населення  України. На цей час існувало багато невеликих міст і містечок, які  вже традиційно склалися як міські поселення, та нових, що виникали навколо  промислових підприємств. У 1925 р. у  Радянській Україні назву “містечко” було ліквідовано, а населені пункти, які її мали, стали селищами міського типу (смт). Уже в 1926 р. було впорядковано перелік міських поселень, вони були представлені 91 містом і 328 селищами міського типу (місто нараховувало понад 10 тис.жит., а смт понад 2 тис.жит.). У 1956-1965 рр. в Україні ще існували т.з. “робітничі селища” (з людністю понад 500 осіб, більшість  із них – робітники і службовці), населення яких відносилося до групи  міських жителів.

Активний розвиток міст спостерігався впродовж всього ХХ ст. Збільшилась значно їх кількість  та чисельність населення. Найбільше  нових міст виникло у міжвоєнні  роки та відразу після Другої світової війни. Це було зумовлено як масштабною індустріалізацією країни, так і  впровадженням нової схеми адміністративно-територіального  устрою. З цим пов’язане також  надання статусу селище міського типу великим селам. Найбільше міст виникає у цей час у Придніпровському та Донецькому регіонах, серед наймолодших  – Зеленодольськ, Верхньодніпровськ, Апостольське, Вишневе, Світловодськ, Сєверодонецьк, Теплодар, Червонозаводське, Славутич, Прип’ять, Бурштин, Енергодар  та ін. У ХХ ст. статус міста набули 350 населених пунктів, з них два  міста – Чорнобиль і Прип’ять цей статус втратили внаслідок відселення з них мешканців після аварії на Чорнобильській АЕС.

Сучасні міста  відрізняються від сільських  поселень передусім й людністю, в  Україні до міст відносять всі  поселення, що мають понад 10 тис.осіб. Крім них, до категорії міст належать і менші за людністю поселення, які  історично склалися як міста. При  цьому враховуються як заняття населення, так і спосіб їх життя. Ознаками міського способу життя є вищий благоустрій  поселень (наявність централізованого водо- і теплопостачання, впорядкованих  вулиць, зон відпочинку та ін.), особливе (міське) управління, вищий рівень забезпеченості населення об’єктами соціальної інфраструктури, наявність міського житлового фонду, багатоповерховість забудови та ін.

Міста займають певну територію, яка забудована різними за призначенням спорудами. Територія цих поселень використовується по-різному, залежно від цього  в межах міста можна виділити окремі функціональні зони. В проектах планування і забудови міст виділяються  такі зони: сельбищна (житлові райони), промислова (промислові підприємства і об’єкти, які з ними пов’язані), транспортна (пасажирські та вантажні станції, парки міського транспорту, депо, шляхи та ін.), рекреаційна (парки, лісопарки, пляжі та ін.), інші території (резервні площі, територія підсобних підприємств та ін.). Ці зони формуються на основі загальних принципів містобудування, найкраще вони виділяються у великих містах. У малих містах їх перелік може бути неповним, нерідко в межах сельбищної території житлові масиви чергуються з промисловими і складськими підприємствами, зеленими насадженнями.

Крім міст, до міських поселень в Україні відносяться  ще й селища міського типу (смт). До них, згідно з “Положенням про порядок  вирішення питань адміністративно-територіального  поділу Української РСР”, затвердженим указом Президії Верховної Ради від 12 березня 1981 р., відносяться населені пункти, розміщені при промислових  підприємствах, будовах, залізничних  вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах  по виробництву і переробці сільськогосподарської  продукції, а також населені пункти, на території яких розташовані вищі та середні спеціальні навчальні  заклади, науково-дослідні установи, санаторії  та інші стаціонарні лікувальні та оздоровчі заклади, що мають державний  житловий фонд, з чисельністю населення  понад 2 тис.осіб, в яких не менше  двох третин становлять робітники, службовці  та члени їх родин. В окремих випадках до категорії селищ міського типу відносять населені пункти з людністю менше 2000 осіб, але більше 500 осіб, якщо вони мають близьку перспективу  економічного і соціального розвитку, збільшення кількості населення. Селища міського типу, як і міста, організовують  виробничу діяльність, забезпечують культурно-побутове обслуговування населення  навколишньої сільської місцевості.

За своїми функціями  і структурою зайнятості населення  селища міського типу дуже подібні  в сучасних умовах із містами, що мають  менше 10 тис.жит. Відмінності між  ними найбільше стираються у регіонах з аграрно-промисловим типом освоєння. Селища, які є центрами адміністративних районів, іноді мають функціональну  структуру господарства, подібнішу  до міст, ніж малі міста, які таких  функцій не виконують. Нерідко в  селищах міського типу частка населення, яке зайняте у несільськогосподарських  галузях, є вищою, ніж в окремих  малих містах. Критерії, за якими  розрізняють міста і селища міського типу, не витримуються, тому, на нашу думку, малі міські поселення з кількістю  жителів менше 10 тис.осіб і селища міського типу доцільно об’єднати  єдиною назвою “містечка”.