Отчет по практике в Институте природопользования и проблем экологии НАН Украины

Зміст

1. Загальні відомості про Інститут проблем природокористування і екології НАН України

2. Відділ екологічного нормування Інституту проблем природокористування і екології НАН України

   2.1. Поняття екологічного нормування

  2.2. Розвиток екологічного нормування в Україні

3. Проблема    відновлення земель,порушених в результаті видобутку марганцевої руди

4. Характеристика викидів забруднюючих речовин Нікопольського заводу феросплавів та Орджонікідзівського ГЗК за 2007-2011 роки

5.Охорона праці

6. Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Загальні відомості про Інститут проблем природокористування і екології НАН України

Інститут створений за рішенням Президії НАН України від 13.11.1991 р. при активній підтримці місцевих органів влади, при безпосередній участі головиПридніпровського наукового центру академіка Пилипенка В.В. і члена-кореспондента НАН України Шапара А.Г. Входить до складу Відділення наук про Землю НАНУкраїни. Інститут став першою академічною установою, заснованою після проголошення незалежності України.

 
Інститут налічує 110 співробітників, із них три доктори наук, 15 кандидатів наук. Директор інституту –видатний вчений в галузі гірничих наук, проблем раціонального природокористування, сталого розвитку,техногенної і екологічної безпеки регіонів, доктор технічних наук, професор, член-кореспондент НАНУкраїни. Він лауреат Державної премії України, заслужений діяч науки і техніки України. Очолює інститут від дня заснування.

Дослідження проводять три наукові відділи:

- екологічних основ технологій природокористування;

- антропогенних змін геологічного середовища;

- екологічного нормування

і вимірювальна хіміко-аналітична лабораторія.

Основні напрямки наукових досліджень:  

розробка та обґрунтування методології вибору стратегії сталого розвитку техногенно навантажених регіонів України;  

розробка наукових основ регіональної системи екологічного  моніторингу;

оцінка та прогноз екологічних наслідків застосування технологій та схем розміщення гірничопромислового виробництва.

Інститут за час існування чотири рази звітував про наукову і науково-організаційну діяльність на засіданнях Президії НАН України і отримував 

позитивну оцінку.

Деякі результати наукових досліджень:  

розроблені концептуальні підходи переходу гірничопромислових регіонів на раціональне природокористування з урахуванням екологічної ємності території;  

обґрунтована класифікація бальної оцінки екологічної небезпеки гірничодобувних підприємств при ресурсозберігаючих і маловідходних технологіях добуваннямінеральної сировини;  

розроблені принципи економічного механізму управління природокористуванням, які включають концептуальні підходи до встановлення плати за природні ресурсита забруднення компонентів навколишнього середовища (повітря, води, ґрунти); 

розроблені методичні положення про екологічну експертизу проектів господарських об’єктів і про екологічну паспортизацію підприємств;  

обґрунтовані принципи екологічно орієнтованих варіантних прогнозів та довгострокових структурних перетворень промисловості і соціальної сфери гірничо-металургійних регіонів.

За високі досягнення у  науковій діяльності співробітників інституту Шапар А.Г., Поліщук С,З., Копач П.І., Скрипник О.О., Романенко В.Н. удостоєні Державних премій України в галузі науки і техніки, інженер Сметана С,М. – Премії Президента України молодим вченим, двоє: Шапар А.Г. і Ємець М.А. відзначені почесним званням «Заслужений діяч науки і техніки України»

Інститут визнаний:

- базовою організацією  НАН України з метрологічного  забезпечення спеціальних видів  вимірювань в галузі природокористування,  екології, сталого розвитку регіонів;

- головною організацією Мінпромполітики України з науково-технічного напрямку по розрахунку і обґрунтуванню стійкості бортів на відкритих гірничорудних розробках;

- організацією-контрагентом Системи державної екологічної експертизи Мінприроди України;

- провідною установою  ВАК України з експертизи дисертацій  за спеціальністю "екологічна  безпека".

При інституті працюють наукові  школи з проблем екологічної  безпеки і сталого розвитку гірничопромислових регіонів та геомеханічних основ технологій видобутку корисних копалин, очолювані член-кореспондентом НАН України Шапарем А.Г.

Інститут проводить навчання в аспірантурі і докторнатурі за спеціальностями: екологічна безпека, екологія, відкрита розробка родовищ корисних копалин.

Інститут підтримує творчі зв’язки на основі договорів про  співробітництво з 40 науковими і  освітянськими установами, підприємствами, громадськими організаціями України, Росії, Казахстану, Узбекистану, Німеччини, Швеції, іншими.

При інституті створено музей  екології і фотокартинна галерея «Мистецтво і екологія», які відвідали понад півтори тисячі науковців, освітян, виробничників, представників громадських організацій, засобів масової інформації, інших, у тому числі із зарубіжних країн.

Поряд з науково-виробничою діяльністю колектив значні вкладання  робить у будинок інституту для  створення комфортних умов праці,  підтримання його в належному стані. Адже з часу побудови він ні разу капітально не відновлювався, хоча налічує 100 років, пережив війну 1941-1945 рр.

 

 

 

 

 

 

2. Відділ екологічного нормування  Інституту проблем природокористування і екології НАН України

Даний відділ акцентує свою увагу на таких направленнях наукових досліджень:

 Обгрунтування методичних  засад природно-ресурсного нормування  та оцінки впливу природно-ресурсного  потенціалу території на вибір раціональної структури регіонального господарського комплексу з метою сталого розвитку.

Розробка методів екосистемної оцінки сталого розвитку та визначення граничної антропогенного навантаження на біогеоценози для забезпечення їх існування, відтворення та охорони в процесі сталого розвитку.

Методичне удосконалення  систем екологічного моніторингу з  використанням традиційних фізико-хімічних методів дослідження, використання методів дистанційного зондування Землі, обгрунтування і розробка методів біоіндикації стану навколишнього середовища.

 

 

 

 

 

 

 

 

2.1. Поняття екологічного  нормування

Екологічне нормування передбачає так зване допустиме навантаження на екосистеми. 
        Допустимим вважають таке навантаження, під впливом якого відхилення від середовища, а отже не викликає небажаних наслідків у біоті і не призводить до погіршення якості оточуючого природного середовища. 
Таким чином, необхідність розробки ГДК не тільки за санітарно- гігієнічними, але і за екологічними ознаками шкідливості є очевидна. Природоохоронні заходи, орієнтовані тільки на діючі санітарно- гігієнічні ГДК, часто малоефективні або зовсім не потрібні. 
       Складається парадоксальна ситуація: норми стають більш жорсткими, оплата і витрати зростають, а стан об'єктів довкілля погіршується. Отже потрібні інші нормативи, які захистили б інтереси екосистем і здоров'я людей. Таким цілям відповідають екологічні нормативи, які в ряді випадків і є більш економічними. 
        Екологічні нормативи принципово відрізняються від санітарно- гігієнічних, рибогосподарських та інших токсикологічних ГДК: 
мета санітарно-гігієнічних і токсикологічних норм - охорона здоров'я людей та окремих популяцій живих організмів, 
завданням екологічного нормування є забезпечення нормального функціонування екологічних систем в цілому, в тому числі і здоров'я людини, тобто збереження встановленої рівноваги у природі в рамках можливої саморегуляції. 
        Головне у тому, що збереження екологічної рівноваги визначається не індивідуальною реакцією окремих особин, як в експерименті, а розгорнутою в часі та просторі реакцією всієї спільноти екосистеми. В цьому разі екологічні нормативи потрібно розробляти на локальному та регіональному рівнях, забезпечуючи тим самим екологічну рівновагу в глобальному масштабі. 
        Основні принципи розробки екологічних нормативів полягають у наступному: 
1)будь-яку зміну природного середовища слід розглянути як недопустиму - "нульову" стратегію; 
2)нормативи потрібно встановлювати відповідно технічних можливостей зниження рівня забруднень і контролю за їх вмістом в навколишньому середовищі; 
3)допустимий рівень забруднення слід встановити таким, щоб затрати та його досягнення були не більші вартості збитків при неконтрольованому забруднені; 
4)стандарти потрібно встановлювати такі, при яких не буде ніяких прямих чи побічних шкідливих впливів на людей. При цьому будь-яке інше вимірюване підвищення концентрації або іншого впливу розглядається як потенційно шкідливе. 
        Перший принцип занадто жорсткий, так як не всі зміни в природному середовищі приводять, до негативних наслідків. В той же час незаймане природне середовище не завжди відповідає тим чи іншим вимогам людей. Необхідно враховувати, що еволюція біосфери та розвиток цивілізації неминуче призводять до якісних стрибків в потоках речовин і енергії. А тому було б нерозумно дотримуватись "нульової*" стратегії, яка має на увазі активну протидію будь-яким змінам. 
         Утопічно намагатись нормативними розпорядженнями законсервувати сучасний стан біосфери. Хоч, звичайно, слід визначити компоненти і параметри навколишнього середовища, які слід зберігати без суттєвих змін. 
        Другий принцип широко застосовується якщо немає єдиного підходу до нормування вмісту шкідливих і отруйних речовин у природному середовищі. Так, норми скиду багатьох забруднюючих речовин у воду встановлюються за принципами зниження забруднення до можливого мінімуму, який забезпечують найкращі технології. 
        Третій принцип здається надто меркантильним. Відмова від боротьби із забрудненням в тому випадку, коли вартість природоохоронних заходів більша вартості нанесених збитків, по суті піддає небезпеці життя, здоров'я та добробут людини. Крім того, за таких розрахунків часто не враховуються віддалені наслідки. 
        Четвертий принцип, орієнтований на здоров'я людей, вважають єдино правильним в Україні та країнах колишнього Союзу. При цьому експериментальні методи медичної токсикології, виправдані при розробці Держстандартів на питну воду і продукти харчування, механічно переносяться на природні екосистеми, де діють гомеостаз та саморегуляція.      Але при всій зовнішній привабливості, ці нормативи практично недосяжні, що провокує їх недотримання. А тому фактично виконавча влада вимушена приймати рішення про той чи інший ступінь відхилення від норм на місцевому рівні. Все це приводить не стільки до захисту навколишнього природного середовища, скільки до розорення підприємств, якщо норми науково не обґрунтовані і фактично не можуть бути виконані. 
        Основні характеристики екологічного нормування: 
ЕДК, ЕДН, МТН, 
ЕДК - це екологічно-допустимі концентрації шкідливих речовин в навколишньому середовищі, які надходять з різних антропогенних джерел і не порушують гомеостатичні механізми саморегуляції екосистем. 
ЕДН - це екологічно-допустимі навантаження, які не перевищують екологічної ємності екосистем. 
МТН - модуль техногенного навантаження, під яким розуміється обсяг стічних вод та твердих відходів промислових та комунальних об'єктів, рознесених по адміністративних одиницях (областях), що вимірюються в тисячах тон на квадратний кілометр за рік.

 

 

 

2.2. Розвиток екологічного  нормування в Україні

Сьогодні розвиток екологічного нормування в Україні здійснюється так, щоб  забезпечити, по-перше, відповідність  норм завданням збереження екосистем; по-друге, розвиток нормативної бази як елемента управління і засобу контролю в діяльності суб'єктів господарювання; і по-третє, ефективність норм як правових гарантій соціальної захищеності людини.

В екологічному нормуванні слід виокремити два напрями: саме нормування і лімітування. При нормуванні визначаються нормативи  гранично допустимих викидів і скидів забруднювальних речовин у навколишнє природне середовище та інших видів  шкідливого впливу на нього, а також  нормативи плати за забруднення  навколишнього середовища і розміщення відходів. Мета лімітування полягає  в затвердженні для підприємств, установ та організацій лімітів використання чи добування природних ресурсів, лімітів викидів і скидів забруднювальних речовин у навколишнє природне середовище та лімітів на утворення і розміщення відходів.

До основних видів екологічного нормування, що використовуються в  Україні, належать норми, ліміти і нормативи  плати за забруднення навколишнього  середовища, а також норми, ліміти і нормативи плати за використання природних ресурсів.

У цілому гранично допустимі нормативи  встановлюються для того, щоб поступово  досягти нормативу якості природних  ресурсів, тобто науково обґрунтованих  значень концентрації забруднювальних  речовин та показників якості (загальнофізичних, біологічних, хімічних, радіаційних) і  санітарно-гігієнічних норм у місцях розташування джерел забруднення для  забезпечення екологічної безпеки  життєдіяльності людини та природних екосистем. Поступове досягнення якості природних ресурсів розглядається як процес постійного вдосконалення технологічних аспектів господарської та іншої діяльності людини, які здійснюються в напрямі зменшення шкідливого антропогенного впливу на природу. У зв'язку із цим екологічні нормативи відображають величини антропогенного навантаження на довкілля, що відповідають ступеню розвитку суспільства і з часом мають змінюватись у 
напрямі поліпшення якості навколишнього середовища.

Державні екологічні стандарти  регламентують інтеграцію екологічних  аспектів у різні види діяльності суб'єктів господарювання для забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку суспільства і є чинниками гармонізації його взаємовідносин із природою. Ці стандарти обов'язкові для виконання і визначають поняття й терміни, режим використання та охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо використання природних ресурсів та запобігання забрудненню навколишнього природного середовища. Екологічні вимоги в таких стандартах відповідають рівню наукового, технічного й технологічного прогресу, досягнутому в державі.

Розвиток екологічної стандартизації в Україні відбувається шляхом введення в державні стандарти екологічних вимог на продукцію і послуги та шляхом впровадження стандартів, гармонізованих із міжнародними і європейськими екологічними стандартами. Основою для розвитку також є екологічні стандарти, що розробляються Міжнародною організацією із стандартизації, зокрема її технічним комітетом ТК 207 "Управління навко- 
лишнім середовищем". Саме цей комітет, використовуючи досвід і методологію систем управління якістю, почав розробляти стандарти серії ISO 14000 "Системи екологічного управління".

Ліміти на природокористування в контексті парадигми збалансованого розвитку за своїм характером є тим важливим регуляторним інструментом, який, обмежуючи економічне зростання, власне і здійснює стабілізацію процесів виробництва і споживання та утримування їх у межах збалансованого екологічно безпечного функціонування суспільства. При цьому сутність такого інструменту базується на двох стратегічних засадах: обмеже- 
ності можливостей біосфери приймати, поглинати й асимілювати різного роду відходи, вироблені соціально-економічною системою, та кінцевому характері невідновлюваних природних ресурсів.

Розробка лімітів у галузі охорони  навколишнього природного середовища ґрунтується на відповідних екологічних нормах. Так, ліміти викидів і скидів забруднювальних речовин стаціонарними джерелами, ліміти на розміщення відходів визначаються для підприємств, установ та організацій з урахуванням гранично допустимих обсягів і встановлюються у вигляді дозволів на викиди і скиди.

Одним з основних недоліків екологічного нормування на сучасному етапі його розвитку є те, що лише незначна частина норм може вважатися екологічними, оскільки встановлені вони без врахування законів існування екосистем та біотичного механізму регулювання якості навколишнього середовища. Тому одним із головних завдань є підвищення саме ступеня екологічності норм. Крім того, під час їх розробки слід враховувати специфіку регіонів держави і вносити елементи територіальної диференційованості цих регіонів. Чимало норм природокористування слід також відобразити в законодавчих актах, які регулюють сфери підприємницької діяльності, у нормах цивільного, податкового, інвестиційного, банківського права тощо.

 

 

 

3. Проблема    відновлення  земель,порушених в результаті  видобутку марганцевої руди

Научним керівником моєї практики від  Інституту природокористування  та проблем екології був Скрипник О.О.,старший науковий співробітник. Його спеціалізація – рекультивація порушених земель і можливість їх повторного використання .