Основные экологические законы

     Сертифікати на використання земель і води встановлюються для ранжування користувачів, які  потенційно конфліктують.

     Адміністративні методи характеризуються низькою ефективністю при здійсненні природоохоронних заходів. Крім того, і це відрізняє їх від  інших методів, не наділені стимулюючою  функцією, при прийнятті управлінських  рішень для досягнення цілей.

     Більш ефективним є шлях економічного стимулювання, коли за допомогою різних видів платежів (за викиди шкідливих речовин в атмосферу, скиди в гідросферу, накопичення твердих відходів, їх складування та захоронення в літосфері), пільгового кредитування та оподаткування, надання субсидій, екологічного страхування, продажу екологічних прав держава регулює природоохоронну діяльність, завдяки якій зменшується вплив на довкілля в державі тарегіоні1.

     Серед економічних важелів основне місце посідають податки і плата за забруднення. Рівень останньої відповідає соціально - економічній шкоді, нанесеній в результаті забруднення або економічній оцінці асиміляційного потенціалу навколишнього природного середовища, під яким ми розуміємо засвоєння та використання організмом необхідних для його розвитку речовин, що надходять у нього з навколишнього середовища.

     Існують дві проблеми в оцінці асиміляційного потенціалу:

     1. Скільки даного ресурсу потрібно використовувати в господарській діяльності;

     2. Як розподілити між претендентами права на використання цього обмеженого ресурсу. Система податків і платежів дає максимальну свободу забруднювачам у виборі стратегії поєднання ступеня очищення і плати за остаточний викид, який дає змогу мінімізувати природоохоронні витрати. Існує певна різниця між податками і платежами. Податки поповнюють бюджетну статтю на природоохоронні заходи, що стосується платежів за забруднення, то це плата за право користування ресурсом, асиміляційного потенціалу. Споживач ресурсу платить за нього так, як він платить за сировину, електроенергію, матеріали.

     Існує спеціальний вид платежів – на покриття адміністративних витрат, які включають плату за одержання дозволу і ліцензій, а також інші номінальні платежі, які покривають витрати на розподіл платежів. Ці платежі менші за платежі за забруднення і розцінюються як ліцензійний збір, який не має свого виразу.

     Серед економічних важелів досить відмітити  і виплати, які нараховуються  фірмам -забруднювачам у вигляді  субсидій за скорочення обсягів виробництва. Серед субсидій найбільш часто зустрічаються  інвестиційні, податкові кредити, позички  з малою ставкою процента, гарантії позичок, забезпечення прискореної  амортизації природоохоронного  устаткування, засоби на регулювання  цін первинних ресурсів і кінцевої продукції.

     Підхід, який припускає використання документів на підтвердження зобов'язань по здійсненню природоохоронної діяльності під відповідну заставу, можна назвати  системою обов'язкової відповідальності. Ця система особливо ефективна, якщо число забруднювачів і їх реципієнтів  обмежене, арозмір забруднення і  його склад можна визначити. Свою відповідальність за компенсацію заподіяних збитків забруднювач може перекласти на посередника і внести плату  по ставках, які відповідають економічній  оцінці асиміляційного потенціалу.

     Система цільового резервування засобів  на утилізацію відходів використовується для створення стимулу на здійснення додаткових витрат. Наприклад, в момент купівлі товару, яка передбачає в  майбутньому забруднення, здійснюється внесок, який повертається з процентами після утилізації виробничих відходів.

     Інформаційні  системи у вигляді забезпечення повноти інформації і свободи  ознайомлення з нею відіграють роль, яка подібна економічним стимулам. Інформація про шкідливі, брудні виробництва  веде до скорочення попиту на "брудну "продукцію, забезпечуючи тим самим  скорочення забруднень, використання відповідних первинних ресурсів або типу технологій.

     При ринковому регулюванні в екологічній сфері формуються ринки для суб'єктів господарювання, які дають можливість фірмам купувати, продавати, торгувати або перерозподіляти права на забруднення. В ринкових умовах необхідно створити ринкову інфраструктуру, яка б забезпечувала складання угод по торгівлі правами. При цьому ринок прав відкриває додаткові можливості в регулюванні витрат.

     До  ринкового принципу управління належить принцип «пузиря», або, як деякі називають, принцип «ковпака». Під останнім розуміють певну територію підприємства, виробництва, які мають декілька викидів. Об'єм викидів визначається для цілого регіону у вигляді сукупного граничного допустимого викиду (СГДВ), а підприємства–забруднювачі, які розташовані на його території, спільно шукають найбільш ефективний спосіб екологізації виробництва. При такому підході підприємства зацікавлені в реалізації природоохоронних заходів, так як з'являється можливість купівлі - продажу «вільних» ліцензій на забруднення. А зниження викидів забруднюючих речовин, які не перевищують сукупного граничнодопустимого викиду, дає змогу продавати "вільні" ліцензії на забруднення навколишнього природного середовища і, таким чином, у підприємства з'являються джерела фінансування природоохоронних заходів, розвиток виробництва і збільшення обсягів виробництва. Цей принцип надає право підприємствам самостійно перерозподіляти інтенсивність забруднення природного середовища в кожній точці, але при цьому зберігати концентрацію шкідливих речовин в сукупному вигляді нижче граничнодопустимих норм. Регіональні органи охорони довкілля не цікавить, що відбувається всередині «пузиря», головне, щоб викиди не перевищували сукупних граничнодопустимих. Таким чином підприємства організовують в економічному районі так звану біржу ліцензій. Те підприємство, яке зуміло скоротити сумарні викиди шкідливих компонентів нижче встановленого нормативу, має право продати ліцензії іншому підприємству в регіоні, або використовувати їх в своїх цілях.

     Отже, за своїм змістом методи управління природоохоронною діяльністю направлені на забезпечення раціонального використання асиміляційного потенціалу природного середовища. При цьому визначаються допустимі масштаби впливу на природне середовище. Але перевага будь - якого  механізму управління не призведе до значних результатів. Адміністративний шлях малоефективний, так як не реалізується стимулююча функція управління. Економічні методи значно ефективніші, тому що стимулюють дотримання природоохоронного законодавства  на відміну від його порушення. Вони повинні підсилюватися безпосереднім  примусом для вирішення гострих  екологічних проблем та більш  ефективного здійснення природоохоронної діяльності. Адже не має чіткої межі між адміністративними та економічними методами (штрафування, лімітування, нормування). Платежі за забруднення лише дозволяють купити право на забруднення і  не змушують до впровадження природоохоронних заходів.

     На  відміну від перших двох методів, при ринкових механізмах управління природоохоронною діяльністю суб'єктам  господарювання надається повна  свобода дій в регулюванні  своїх витрат, особистої зацікавленості підприємців у зменшенні забруднення  в регіоні, оскільки це рівноцінне скороченню природоохоронних витрат і покращенню екологічних показників виробництва. Основні труднощі полягають в  оцінюванні асиміляційного потенціалу, або, іншими словами, в стійкості екосистеми регіону. Вона здатна витримати певний рівень забруднення і тому ефективне використання того чи іншого методу буде визначатися забезпеченням не перевищення цього рівня. Ринкові форми еколого-економічного регулювання є найбільш перспективні, так як за допомогою останніх (принцип «пузиря») в регіоні вирішують протиріччя, яке виникає в системі природоохоронних платежів і реалізуються всі функції управління природоохоронною діяльністю. Але вони не можуть повністю замінити інші методи, тому гармонійний, планомірно збалансований розвиток регіону як цілісної соціальної еколого -економічної системи забезпечується впровадженням економічних заходів, посиленням ролі держави при досягненні рівноваги ринковими формами екологічного регулювання, тобто використанням системного підходу. Крім того, необхідність ролі державного регулювання полягає в тому, що використання різноманітних важелів для здійснення природоохоронної діяльності (цінова екологічна політика, екологічні платежі, пільгове оподаткування та кредитування, відповідальність) переноситься в найменш економічно розвинуті регіони з найгострішими екологічними проблемами, вирішення яких забезпечить Україні просування до сталого розвитку суспільства в країні. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     3. Джерела фінансування природоохоронної діяльності. 

     Основи  фінансування природоохоронної діяльності були закладені ще в період функціонування радянської планової економіки. Основним джерелом коштів на природоохоронну діяльність був державний та місцеві бюджети, бюджети міністерств. Підприємства могли фінансувати природоохоронні заходи тільки за рахунок свого прибутку. Оскільки підприємству директивно встановлювався плановий обсяг прибутку і напрями його використання, розглядати власні витрати підприємств як незалежне джерело фінансових ресурсів, що спрямовувались на вирішення екологічних проблем, немає підстав. Тому можна стверджувати, що в еколого-економічній сфері держава монополізувала не лише функції організації, виробництва і споживання, здійснення контролю, а й фінансового забезпечення.

     Надалі  при переході до ринкової економіки  та у процесі реформування системи  фінансування були втрачені попередні  джерела витрат на природоохоронні  потреби. У державному та місцевих бюджетах витрати на охорону навколишнього  природного середовища у відносному вираженні значно скоротились. Підприємства, більшість з яких опинились у  важкому фінансовому становищі, виявилися неспроможними відшукати  необхідні кошти на фінансування природоохоронних заходів за рахунок  власних джерел.

     Зауважимо, що фінансування залишається важливим важелем реалізації екологічної  функції держави. Стаття 41 Закону України  «Про охорону навколишнього природного середовища» до економічних важелів  відносить «визначення джерела  фінансування заходів щодо охорони  навколишнього природного середовища». П'ятнадцятирічний досвід застосування Закону свідчить про недостатність  такого підходу. Екологічна функція  держави є засобом реалізації її обов'язку перед громадянським  суспільством, закріпленим у Конституції  України (ст. 16). Тому держава зобов'язана забезпечувати фінансування екологічних витрат за рахунок як бюджету, так і коштів забруднювачів довкілля таприродокористувачів.

     Статтею 42 Закону встановлено, що в Україні  фінансування заходів щодо охорони  навколишнього природного середовища здійснюється за рахунок Державного бюджету України, республіканського  бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, фондів охорони  навколишнього природного середовища, добровільних внесків та інших коштів. Відповідно до законодавства фінансування заходів щодо охорони навколишнього  природного середовища передбачається Державним бюджетом України (проект закону про Державний бюджет України  розробляється Кабінетом Міністрів  України, а приймається цей закон  Верховною Радою України) та місцевими  бюджетами (проекти бюджетів області, району розробляються обласними, районними  державними адміністраціями, а затверджуються відповідні бюджети обласними, районними  радами; сільські, селищні, міські бюджети  формуються сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами).

     Використання  як джерела фінансування природоохоронних заходів власних коштів підприємств  передбачено і Господарським  кодексом України. Крім того, відповідно до п. 47 постанови Кабінету Міністрів  України від 29 травня 1995 р. у разі необхідності підприємства можуть користуватися  банківським кредитом для фінансування заходів щодо впровадження екологічно безпечних технологій, устаткування, очисних систем, раціонального використання природних ресурсів, а також для  визначених цілей і коштами позабюджетних  фондів охорони навколишнього природного середовища, що створюються на державному і місцевому рівнях.

     У 1991-2007 рр. в Україні, як і в багатьох країнах Центральної і Східної  Європи того періоду, зберігалися несприятливі умови для фінансування природоохоронної діяльності і, особливо, інвестицій. До головних несприятливих факторів можна  віднести: зменшення уваги громадських  організацій і населення до екологічної проблематики і, як наслідок, – недостатня політична підтримка природоохоронної діяльності з боку законодавчих і виконавчих органів влади; недопустимо висока вартість кредитних ресурсів; важкий фінансовий стан більшості підприємств базових галузей промисловості, ускладнений хронічними неплатежами; недосконалість природоохоронного законодавства, слабкість адміністративної системи.

     У цих умовах одним із найбільш важливих джерел фінансування природоохоронної діяльності слушно вважаються бюджетні та позабюджетні фонди охорони навколишнього  природного середовища (екологічні фонди), які виникли в країнах з  перехідною економікою, коли держава  вже не забезпечує фінансування в  галузі охорони довкілля, а приватний  капітал ще не спроможний це зробити, їх поява зумовлена хронічними і  надто великими щорічними дефіцитами державного бюджету. Саме завдяки існуванню  таких екологічних фондів як на загальнодержавному, так і регіональних і місцевих рівнях з'явилася реальна можливість нагромаджувати відповідні кошти для  реалізації природоохоронних програм  і проектів.

     Основним  завданням створення екологічних  фондів було формування автономного, незалежного  від держбюджету, централізованого фінансування природоохоронної діяльності. При цьому передбачалося, що кошти  позабюджетних екофондів мають  не підміняти, а доповнювати бюджетні кошти, а також кошти, що виділяються  для цієї мети підприємствами-природокористувачами.

     До 2001 р. в Україні був створений  і діяв ряд екологічних позабюджетних  фондів: місцеві позабюджетні фонди  охорони навколишнього природного середовища, створені при радах базового рівня та обласного рівня, Автономної Республіки Крим; республіканський позабюджетний  фонд охорони навколишнього природного середовища України; всеукраїнський державно-громадський  благодійний Фонд відродження Дніпра; цільові галузеві екологічні фонди («Екологічна реконструкція Зміївської ДРЕС», «Фінансування екологічних об'єктів Луганської ДРЕС»).