Розвиток небанківських фінансових інститутів в Україні

-      формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов’язання, які менш ліквідні, ніж зобов’язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

-      розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов’язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб’єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків.

Оскільки, згідно із законодавством, діяльність небанківських фінансових установ не зачіпає процесу створення депозитів, то залучення коштів здійснюється двома способами:

      на договірних засадах;

      шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій).

             Звідси всіх їх можна розподілити на:

-      договірні фінансові установи, котрі залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором),

-      інвестиційні фінансові установи, котрі залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Серед договірних фінансових установ за видами послуг, які вони надають своїм кредиторам можна виокремити:

-      страхові компанії;

-      пенсійні фонди;

-      ломбарди;

-      лізингові компанії;

-      факторингові компанії.

Рис. 2. Структура системи небанківських фінансових установ         України.

У свою чергу інвестиційні фінансові посередники поділяються на:

-      інвестиційні фонди;

-      фінансові компанії;

-      кредитні товариства, спілки тощо.

Зробимо короткий огляд принципів організації та основних засад роботи небанківських фінансових організацій.

Страхові компанії  – це здебільшого спеціалізовані небанківські фінансові інститути, що виконують функції страхування від різних непередбачуваних випадків. Формування цільових фондів та мобілізація коштів страхових компаній здійснюється шляхом залучення коштів підприємств, організацій або населення, котрі сплачують страхові внески на підставі укладених з ними договорів про відшкодування збитків або виплату певної суми у разі настання страхового випадку.

При цьому страхові компанії відшкодовують збитки, завдані тому чи іншому виду майна внаслідок стихійних лих або інших  несприятливих явищ, а також виплачують громадянам чи їх сім'ям певні суми  при настанні різних подій у їхньому житті (наприклад, досягнення певного   віку або втрата працездатності).

                 Страхові компанії здебільшого спеціалізуються на якомусь одному виді страхування, серед яких прийнято розрізняти:

      майнове (або загальне) страхування, об'єктом якого виступають різноманітні   цінності, переважно будинки, споруди, обладнання, машини та інше майно. Значна   роль у цьому виді страхування належить транспортному страхуванню:  морському, автомобільному, авіаційному;

      особове страхування, при якому об'єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоров'я, працездатність людини), а саме страхування служить певною матеріальною допомогою при несприятливих обставинах, а також формою організації заощаджень до певного віку, встановленого строку або на певні цілі;

      страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність перед третіми особами за можливими зобов'язаннями по відшкодуванню збитків (наприклад, гарантії банкам і фінансовим компаніям у випадку неплатоспроможності позичальника);

      перестрахування, що полягає у страхуванні вже застрахованих об'єктів з метою зниження ризику та перерозподілу відповідальності по оплаті страхових збитків.

                 Окрім зазначених форм страхування та відповідно видів страхових компаній, що їх здійснюють, існують також змішані компанії, які поєднують різні види діяльності (найчастіше страхування майна та особове страхування).

              За формою організації страхові компанії поділяються на акціонерні та   взаємні. Капітал акціонерної страхової компанії формується шляхом випуску

акцій, які розміщуються серед юридичних та фізичних осіб і дають право на   отримання пропорційної частки доходу компанії у вигляді дивідендів. У   цьому відношенні організація страхової справи практично нічим не   відрізняється від акціонерних форм організації бізнесу в інших галузях   економіки. Акціонерні страхові компанії здійснюють практично усі види   страхування.

На відміну від акціонерних, капітал взаємних страхових компаній формується за рахунок страхових платежів індивідуальних страхувальників. Це означає,  що власниками компанії можуть бути лише ті особи, які в ній   застрахувались, а страховий внесок є одночасно і вступним паєм до   компанії. З придбанням страхового полісу страхувальник набуває права не   лише на страхове відшкодування, але й на частину прибутку від діяльності   страхової компанії у вигляді дивідендів на поліс. Взаємні страхові   компанії займаються переважно особовим страхуванням.

Особливе місце серед організаційних форм діяльності страхових компаній належить структурі зразка британської страхової корпорації “Ллойд'с”, яка хоч і має статус компанії, але всі операції проводяться окремими синдикатами індивідуальних страховиків, тисячі яких вона об'єднує. Члени синдикату вносять депозити, від розмірів яких належать масштаби їх діяльності, та добровільно формують групи для здійснення тих чи інших страхових операцій.

Особливістю діяльності страхових компаній у багатьох країнах є те, що   страхові договори між страхувальником та страховиком укладаються не   безпосередньо, а за участю страхових агентів або брокерів. При цьому   страхові агенти діють, як правило, в рамках довгострокового договору з   певною фірмою-страховиком, продаючи поліси від її імені. Брокери, у свою чергу, діють   переважно від імені страхувальника, маючи завдання укласти договір з тією страховою компанією, умови якої найбільше влаштовують клієнта.

Залучені у формі страхових внесків кошти, а також власний капітал   страхової компанії вкладають в акції і облігації приватних корпорацій, а   також у державні боргові зобов'язання. На сьогодні це головні статті   активів страхових компаній. У зв'язку з тим, що терміни нагромадження коштів страховими компаніями (особливо пов'язаними з особовим  страхуванням) є дуже тривалими й рахуються на роки, страхові компанії виступають основними постачальниками довгострокових капіталів на фінансових ринках.

Окрім цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати свої   ресурси для видачі довгострокових кредитів підприємствам різних галузей   економіки (переважно у формі іпотеки), а також вкладень у нерухомість. У   зв'язку з цим страхові компанії вступають у конкурентну боротьбу з   інвестиційними банками, фондами та іншими інститутами кредитної системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

Пенсійні фонди – це спеціалізовані фінансові установи, основним   завданням яких є збір і акумуляція грошових коштів, призначених для   пенсійного забезпечення громадян при досягненні ними певного віку.

              За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або державними.

              Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами і корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

              Пенсійні фонди можуть функціонувати як самостійні юридичні особи, однак частіше вони знаходяться під контролем корпорацій, що їх створили, або перебувають у довірчому управлінні траст відділів комерційних банків чи страхових компаній. Якщо страховій компанії доручається не лише управління акумульованими коштами фондів, тобто їх активними операціями, але й врегулювання усіх зобов'язань за пасивами, то такий пенсійний фонд вважається застрахованим. В усіх інших випадках фонд є незастрахованим.

              Як і діяльність страхових компаній, операції пенсійних фондів пов'язані з  нагромадженням значних сум коштів на тривалі терміни, що надає широкі можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини  визначають структуру активів пенсійних фондів, основна частина в яких  належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним борговим зобов'язанням. Досить часто значна питома вага у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що  дозволяє впливати на її політику.

              У зв'язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів у значній мірі підлягають чіткому розрахунку та плануванню, ніж виплати за пасивами   страхових компаній, пенсійні фонди відрізняються значно вищим рівнем   фінансової стійкості, що надає їм можливість підтримувати власну   ліквідність на мінімальному рівні. У свою чергу це сприяє формуванню   пенсійними фондами активної інвестиційної політики, спрямованої на   досягнення більшої дохідності за вкладеннями, причому не лише у цінні   папери, але й за рахунок довгострокових кредитних операцій.

              Державні пенсійні фонди створюються за ініціативою центральних та місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів  різних рівнів, а також внесків працівників державних структур. Як правило, розміщення активів державних пенсійних фондів здійснюється на основі більш обережної інвестиційної політики, ніж приватних і передбачає вкладення коштів здебільшого в облігації державних позик.

              Ломбард – це фінансова установа, що спеціалізується на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Ломбард проводить такі операції:

      приймає на схов від громадян предмети домашнього вжитку і особистого користування;

      видає громадянам позички під заставу предметів домашнього вжитку і особистого користування.

Лізингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та передачі їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного терміну.

Лізинг – порівняно нова специфічна форма організації кредитно-фінансових відносин. Він забезпечує підприємствам можливість одержати необхідне устаткування без значних разових витрат грошових коштів, що не минуще при звичайній купівлі. Оренда машин, устаткування, тощо дозволяє уникнути витрат, пов’язаних з моральним старінням засобів виробництва.

Законом України “Про лізинг” визначено, що лізинг – це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених  фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів [2].

У промислово розвинутих країнах лізингові операції отримали широкий розвиток в останні десятиріччя. На умовах лізингу в США купується близько 45% обладнання, що реалізується на внутрішньому ринку, в Японії – 33%, в Німеччині – 18%, в Австралії – 25%.

Розрізняють два види лізингу

-      фінансовий;

-      операційний.

Лізинговими компаніями застосовується, як правило, фінансовий лізинг. Це найбільш типова і розповсюджена форма лізингу, що характеризується середньо- і довгостроковими формами контрактів, амортизацією повної або більшої  частини вартості обладнання. Така форма лізингу ще називається лізингом майна з повною окупністю або повною виплатою, оскільки протягом терміну угоди (як правило 3 – 7 років) лізингодавець повністю повертає вартість майна і отримує прибуток від лізингової операції.

Операційний лізинг характеризується більш коротким, ніж життєвий цикл виробу, терміном контракту, що передбачає неповну амортизацію обладнання за час оренди, після чого воно повертається лізингодавцю і може бути знову здане в оренду.

Стосовно майна, що орендується лізинг ділиться на чистий – додаткові витрати бере на себе орендатор, повний - техобслуговування майна та інші витрати бере на себе лізингодавець.

Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду) [3, с.130-134].

Факторингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. Ці права існують, як правило, у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги, тощо.

Факторингові операції з’явилися на основі комерційного кредиту, який надається продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари. Факторинг є різновидністю торгівельно-комісійної операції, пов’язаної з кредитуванням оборотних коштів, що полягає у інкасуванні дебіторської заборгованості покупця і специфічною різновидністю короткострокового кредитування та посередницької діяльності.