Ресурси комерційних банків: структура, порядок та проблеми формування

Конкуренція на ринку  позичкових капіталів змушує комерційні банки шукати нові форми і способи  залучення депозитів. Значне поширення  в банківській практиці дістав депозит, що відкривається клієнту при оформленні ним розрахункового рахунка. Депозит має обов'язковий характер, а його величина і термін внеску коштів на рахунок визначаються банком. Якщо клієнт не виконує умови даного депозиту, банк може припинити його обслуговування. За своїм характером цей депозит можна віднести до умовного, оскільки вилучення коштів з нього можливе лише у випадку закриття клієнтом розрахункового рахунка. Він вважається безстроковим, що дозволяє банку використовувати його в якості довгострокового кредитного ресурсу. За аналогією з вкладами до запитання по даному депозиту нараховуються мінімальні проценти або вони зовсім не нараховуються, якщо банк не бере з клієнта плату за ведення операцій по розрахунковому рахунку.

Банки часто надають  цьому депозиту характер заставного, тобто передбачають право вкладника на одержання кредиту в сумі депозиту без додаткового забезпечення, отже внесок у цьому випадку є гарантією повернення позички.

Для клієнта депозит  на термін обслуговування є певною мірою примусовим, тому такі депозити можуть залучати тільки ті банки, що пропонують своїм вкладникам додаткові банківські послуги або зручне і пільгове розрахунково-касове обслуговування. У противному випадку банк не тільки втратить можливість залучати додаткову клієнтуру але й може позбутися вже існуючої.

Комерційні банки використовують і такий метод залучення внесків, як встановлення залежності між кредитуванням клієнта і накопиченням коштів на його депозитному рахунку. У цьому випадку між банком і клієнтом підписується договір, відповідно до якого банк бере на себе зобов'язання надати клієнту кредит за умовою накопичення і зберігання останнім протягом встановленого терміну визначеної суми коштів. Формування коштів на депозитному рахунку може відбуватися по-різному: або виходячи з можливості клієнта, або на основі планових регулярних внесків. Вигода клієнта при такому депозиті полягає в тому, що він має можливість безперешкодно одержати в банку кредит, причому чим меншим буде розрив між сумою депозиту і сумою кредиту, тим меншим буде встановлений процент за позичкою. У банку при такому кредитуванні значно меншим буде ризик неповернення позички, оскільки він має право спрямовувати на погашення кредиту кошти, що зберігаються на депозитному рахунку.

До  запозиченого капіталу комерційного банку належать кошти, отримані від емісії та продажу облігацій, та кредити, отримані у інших банків, в тому числі НБУ.

Якщо акції випускаються без встановлення терміну погашення, то по облігаціях встановлюється такий термін. Тому кошти, отримані комерційним банком за допомогою облігацій, не можуть вважатися власним капіталом. Вони свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики. Власник облігації набуває права на одержання фіксованого прибутку по ній протягом терміну дії позики. З настанням терміну погашення облігації банк повертає власнику номінальну вартість цього цінного паперу.

Якщо комерційний банк і надалі хоче утримувати у своєму обороті кошти, залучені за допомогою облігацій, він вдається до рефінансування попередніх випусків. Це здійснюється шляхом викупу раніше випущених облігацій за рахунок коштів, отриманих від випуску нових незабезпечених боргових зобов’язань. Облігації, якщо це передбачено умовами емісії, можуть бути конвертовані в прості акції. Тоді залучені з їх допомогою кошти переходять у власний капітал комерційного банку. Конвертованість облігацій дозволяє підвищити їх привабливість у колі покупців, оскільки дає можливість останнім придбати акції банку в найбільш вигідний момент. Власники облігацій ризикують менше ніж власники акцій, оскільки у випадку банкрутства комерційного банку кредиторам кошти повертаються раніше ніж звичайним акціонерам.

Комерційний банк може випускати  облігації для залучення позикових коштів лише за умови повної сплати усіх випущених ним акцій. Реалізація облігацій може відбуватися або на основі їх продажу за договорами з покупцями, або шляхом обміну на раніше випущені облігації та цінні папери. Погашаються облігаційні позики комерційними банками після закінчення терміну обігу облігацій за їх номінальною вартістю. Банківські облігації в Україні не дістали розвитку. Причинами такого становища є їх незабезпеченість, нездатність нових банків довести статутні капітали до розмірів мінімальних вимог НБУ, фінансові труднощі, що виникли в більшості банків останнім часом, а також по суті відсутність вторинного ринку цінних паперів.

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують стійкі фінансове комерційні банки, у яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди банки-кредитори одержують можливість встановлення ділових партнерських стосунків[8].

Терміни міжбанківських кредитів можуть бути різними —  від 1 дня до 3-6 місяців. Процентна ставка за міжбанківськими кредитами, як правило, нижча ніж за кредитами, наданими господарникам, і пов'язана з обліковою ставкою НБУ.

Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв'язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності. В Україні, в зв'язку з впровадженням електронних розрахунків, міжбанківське кредитування здійснюється шляхом прямих контактів між банком-кредитором і банком-позичальником. Кредитування здійснюється на договірних умовах на чітко визначений термін. Досить активно використовуються міжбанківські кредити терміном на 1 день, мета яких полягає у підтримці поточної ліквідності банку.

У договорі на міжбанківське  кредитування, крім терміну, обумовлюється  сума кредиту, рівень процентної ставки, порядок погашення. Звичайно при  порушенні терміну погашення  міжбанківського кредиту банк-кредитор передбачає своє право на безспірне списання боргу. Якщо банк, що запозичив кредитні ресурси, не може їх повернути в термін, то він купує гроші в іншому банку.

Про розвиток міжбанківського  кредитування в Україні свідчать такі дані:

Купувати і продавати  кредитні ресурси можуть не тільки комерційні банки, але і їх відділення та філії. Проте це право реалізується тільки в системі одного банку, що має філіальну мережу.

Комерційні банки можуть запозичити кошти в Національному банку України шляхом одержання кредитів через закриті кредитні аукціони. Загальне керівництво і відповідальність за проведення кредитних аукціонів покладені на Аукціонний комітет, персональний склад якого визначається і затверджується правлінням НБУ. Єдиним продавцем кредитів на кредитному аукціоні є НБУ[5].

Банк, за рішення Правління  Банку, може випускати привілейовані акції. Привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, яка перевищує 10 відсотків статутного капіталу банку. Права власників привілейованих акцій визначаються умовами випуску таких акцій.

 

4. Проблеми формування  ресурсів комерційних банків

Банки є одним із головних інструментів здійснення реформ, однією з найважливіших структур ринкової економіки. Стан економіки негативно  позначається на розвитку банків України. Це можна назвати основною причиною виникнення проблем у формуванні та використанні кредитних ресурсів.

Причини, які породили основні проблеми в банківській  системі України, можна поділити на три групи:

1) загострення кризи  реальної економіки, насамперед  сфери виробництва;

2) внутрішньобанківські чинники, не виробленість  стратегії і тактики роботи в ринкових умовах;

3) недосконалість грошово-кредитної  політики НБУ щодо комерційних  банків.

Аналізуючи механізм формування банківських ресурсів, слід відзначити, що він ще досить недосконалий. Насамперед, існує проблема нарощення комерційними банками статутних фондів до нормативної величини.

Нинішній сукупний статутний  фонд банків загальним розміром майже 2,9 млрд. грн. (у середньому на один діючий банк припадає 17 млн. грн.) негативно характеризує вітчизняні фінансові інститути порівняно з банками розвинутих країн.

Проблема  низької  конкуренції банківського капіталу пов’язана зі слабкою капіталізацією комерційних банків, кількість яких не відповідає розміру їхньої капітальної  бази. Найбільша питома вага банків України припадає на розмір сплаченого статутного фонду від 3 до 10 млн. грн. — (55%), у той час як на групу банків зі статутним фондом від 10 до 70 млн. грн. — 24,7%, а понад 70 млн. грн. — всього 2,8% банків. Обмежена капітальна база банків може стати на заваді розширенню їхніх операцій із обслуговуванням різних груп клієнтів, а вона ж зумовлює досить низький інвестиційний потенціал банківських установ, а без довгострокових вкладень у економіку не припинити склад виробництва [8. с.42].

Тому одне з головних завдань полягає у подальшому нарощувані банківського капіталу, інакше темпи капіталізації банківської  системи  України рано чи пізно  вступить у дисонанс із вимогами кредитного забезпечення економіки.

Якщо національна банківська система виявиться неспроможною “наростити м’язи” , банківським простором країни крок за кроком опанують системи, які ці м’язи мають. А національний виробник не уточнюватиме, чий саме ресурс кредиту він використовує, натомість завдячуватиме кредитній системі , яка його дає [7, с.20].

У той же час вимоги щодо збільшення комерційними банками  статутних фондів повинні мати виважений  характер, щоб не породити монополістичних  тенденцій у кредитній сфері, сприяючи розвитку великих багатофілійних банків при одночасному скороченні невеликих банківських установ. Це могло б зашкодити формуванню ефективної, збалансованої структури банківської системи, стимулюючи відновлення монополії та ліквідацію міжбанківської конкуренції.

Депозити є відносно дешевим джерелом банківських ресурсів, залучення їх комерційними банками передбачає розв’язання двох проблем:

1) звідки банк може  залучити їх;

2)яким чином він  може гарантувати достатність  депозитів та вкладів для забезпечення  необхідного обсягу кредитів, на  які є попит клієнтів. Розв’язати ці дві проблеми важко, особливо в період економічної нестійкості та нестабільності фінансового ринку [5, с.51].

Має недоліки і організація  депозитного страхування в Україні, тому потребує доповнення та вдосконалення.

Як засвідчують статистичні  дані, частка депозитів 500 і більше гривень становить 64% від їхньої загальної суми, тому відшкодування із фонду гарантування вкладів фізичних осіб у сумі 1000 грн. недостатнє.

Система депозитного  страхування має повернути довіру вкладників до банку, адже мільйони громадян України добре пам’ятають відмову уряду України від індексування вкладів населення в державному Ощадному банку, що призвело до реальної втрати вкладників. Більше того, ця система має стимулювати залучення вкладів та депозитів на довгостроковій основі.

Кошти юридичних осіб як залучені ресурси мають короткостроковий характер. Податковий тиск змушує значну частину суб’єктів підприємницької  діяльності працювати в “тіні”, в наслідок чого чимало коштів не перебувають  у банківському обігу.

Неприйнятне також і прагнення деяких законодавців обкласти податком вклади громадян, внаслідок чого може бути перекрито одне з найстабільніших джерел банківських ресурсів. Проблемою в залученні коштів населення є вимога наявності ідентифікаційного коду, чим порушується пропагована таємниця вкладу, що й відлякує громадян.

Негативне інвестиційне середовище у зв’язку з політичною, правовою, економічною нестабільністю теж негативно відображається на прибутках банку, і, відповідно, на його ресурсах. Для поліпшення справ необхідно створити в державі систему підтримки банківських інвестицій, і, зокрема, звільнити від оподаткування прибуток, який одержують банки від надання довготермінових кредитів.

Крім цього, на ресурсне забезпечення негативно впливають  монополізація банківської справи та недостатність законодавчої бази.

З метою вирішення  цієї проблеми слід забезпечити однакові умови для діяльності всіх комерційних  банків, створити здорове конкурентне  середовище, впровадити антимонопольні закони щодо банківської діяльності на віддалену перспективу. Чинне законодавство вже застаріле і його треба суттєво переглянути. При цьому необхідно прийняти звичайні для міжнародної практики закони, що регулювали б окремі сторони діяльності банків і їх відносини з клієнтами: про захист інтересів вкладників, про рівні можливості стосовно кредитування, про зрощення промислового і банківського капіталів та ін.

Є також проблеми, які  слід вирішувати як на мікро , так і  на макро рівнях. 

У першу чергу, це:

- завоювання довіри  всіх суб’єктів один до одного: населення од банківської системи, банків — до держави;

- створення економічної  зацікавленості, з одного боку  — в населення щодо збережень  заощаджень у банківській системі,  а з іншого — в банків  щодо розумного інвестування  залучених коштів у економіку [6. с.49].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Важлива роль у управлінні банківськими ресурсами належить самим  комерційним банкам. При цьому  їм необхідно виконувати вимоги Національного  банку України про дотримання комерційними банками встановлених економічних нормативів, а також проводити збалансовану пасивну й активну політику. Для того щоб мобілізувати тимчасово вільні кошти і перетворити їх у реальні кредитні ресурси, комерційні банки повинні здійснювати заходи, що стимулювали б залучення внесків і забезпечували б їх схоронність.

У розвитку операцій по залученню  вільних коштів важливе значення має якість обслуговування клієнтів - наявність інформації про умови  залучення коштів у внески, швидкість  обслуговування, доброзичливе відношення до всіх клієнтів і т.п. Якість обслуговування клієнтів багато в чому залежить від кваліфікації апарату банку, що повинний враховувати не тільки свої власні інтереси, але й інтереси клієнтів, зокрема, виплачуваний вкладникам розмір прибутку. По своєму економічному призначенню відсоток повинний стимулювати концентрацію вільних коштів у комерційних банках, що можливо шляхом використання ними вільних і ринкових ставок депозитних відсотків.