Походження та розвиток комерційних банків

16

План

Вступ……………………………………………………………………………………...2

1.      Походження та розвиток комерційних банків.……………………………………..3

1.1.            Банки в епоху античності……………….…………………………………...4

1.2.            Банки в епоху середньовіччя………………………………………………..6

1.3.            Банківські концепції в епоху первинного накопичення капіталу і зародження капіталізму……………………………………………………...7

2.       Аналіз діяльності комерційних банків України за 2008-2010 роки….………….11

3.       Проблеми та перспективи розвитку комерційних банків України………….......14

Висновок………………………………………………………………………………...18

Список використаної літератури………………………………………………………19

Вступ

Банки – це один із найважливіших інститутів ринкової економіки. Вони являють собою центри організації міжгосподарських розрахунків у грошовій формі, центри зберігання тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб та центри кредитування їх у разі виникнення у них тимчасової потреби у додаткових ресурсах. Банківська діяльність покликана значно підвищувати ефективність суспільного виробництва. Саме тому процес економічних перетворень в Україні розпочався з реформування банківської системи, яка динамічно розвивається і нині. У сучасних умовах значно виросла самостійність банків, розширився спектр їхніх операцій та послуг, підвищилась їхня роль у розвитку економіки.

Метою реферату є — дослідити діяльність комерційних банків в ринковій економіці, розглянути погляди вчених на походження та розвиток комерційних банків, проаналізувати діяльність комерційних банків за останні три роки, дати оцінку їх впливу на формування ринкової соціально-орієнтованої економіки в Україні і показати перспективи розвитку.

Об’єктом дослідження є саме комерційні банки, а предметом – операції, які вони виконують, їх функції, значення в економіці країни, а також проблеми їх розвитку і удосконалення.

1.      Походження та розвиток комерційних банків

Проблема формування комерційних банків отримала висвітлення в економічній літературі. Належне місце в розробці цієї теми займають праці українських економістів: О.В.Дзюблюка, М.І.Савлука, В.М.Суторміної,  В.М.Шелудько.  Серед російських учених варто виділити праці Є.Ф.Жукова, Я.М.Міркіна, О.Л.Смірнова. Серед західних економістів вагомий внесок у розробку цієї тематики зробили   Е.Ф.Брігхем,  Е.Дж.Доллан, М.Лівінгстон, Ж.Матук, А.Шарп.

Проведене дослідження літературних першоджерел економічної думки, які публікувалися англійською мовою в період з 1730 до 1930 р., дозволяє зробити такі висновки щодо еволюції терміна "комерційний банк". До початку XIX ст.  комерційні банки були практично єдиними фінансовими інститутами, які досягли розвитку в рамках економічної системи і функціонували на грошово-кредитному ринку країн Європи. Отже, потреби у виникненні категорії, що об'єднувала б в собі різні види фінансових установ, на той час не було, оскільки тоді існував лише один вид фінансових установ –  банки.  Крім того, для означення комерційних банків в економічній літературі приблизно до 1800  р.  використовувався виключно термін "банкір" (banker). Підтвердженням цього факту є праці таких науковців,  як Р.Кантильон,  Д.Г'юм,  А.Сміт, Дж.Бентам та ін. Звичайно, можна заперечити, що в деяких працях слово "банк" (bank) все ж таки можна зустріти,  особливо в творах А.Сміта та Ж.Б.Сея. Проте у вищеперелічених працях даний термін використовується лише для означення центрального банку і завжди пишеться з великої літери. Дану ситуацію можна пояснити тим, що до початку XIX ст. переважна частина банків за формою організації були індивідуальними.  Заможні фінансисти одноосібно володіли банком і здійснювали управління ним. Перші акціонерні банки почали утворюватися ще з початку XVIII  ст. –  це Банк Англії та Банк Франції,  проте практично з самого початку свого заснування вони виконували емісійну функцію і згодом отримали статус центрального банку.  Тому для означення комерційного банку використовувався термін "банкір",  а для центрального банку – слово "Банк".

На початок XIX ст. припадає бурхливий розвиток акціонерних комерційних банків.  На наш погляд,  саме цим пояснюється поступове поширення практики застосування терміна "банк"  для означення комерційного банку. У працях таких економістів,  як Д.Рікардо,  Дж.Мілль, Дж.Тейлор, Дж.Стюарт Мілль даний термін використовується в значенні "комерційний банк",  а не в значенні "центральний банк". У той же час термін "банкір" продовжує активно застосовуватися економістами вже як синонім до слова «банк» Приблизно в 1830-х рр. відбувається активний розвиток принципово нових видів організацій банківського типу – ощадних банків та ощадно-кредитних асоціацій. Відповідно, в науковій економічній термінологій з'являється нове поняття – "банківські інститути" (banking institutions), що використовується для означення фінансово-кредитних установ різних видів. Даний термін можна зустріти в працях В.Леггета, Ф.Ліста та Дж.Стюарта Мілля. Найбільш раннім літературним джерелом,  у тексті якого нам вдалося знайти термін "комерційний банк", є Енциклопедія політології,  політекономії та політичної історії Сполучених Штатів Америки за редакцією Дж.Лаллора,  видана в 1880 р. [5]. Крім того, в тексті французького Політекономічного словника за редакцією Гільяміна і Кокеліна, який був опублікований 1852 р.,  зустрічається термін "комерційний банк" (établissement financier) [3]

1.1.           Банки в епоху античності

У Древній Греції храми діяли в якості банків. За релігійних причин храми вважались недоторканими і тому були відносно безпечними для зберігання і захисту грошей. До того ж для захисту храми мали власну стражу, а їх багатство вселяло довіру вкладникам. Сучасний термін «банкір» появився у Флоренції, а першим із доступних для нас документів є «Банкірська промова Ісократа» (393 р. до н.е.). Ісократ у своїй промові наголошує на дуже актуальному для сучасного життя, а саме: як небезпечно пред’явити позов банкірам, тому що «ті з ким вони поступають несправедливо, неминуче піддаються небезпеці: у них багато друзів і грошей в їх руках багато, та й їх ремесло вселяє до них довір’я» [5, с. 209].

Демосфен у своїх промовах підкреслював, що «доходи банкіра» - «річ не надійна» і «утворюються  від чужих грошей», а «довір’я служить у грошових справах найкращою опорою» [6]. Інакше кажучи, древні греки вважали, що банківська справа має бути заснована на довір’ї вкладників, чесноті банкірів, а також на тому факті, що банкіри повинні завжди тримати доступними для вкладників гроші, розміщені на вклади до запитання і на тому факті, що гроші потрібні банкірам для отримання прибутку, повинні використовуватися з максимальною обережністю і розсудливістю. Однак є багато доказів, що грецькі банкіри не завжди дотримувалися цих правил  і використовували гроші із вкладів до запитання у своїх цілях. При цьому, як пишуть дослідники, древньогрецькі банкіри знали, про те що повинні забезпечити 100%-ний коефіцієнт резервування по вкладах до запитання, але цього принципу не дотримувалися. При цьому на той час більшість банків не вважалися джерелами кредиту, а клієнти робили вклади із міркувань безпеки і сподівались, що банкіри забезпечать їх зберігання і деякі касові платежі третім сторонам. В історичних джерелах не існує свідчень, про те, що вкладники сподівались отримати від банку процент. Однак є достатньо вказівок або згадок про наявність періодичних банківських криз, які породжувало банківське шахрайство [4, с. 44].

Елліністичний період, особливо Єгипет Птоломеїв став поворотним пунком в еволюції банківської справи, оскільки саме в цей час був створений перший державний банк. Птоломеї зрозуміли, що краще не відслідковувати шахрайську діяльність приватних банків і припиняти її, а збагатитися на банківництві загалом і тому заснували банк під управлінням уряду, який повинен був вести операції, опираючись на силу і престиж держави. Необхідно наголосити, що за даними М. Ростовцева, саме державні , а не приватні банки забезпечили процвітання Єгипту [5]. Головними новаціями у єгипетському банківництві були:

- централізація банківництва. В Александрії був створений державний центральний банк з відділеннями у найбільших містах і поселеннях, а приватні банки, яких було мало, грали другорядну роль;

- застосовувалась система часткового резервування вкладів;

- запроваджено у банківництві удосконалений бухоблік, який будувався на чіткій і професійній термінології;

- використання позики – бодмерею – грошової морської позики під заставу судна і вантажу, яку за рахунок їх власників, отримував капітан судна у випадку крайньої необхідності у грошових коштах для завершення рейсу.

У Древньому Римі банківські операції описані в творах Плавта і Теренція [6], із яких робимо висновок, по-перше, що розвиток банківського права і прийняття чітких законів дозволяли краще регулювати банківську діяльність  і банківський сектор економіки вцілому. Однак це не гарантувало, що всі банкіри вели себе чесно і справедливо, проте шахрайства було менше, аніж у Древній Греції. По-друге, новацією банківництва Древнього Риму стала поява асоціацій банкірів (societates argentariae). Капітал асоціації формувався за рахунок внесків її членів, а сам капітал мав би бути гарантом сплати боргів. Однак, оскільки банківська діяльність мала особливий суспільний і державний інтерес, то римське право установило, що члени банкірської асоціації повинні були гарантувати вклади усім своїм майном. Як бачимо, римляни запровадили у банківництві необмежена (повна) солідарна відповідальність членів асоціації, щоб мінімізувати негативні наслідки зловживань банкірів і захистити права вкладників на отримання своїх грошей у будь-який час. Деякі сучасні автори пропонують повернутися до принципу необмеженої відповідальності банкірів, яка повинна мотивувати їх розумно управляти грошима. Однак, на нашу думку, цей захід не буде ефективним, вихід має бути в організації надійної і достатньої системи резервування вкладів. По-третє, у Римі робочими місцями, де здійснювались банківські операції, володіла держава і вона могла передавати це місце іншим, що було праобразом нинішньої ліцензії на заняття банківською діяльністю.

Як показав Хесус Уерта де Сото, римська імперія розпалась через інфляційну політику уряду, яка знецінила гроші і встановлення стелі цін на товари першої необхідності, що породило дефіцит цих товарів, розорення купців і більшості банків [4, с. 50]. Л. Мізес на цю тему висловився дуже лаконічно і точно: «причиною занепаду імперії і розклад цивілізації стало руйнування економічної взаємозалежності» [6, с. 719], що завдало удару для всього банківського підприємництва, оскільки затримало його розвиток на вісім століть.

1.2.           Банки в епоху середньовіччя

Кінець ХІ – початок ХІІ століть характеризувались сплеском ділової і фінансової активності, що і привело до відродження банків, причому за моделями і принципами, які були в античному світі і розглядалися нами раніше.

Внесок Середньовіччя у розвиток теорії і практики банківництва, на нашу думку, доцільно звести до таких положень:

1) застосування нової банківської практики на основі часткового резервування вкладів до запитання, із якої виросла сучасна банківська система, адже ця практика (та ідея) створили умови для кредитної експансії та розвитку інфляції;

2) канонічна (християнська) заборона церквою і відміна нею лихварства;

3) запровадження жорстких карних санкцій або правил банкірам за неякісну їх роботу:

- збанкрутілий банкір піддавався розголошенню міським глашатаєм по місту і мав би жити на хлібі і воді, допоки повністю не поверне своїм кредиторам їх вклади;

- якщо банкір не зробив додаткового забезпечення або гарантії третіх осіб, то йому заборонялось розстеляти скатерку по робочому прилавку, щоб про його недодстатню надійність знали всі. Якщо ж банкір порушував це правило, то влада його визнавала шахраєм;

- якщо банкір не виконував своїх зобов’язань у момент звернення клієнта, то він оголошувався банкрутом; і якщо не сплатить борги протягом року, то піддавався публічному шельмуванню, а потім банкіра обезголовлювали прямо перед його прилавком, а майно продавалось, щоб розплатитись з кредиторами.

Можемо зробити висновок, що всі ці регулятивні правила спрямовувались на підвищення коефіцієнтів резервування вкладів до запитання.

1.3.           Банківські концепції в епоху первинного накопичення капіталу і зародження капіталізму

 З появою у XVІІ ст. перших центральних емісійних банків гостро постає питання про гарантування легітимності банківського підприємництва і відвернення зловживань і банкрутства, яке пропонується розв’язувати шляхом запровадження 100%-ного коефіцієнта резервування вкладів до запитання. До речі, більше 150 років Банк Амстердаму чітко дотримувався цієї умови – у 1722 р. банківські депозити становили 28 млн. флоринів, а резерв готівки 27 млн. флоринів [4, с. 79]. Це дозволяло банку при всіх кризах задовольняти усі запити на вилучення коштів, внесених на вклади. Модель Банка Амстердама  скопіювали Банк Венеції і Банк Гамбурга, засновані у 1619 р. Перший все-таки порушив строге зобов’язання 100%-го забезпечення резервами і збанкрутував у 1797 р., а другий був послідовним і функціонував до свого злиття з Рейхсбанком у 1873 р.

Банк Амстердама і Банк Гамбурга не прагнули до отримання непропорційного високого прибутку шляхом шахрайства  із вкладами, вони задовольнялись скромними доходами у вигляді плати за забезпечення зберігання вкладів і невеликим доходом від обміну валют і продажу металевих злитків. Однак і цього доходу було більше ніж достатньо, щоб покривати операційні витрати і видатки на управління, а також отримувати деякий прибуток і підтримувати репутацію чесної установи, яка виконує всі свої зобов’язання.